Лягали дні, лягали ночі у вічність сном сповивши тіло
На смак терпким й пророчим в грайливім мерехтінні.
Ховався захід за світанком, а дощ шукав прихистку в сонця і вже тому тоненьким щастям кидав на землю свої великі сльози. Серпанком місяць обійняв грайливі зорі і освітилася алея, якою ми удвох ішли з тобою.
Ти грав на скрипці відчуттів старанно напружуючи струни, хотів створити світ для мене та без суму в звучанні тиші й дихання між нами… І в мить обмовився словами – буря.
Кидався грім із блискавиці прямісінько у наші хтиві лиця, відголос шукаючи в одежі, що мокрим шовком понесла мене в безмежжя й тебе за мною. Кидався грім луною розсікаючи і дах і стелю над ложем тим, що вистелило зоряну алею.
Вітер, немов роздмухував багаття тріпочучи легенько штори з листя стукотом гілок. В пориві, тіні на зблідлих стінах малювали щастя фарбами на полотно.
І стихли хвилі, випрямили свій тендітний стан, бо вирішили потекти за сонцем, яке в собі топило океан.
Лягали дні, лягали ночі на підвіконня мого віконця, як наставала тиша небайдуже і так охоче повзли підлогою у ліжко. Смикали мене за ніжку, пестливо вигріваючи буденності танок… вже цілу вічність дивлюсь, як ніжно плетивом любові снуєш околицями наш вінок.
