Ти блукаєш в туманах, без цілі, без волі,
Ту ж все пісню співа самота.. .
Євген Маланюк
Звикла працювати вночі. Огорнута темрявою, млявою байдужою тишею. Самітним вогником горить настільна лампа, несмілива тінь од напруженої руки, що ніби зрослася з ручкою, падає на пожовклий чорновий чи вибілений аркуш. Ніщо не стає на перешкоді всеохопній думці.... І саме тому, що вночі не існує ніяких рамок, меж - вони поснули разом з усіма - думка тікає, звертає зі шляху, силкується дійсно все охопити. Думка... Дарма намагаюся повернути її, підпорядкувати. Уночі думка живе окремим життя, у свідомості чи під час сну, уночі вона не твоя, вона прагне через невідоме з"єднатися з незвіданим.
Думка втікла. Наче в"язень із жорстокої сірої тюрми. Камера пустує. Думка втікла, а лиш вона - моя вірна компаньйонка, коли працюю уночі. Тому самотньо. Самітний вогник лампи, стіни книг вивищуються ( моя втомлена свідомість гіперболізує) ледве не до стелі, мовчить телефон ( і чому я чекаю дзвінка серед ночі? ), пожовклий аркуш чернетки-щоденника із тінню химерної форми на ньому ( рука, що зрослася з ручкою) покрив усі білі аркуші зошита й книжок... З однієї з них на мене кидає задумливо-мрійливий погляд Хвильовий. Думка тікає в іншому напрямку. Хвильовий, Куліш, Курбас. Маланюк, Теліга, Мосендз. Довженко. Самчук, Багряний. Думка гортає сторінки "Романтики" й "Патетичної сонати", покірно служить "імператорові залізних строф", оплакує Телігу, переінакшує в поетичні рядки "Нарід чи чернь?", мріє про Багрянову публіцистику... і щосили намагається знайти калюжі й зорі в них серед заметів, що діамантами виблискують під тими ж таки зорями....
Знов думка звіялась. Сумно, нудно. Самотньо. У тумані "палахкотить мета" вогненними, але мирними очима вікон сусідніх бетонних брил. Воля бажає сну. Але думка! Я не можу відпустити її просто так! Пальці слабнуть, ручка випадає й кидає на ще більш пожовклий від світла лампи аркуш свою власну тінь... Апатично опускаю повіки. Сил, цілі та волі вистачає лише на чекання моменту. коли самота скінчить маминим голосом бідкатись про те, що "одні книжки, як у могилі серед них!". Ігнорую та чекаю. Ось! Думка, нагулявшись удосталь, повернулась і слухняно прямує туди, куди наказую. Розплющую очі. Чи від різкого контакту світла із зіницями, чи то дійсно від відпочинку аркуш ніби став яскравішим... Така приємна, але шкідлива звичка - працювати уночі.....
