Наше життя – велетенське полотно, з якого смерть повільно торочить нитки. І у якийсь момент розумієш, що залишилося не мало-не багато - якийсь куций клаптик. Ти дивишся на той клаптик, як він маліє з кожним днем і розумієш свою безпорадність перед майбутнім. Як казав наш батько Алек Бебе, якого усі, навіть ми, кликали просто “Бебе”, більшість розуміє це надто пізно.
Він мало чим відрізнявся від тих всіх, бо ціле життя тяжко працював механіком у сільській майстерні “Під липою”. Налагодження механізмів – то завжди гра з часом: рано чи пізно вони ламаються, у них збивається різьба, щось там іржавіє чи вилітає у найвідповідальніший момент (хоча який момент безвідповідальний?).
За 45 років Бебе нікуди не виїжджав (як він казав – “ні вправо, ні вліво”), а на дозвіллі майстрував свої дивні механізми. Серед них найцікавішими були мініатюрні літаки і машинки, що пролітали чи проїжджали не більш, як 100 метрів, а потім згоряли чи мляво падали на землю. У батька було більше двохсот тих чудернацьких моделей, і всі вони припадали пилюкою на горищі, доки не наставав “саме той” сонячний день, і Бебе починав свої експерименти. Матінка давно вже звикла до його дивацтв, і ставилась до них певною мірою побожно, враховуючи те, що чоловік працював зранку до ночі, як не з комбайнами, то зі своїми апаратами, і сякі-такі гроші приносив.
Нас було троє – Юлій, Ростик, і я. Всі ми вдалися неподібними один на одного, наче були дітьми від різних батьків. І якщо у зовнішності ще проступала певна схожість (навіть у білявого Юлія були мамині чорні очі), то по звичках і характерах нас ніяк не можна було звести докупи.
Юлій міг годинами грати на своїй улюбленій сопілці. Переважно він стирчав десь біля сусідської альтанки і шпарив якісь фольклорні мотиви. По правді кажучи, міг так простояти цілий день, доки мати (а звали її Тереза) не тягнула його за шкварку додому, де стиг овочевий суп з грінками, біля якого стояв “панський” (антикварний, ще з Австрії) глек зі сметаною. Трохи помордувавшись із супом, Юлій вибігав за комору і продовжував там свої химерні музичні вправи.
Сметана, яка завжди після Юлія залишалася непочатою (хоч мама наполегливо наливала її кожного разу) діставалася Ростику. Ростя може й тому видався округлим як новий п'ятак, і цим ще більше різнився від нас, подібних на віхтики чи цурпалки, якими забавляється вітер. Мама завжди казала, що він буде “дохтуром”. Бо був поважним і гарно їй масував п'яти, коли вони млоїли. У вільний час за маминим напученням Ростик ходив на заняття з плавання у міський басейн і за літо схуд аж на 4 кіло.
Про себе завжди тяжко шось сказати. Часом отримавши від Юліка жменьку грошей (йому їх вділяли щедрі сусіди “тьфу, тьфу, щоб не пропав талант”), я бігла у недільне кіно, яке показували за копійки брати Оскари. То був зовсім інший світ – світ блідих красунь, які час від часу приречено зітхали, ховаючи плечі у соболині хутра. Переважно вони сумували у своїх каретах та палацах, а в той самий час їхні чоловіки тільки те й робили, що билися між собою. Мене це дивувало найбільше, бо у нашому селі чоловіки взагалі не билися, як казав Бебе, “у нас для цього замало часу”.
І в один з тих сонячних днів, коли ми з братами веселилися, хто як вмів, наш тато, великий Бебе, зібрався помирати. У нашому селі всі знають свій день смерті, бо живуть однаково – 46 років. І ось за кілька днів татові мало виповнитися 46.
Мама була спокійна: вже привчила себе до тієї думки (хоч іноді мені здавалося, що вона просто тата не любила). А от Бебе підійшов до власної смерті з неабиякою відповідальністю.
Кожного по черзі він кликав до своєї кімнати і там щось говорив. Коли дійшла черга до мене, я не змогла стриматися і заридала, як маленька.
- Багато говорити не буду, - сказав наш Бебе, - бо сили помалу покидають мене. Попрошу лиш одне – привези мені із сараю велосипед, хочу на старість ще трохи світу побачити. Але зроби то так, щоб ніхто тебе не помітив, близько півночі. І нікому про це не кажи.
Коли настав вечір я вивела велосипед (батько стояв біля веранди, ледь похитуючись), і він вдячно подивився на мене.
- Ну, то гарної дороги, бувай тату Бебе. - побажала я, хоч руки тремтіли.
- Не забувайте мене, - сказав він вже на велосипеді. – І не засиджуйтеся довго на одному місці.
Гілочки захрумтіли під колесами і за хвилину його біліюча рухома спина зникла за кущами.
Скільки Бебе себе пам’ятав, він сидів на місці, а його винаходи, як засушені мрії, висіли над ним. Тільки зараз він відчув себе цілком вільним: у нього була хороша орієнтація у просторі і трохи грошей на дорогу. Він їхав цілу ніч, потім день, потім тиждень, час від часу, зупиняючись, щоб поїсти, поспати, зайти у кущі чи спитати дорогу. Та його сили тільки прибували. Отак не відразу помітив, що не помер, хоч давно мав би.
І тут Бебе охопила паніка. Він вирішив спитати у людей, чи траплялися такі випадки, щоб у 46 років хтось не помирав.
- У нас всі живуть 58. – відповіла одна селянка, яку він перестрів, коли та полола петрушку. Здивувавшись, він перепитав ще кількох людей, але відповідь була та сама. Тоді він подався у інше селище, там жили ще довше – аж 63 роки.
- Ну от. Так я їхатиму і їхатиму, і смерть ніколи мене не наздожене. – радісно подумав Бебе і посміхнувся сам до себе якимось новим, незнаним досі, сміхом.
