Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2630
Творів: 48079
Рецензій: 92824

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Соціяльно-психологічна драма

Оболонська система

© Пухнастик-Шалапут, 16-06-2010
Дивлюся знуджено на годинник. Чверть на третю – а ці телепні навіть не почали злазитись. Ще б пак. Куди їм поспішати? Ідіоти. Ні на що не спроможні, окрім як годинами просиджувати в університетській кафешці, та порнуху з нету тягнути – благо, що безлімітка.
Науковці. Йопт… Нема щоб чимось корисним зайнятися – тільки й знають, що роботу завалювати по всіх показниках. А-аа, забув… ще курвів малолітніх по асі знімають.
Засідання кафедри в них, мля…
Засідателі хрєнові. Знову обсмоктуватимуть втридесяте свої кінчені проблеми, а я маю сидіти і слухати, кивати головою. Набридли. Нікчеми – що вони знають про Науку? Про Істину? Тьху.
Понашкрябували сякі-такі дисертаційки (це ще хто сам писав, а за кого – то й добрий дядечко Франклін та решта зеленопикої компанії… ), позахищали в гіпер-корумпованих вчених радах – де такі самі поци захланні сидять, древніші тільки – відкатали там кому треба, купили доцентські ставки – та й уся їхня наукова діяльність, щоб їх…
О-о – сповзаються. Зенько – перший хабарник наш, його тарифи ще ніхто не переплюнув, як не старались. Саня, Вітя, Коля – до-о-о-центи трахані. Андрюха зі Славком – ті рангом нижче, всього лиш асистенти. Ще не дожились хлопці – а тут і фінансова криза бахнула. Павло Кіндратович й Анатолій Степанович – сивочолі зубри (правда, з легкими залисинами), ще комуняцької закалки, колишні партійно-профкомівські боси й давні вороги. Старість і спільна боротьба проти торжества світового капіталізму їх примирила, проте не до кінця. Трапляється, ще й зараз чубляться, наче бійцівські когути, правда, трохи обшарпані.
Ну, що там з часом у нас? Пора починати, пора… Та ще не всі зібрались.
Звісно, – дами запізнюються. У них є важливіші справи. Хто б сумнівався?
А те, що в мене картопля на дачі несапана, жінка чекає на вечерю, батько хворий? Оте все кого цікавить? Хулі тобі, Іване. Сиди й чекай – робота така.
Ну, нарешті. Ось і вони, кралі мальовані.
Жанка – моя ровесниця, а тримає себе за дівчинку, усе в міні-спідничках та на шпильках вигоцує… До студентиків, розказували, чіпляється, волочиться по забігайлівках сумнівних – позорище. А вдома ж – чоловік. І неабиякий – есбеушний полковник який-то. При погонах мужик, а в хаті ладу навести не може.
Тамара Іванівна – ну цю я поважаю. Єдина порядна людина в нас на кафедрі. Звісно, в неї манія величі та мулька роздавати цінні рекомендації всім навколо з будь-якого приводу. А не бере – тому, що їй і не треба. діти дорослі, в Києві повлаштовувані. Чоловік – директор елітної школи. Хата і в хаті, хліб і до хліба, –все є, – то можна й принциповість собі дозволити…
І, звісно ж, зірка нашого колективу – Софійка. Сонечка, як дехто її називає. Називав, принаймні. Дівчина, яку ми знали, зникла. З’явилася інша. Зараз на гарненьких пухких вустах Софійки стабільно виграє зухвала і дещо поблажлива посмішка, яка говорить приблизно таке:
– Клала я на вас усіх, нікчем і засранців. І спробуйте мені заперечити.
Ага… заперечити. Приязно вітаюся до Софійки, відсовую їй стільця. Вона злегка киває. Ну чисто тобі некоронована королева. Загалом, так і є. Софійка вже три місяці як нова офіційна коханка нашого ректора. Їй можна все – і цим все  й сказано.
– Ну що, Іване, починаємо? – то Анатолій Степанович до мене, на правах старшого колеги.
– Авжеж.
Нудним монотонним голосом починаю зачитувати регламент сьогоднішнього засідання. Ніхто не слухає. Саня і Вітя жваво щось обговорюють – може, як грали вчора студенток з паралельного факультету за відмінні оцінки? Жанка заповнює відомості. Цікаво, скільки вона загребла за цю сесію? Домовилися ж більше п’ятьох сотень за екзамени не брати. Та вона ж хіба послухає?
Засідання проходить мляво, зате швидко. Доповідаючі по питаннях ліниво кидають по кілька слів. Намагаюся занести якісь обривки думок у протокол. Не дуже виходить – зазвичай я цим не займаюся. Місце секретаря порожнє – Люся, наша лаборантка, накриває стіл за перегородкою, що розділяє приміщення кафедри на приватну і офіційну частину. Хочеться їсти. Думаю, не тільки мені. Звабливо пахне ковбасою, – чомусь саме ковбаса пахне найсильніше, хоча наїдків усяких накупили в супермаркеті на кілька сотень…
Нарешті засідання завершене. Піднімаюся з-за столу, проте Павло Кіндратович робить рукою застережний жест і виходить в цент аудиторії.
– А на завершення, шановні колеги, давайте привітаємо нашого улюбленого завідувача кафедри з іменинами. Багато балакати не буду, Іване Миколайовичу, я тебе ще аспірантом пам’ятаю, і не думав тоді, що доведеться працювати під твоїм керівництвом...
Звісно не думав, старий пень, сучий син… А як мене мало на кандидатському не провалив, теж пам’ятаєш?...
– Від усього колективу бажаємо тобі щастя, благополуччя, міцного здоров’я, радості й наснаги, творчих успіхів, кар’єрного зростання...
Йолоп, коли ти вже закінчиш тріпатись? Народ он знудився зовсім.
Простягає мені конвертик – з отих, барвистих, вітальних – вирішили не мудрувати, значить, цього року. Гроші презентували. Бо минулого дня народження притарабанили півтораметрову порцелянову Афродіту – та й самі ж по п’янці її  побили.  
Дякую їм і запрошую за святковий стіл.
А там уже Люся чекає – все готово, спритна дівчинка. Моя аспірантка, між іншим. Запопадливо заглядає в очі – чи все гаразд, чи я задоволений? Від її уваги мені теплішає десь поміж ребрами, або й нижче. Усміхаюся їй і отримую у відповідь широку сліпучу посмішку.
Сідаємо. Наливають по першій. Тости. Люся дивиться на мене закоханими очима. Сміливішаю. Кладу руку їй на коліно  під столом – вона ж сидить поряд. Просовую долоню все далі. Не опирається.
У двері хтось наполегливо стукає.
– То, напевно, ваші завушники, Іване Миколайовичу.
– Почекають. У мене ж свято.
Але згадую, що їх там штук з сім-вісім, отих боржників, а кожна позитивна оцінка – суттєве доповнення в мій особистий бюджет.
Підводячись, встигаю зазирнути Люсці в декольте – там є на що подивитися. Думаю, цього разу вона таки не відмовиться після засідання попаритися з нами в сауні. Нарешті я відіб’ю у хлопців свій програш у минулій суперечці – ящик марочного коньяку…
Виходжу на коридор. Заочників ще більше, ніж я гадав.
Життя вдалося.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Но багато букв і.

© Ракетне топліво, 23-02-2011

[ Без назви ]

© NATALKA DOLIAK, 17-06-2010

Оболонська система ніяким боком не причетна до описаного.

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 17-06-2010

бєєєє

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Lina Litvinova, 17-06-2010

Не подумайте, що захищаю...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Залєвський Петро, 16-06-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Margaryta Kvitnova, 16-06-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.31775999069214 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …