Понамка була на тренуванні, я дивився на свої нові черевики. Тобто, вони були не нові, купив їх у секонді, але виглядали чудово. Красиві, з товстою підошвою, якої вистачить надовго. Рухав ступнями і відчував приємність від якісного взуття. Поруч пахтіла чашка з кавою. У ящику стола лежала пачка з цигарками. Чим не життя? У такій ситуації було важко не розслабитися. Бо ж наче кіт у маслі. Підвівся, прибрав невеличке павутиння у кутку. Потім слід від чашки на чайному столику. У офісі був ідеальний порядок, скоро Понамка прийде з тренування, мала б оцінити красу, яку я тут навів.
Коли зателефонувала охорона.
- «Едере», до вас відвідувач.
- Зараз спущуся.
- Та ми вже пропустили. – якщо так, то виглядає відвідувач серйозно, не якийсь босяк. Набрав Понамку.
- Це Краснодар, до нас відвідувач.
- Клієнт, Крася, клієнт. Порозважай його, я хвилин за двадцять буду. – я ще не встиг спитати, як саме треба розважати клієнта, а Понамка вже поклала слухавку.
У двері постукали. Я зіскочив з крісла Понамки. Не хотів, щоб хтось мене бачив у ньому.
- Заходьте.
Двері відчинилися, за ними з’явився високий, плечистий чоловік у джинсах і влипнутій сорочці. Впевнений, чіпкий погляд. Мабуть, бізнесмен, у нас на зоні сиділо кілька таких, але погляди вони швидко втрачали.
- Доброго дня.
- Доброго, сідайте.
- А де ваша шефіня?
- Вона скоро буде. Ви по якій справі?
- По важливій. Так коли вона буде? – чоловік був не дуже ввічливим.
- За двадцять хвилин. Вона на зустрічі.
- Ну тоді я почекаю.
- Може хочете чаю?
- Зеленого і без цукру.
Поки підігрів воду, заварив чай у чайнику, налив, чоловік випив і Понамка приїхала.
- Доброго дня. – вони потиснули з гостем руку одну одному. Понамка всілася за стіл. – Слухаю вас.
Чоловік подивився на мене.
- Це мій секретар, Краснодар, він все записуватиме, не звертайте уваги.
- Просто справа мусить залишитися між нами.
- Обов’язково. Слухаю вас.
- Ви ж Понамка? – перепитує чоловік.
- Так, мене звати Понамка Хаос, я директор «Едере».
- Я – Юрій Всеволодович, директор компанії «Монблан».
- Приємно познайомитися.
- У мене до вас така справа. Звільнилося двоє моїх робітників. Звільнилися якось дивно. Я хочу, щоб ви дізналися, що ж відбулося насправді. – чоловік говорить, Понамка зиркає на мене. Я починаю записувати, те, що він каже. Олівцем записувати, набирати так швидко все одно не зможу.
- Давайте в подробицях.
- Два місяці тому я купив колишній піонерський табір на території Чорнолісської сільради. Він вже кілька років стояв покинутий. Я хотів зробити там нормальну базу відпочинку. Там хороші ліси, поруч річка, ставки. Можна і покупатися і погуляти і рибу половити. У мене вже чотири бази на Журбівщині, це мала бути п’ята. Я послав начальника свого будівельного відділу, щоб він подивився, що там в таборі треба зробити. Капітально ремонтувати все я там цього року не міг, криза, все таке. То наказав, щоб перевірили дахи, повставляли вікна, наняли охорону, щоб табір перестояв зиму нормально, а не згнив, чи не розтягли. Начальник відділу, Сидорович, він у мене вже вісім років пропрацював, нормальний мужик, серйозний. Не пив, не крав, дурницями не переймався. Мусив за пару днів все подивитися, написати кошторис, потім за тиждень би зробили все, законсервували табір і нормально. Але він не повернувся. Ані за два дні, ані за три, ані за тиждень. Потім прийшла його жінка, кричить, що ви з Сидоровичем зробили, він збожеволів. Я послав начальника служби безпеки. Той приїхав, каже, що фігня якась, Сидорович сказав, що звільняється і буде жити у селі неподалік табору. Причому, начальник каже, що Сидорович зробився якийсь дивний.
- Який дивний? П’яний чи обкурений?
- А бозна! Не такий якийсь!
- Що значить не такий? Йобнувся він, чи що?
- Не знаю. Я таким його ще не бачив. – каже начальник служби безпеки. А він у мене двадцять років у карному розшуку прослужив, чого тільки не бачив. Наказав йому Сидоровича таки привезти. Той привіз, каже, що силою, не хотів Сидорович їхати. Я давай з ним балакати, а Сидорович і слухати не хоче. Кричить, щоб повернули його в село те. І дивлюся, що дійсно дивний якийсь. Наче ото двинувся чимось. Перевірили руки – цілі вени, не коловся. А сам же не весь, як ото кажуть. Наказав відправити додому, проспатися. А він з дому втік і побіг у те своє село. Пішки! А там же біля тридцяти кілометрів від Журб! Побіг і там залишився. Ну, я так зрозумів, що збожеволів дядя. Ну і хай йому грець. Послав туди свого заступника, Аркашу. Він там по табору все зробив, повернувся. Потім поїхав ще подивитися на ставки. Чи варто їх орендувати, чи ні. Біля тих ставків у нього машина загрузла на лісовій дорозі. Аркаша зателефонував, попросив трактор прислати. Але вже пізно було, вирішили, що зранку. Зранку туди начальник служби безпеки поїхав, по дорозі спіймав трактор, витягнули машину, а Аркаши немає. Знайшли його у селі. Вже у іншому. Але точно такого самого, як Сидорович!
- Те ж не схотів повертатися? – дивується Понамка.
- Не схотів! Він же у мене п’ять років пропрацював! Піднявся з офіціанта! Кар’єру будував, зусилля прикладав, а потім плюнув на все, каже, я в селі буду жити і на все мені начхати! А в нього ж жінка молода, там красуня така! Дитина вже є, другою вагітна! Плаче, вимагає, щоб я їй чоловіка повернув!
- То він жінку у село не запрошує жити?
- Ні! Оце там вже три тижні сидить, жодного разу навіть не зателефонував, як там жінка. А вона ж на сьомому місяці! Ну от як так може людини покинути все? І роботу і родину! Все! Заради чого? Щоб у тому селі лісному жити? Ну що це за фігня? – Юрій Всеволодович розвів руки і дивиться на Понамку. Та олівцем робить риску на аркуші паперу.
- Так, підведемо риску. Два ваших співробітника вирішили звільнитися і оселилися біля лісу, покинувши не тільки роботу, але й родини. Так?
- Так!
- І ви хочете знати, чому все відбулося саме так?
- Хочу! Бо в мене ж там табір! А що як це заразне, чи щось таке?
- Що це? – перепитує Понамка.
- Ну ось це, що відбувається! Воно ж як хвороба. Що от їде туди нормальна людина, а там починає хворіти і не повертається! Я вже і сам боюся їхати той табір дивитися! А що як і сам захворію? То мені потрібно знати, що там відбувається.
- В міліцію не зверталися?
- В міліцію? – Юрій Всеволодович починає реготати. – Я що, схожий на ідіота?
- Ні.
- Знаєте, що мені сказали в міліції, коли я звернувся туди з приводу того, що одну з моїх баз за ніч розікрали? Мені начальник райвідділу сказав: В Бога віриш? То молися! Це єдине, що я може порадити! Молися! Міліція тільки і вміє, що бабки доїти! То я прийшов до вас.
- Ми теж не працюємо задарма. – каже Понамка.
- Скільки?
- Дві тисяч гривень авансу, ми розбираємося у ситуації, потім призначаємо ціну.
- Я згоден. Тільки зробіть все швидше. В мене зараз є покупець на табір, а я не знаю, чи збувати його, чи не треба.
- Ми займемося вашою справою у першу чергу. – киває Понамка. Потім Юрій Всеволодович віддає їй гроші, збирається уходити.
- А я в яких селах залишилися Сидорович і Аркаша? – питаю я.
- Та то не села, а хутора, по десятку хат не більше. Одне – Грузське, а інше – Плакаловщина. А село там Чорнолісся, там же і сільська рада їх. Голова там Іван Григорович Малюхта. Запеклий хабарник. Такий, що і з мертвого бабло струсить.
- Ага, дякую. – я все записав, як справжній секретар.
Юрій Всеволодович пішов, Понамка повернулася, сіла за свій стіл і замислилася.
- Ти про Чорнолісську сільраду нічого не чув? – спитала мене.
- Ні, нічого.
- Ну, тоді давай бутерброди і поїхали.
Бутерброди вже були готові, величенькі такі, як Понамка любила. Щоб усього побільше. І ковбаси і сиру і помідорів, а ще майонезу та гірчиці. Одним можна ужертися, але Понамка легко три з’їдала. Така вже була їдома дівчина.
Поїла, випивала кави з тістечками, які я ще вранці купив, і поїхали. Чорнолісся було на північ від Журб, біля великого урочища Чорний ліс, навколо якого було кілька невеликих сел., таких як Грузське, Плаколовщина. А ще Сумняки, Синяк, Ревукіно.
- Ну і назви! Хай бог милує! – дивується Понамка. – Ну що, поїдемо до сільради, чи по хуторах спершу?
- Як скажете.
- Краснодаре, ми ж з тобою на ти!
- Так.
- Слухай, а оце Горностаєв, це твоє справжня прізвище?
- Та ну як сказати. Мій прадід був за прізвищем Чечик. З бідних селян, але в люди вибився, крупорушку мав, хату і комору під залізним дахом, землі багато. І ото якось не подобалося йому, що серйозна людина він, а звуть Чечик. То попросив студента одного у місті придумати щось розкішне. Студент і вигадав Горностаєва. Мовляв, усі царі у горностаях ходять, шляхетне прізвище. Прадід підмазав писарям і став Горностаєвим. Його потім у 22-му розстріляли, коли не дав коней реквізувати. Прадіда розстріляли, а прізвище залишилося. А ви чому Хаос?
- Ти, Красю, ти.
- Ти.
- В мене батько – грек. Його батьки у Криму жили, потім їх виселили звідти. Тоді у мого діда було прізвище Кіселіді. А коли їх везли до Сибіру, на якійсь станції почали переписувати. Вивели з вагонів, а у вагонах багато трупів залишилося, бо замерзли люди по дорозі. Якийсь офіцер, мабуть зі студентів, дивився на це і все повторював: «Какой Хаос, какой Хаос»! Дід за ним повторив з переляку. А тут як раз переписували, хто живий залишився, писар почув і записав діда Какоєм Хаосом, мабуть, думав, що звичайне грецьке ім’я та прізвище. Вже коли з заслання повернувся, дід знову Кіселіді ставати не схотів, бо в нього рідний брат у німців писарчуком служив, ось так ми Хаосами і залишилися.
- А ви, ти на грекиню зовсім не схожа.
- Так у мене стільки крові намішано, що я ні на кого не схожа. – сміється вона. – То хуторам чи до сільради?
- Давайте, спочатку по хуторах.
- Ну тоді діставай мапу, керуй. – наказує Понамка.
Ближче було їхати до Плакаловщини, то поїхали туди. Але не доїхали, бо на лісній дорозі стояла вода. Калюжа метрів на п’ятдесят завдовжки.
- Я тут не проїду, зав’язнемо по уші. – каже Понамка. – Краще підемо пішки, кущами, тут, наче недалеко.
Виходимо з машини. Ну так, у калюжі можна було капітально застряти. А це, здається, ні до чого хорошого у цих краях не призводило.
- Зачекай, одягну кросівки. – каже Понамка. Вона ж у діловому костюмі і на шпильках. Не дуже то зручне вбрання для мандрів лісом. Дістає з багажника пакунок. Там є спортивний костюм і кросівки.
- Та ти готова на всі випадки життя. – сміюся і відвертаюся. Понамка швидко перевдягається, хлопає дверцятами багажнику.
- Пішли.
Мапа не обдурила. Метрів сто лісом і ми вийшли до цієї Плаколовщини. Видно, що дорогою машини не їздили вже давно. Тільки он свіжий, мабуть, ранішній слід велосипеда. Йшли, дивилися. Раніше село було великим, але зараз залишилося лише півтора десятка хат, а місця інших заросли кленами та березами. А оце, мабуть, була школа чи правління колгоспу, будівля з цегли, зараз наполовину вже розібрана.
- Щось місцевих не видно. – каже Понамка. І дійсно, якось порожньо у селі.
- А он! – помічаю якусь жінку у одному з дворів. – Вибачте!
Жінка здивовано дивиться на нас скрізь дірявий паркан. Потім виходить на вулицю. В неї сумне, заплакане обличчя. Руки у муці.
- Доброго дня. – кажу я, ми з Понамкою підходимо.
- Доброго. – жінка недовірливо дивиться на нас.
- А це ж Плакаловщина? – питає Понамка.
- Так.
- А ви не підкажете, де тут Аркадія можна побачити? – Понамка питає, а я бачу, як змінюється обличчя жінки, яка водночас і перелякалась і схвилювалася.
- А навіщо він вам? – питає і зиркає на нас. Жінці років за п’ятдесят, скоріше за все з пролетаріату, бо шкіра у зморшках, сиве волосся сховане під квітчату хустку, яку носять у селах.
- Та хотілось би поспілкуватися.
- Про що? – питає жінка.
- Вибачте, а ви хто? – цікавиться Понамка.
- Я його мати.
- Мати? – Понамка помітно дивуються. Та і я дивуюся.
- Мати. А ви хто?
- Ми з Журб. Нас винайняла компанія «Монблан», яка стурбована долею своїх колишніх робітників та…
- Хай не брешуть! Вони стурбовані за той клятий табір! – зло каже жінка. В її голосі бринить ненависть.
- Можливо. Але ми б могли поспілкуватися з вашим сином?
- Він не хоче ні з кім спілкуватися.
- Може тоді ви розповісте, що ж трапилося?
- Нічого не трапилося!
- Ну, доросла людина покинула родину, пішла з роботи. Як це нічого? – дивується Понамка і в її голосі чую трохи роздратування. Це не правильно. Треба зберігати спокій.
- Слухайте, ми просто намагаємося зрозуміти, чи зможемо допомогти вашому сину. Для цього нам потрібно знати, що ж таки тут відбулося. – втручаюся у розмову я. Розмовляю схвильовано, з таким аж тремтінням у голосі. – Будь ласка, допоможіть.
- Краще йдіть звідси. – каже жінка. – Ви вже нікому не допоможете, то хоч себе не занапастіть. Йдіть. – вона махає рукою у бік дороги, якою ми прийшли, повертається і уходить у двір. Мабуть, щось готує їсти. Руки в муці, з труби на даху в’ється дим.
- Дивися, велосипед. – киває Понамка за паркан. Ага, велосипед. Чи не той, слід якого ми бачили?
- Почекай, спробую таки поговорити. – кажу Понамці, захожу у двір. Він заріс бур’янами, серед яких ходить дві обідрані куриці. Сарай поруч нахилився, ось-ось впаде. Стежки до нього заросли, давне вже, мабуть, ніхто туди не ходе. Запустіння якесь. Та і сама хата давно вже не мазана, шкіриться глиною, а то і прутками. Сходи на поріг гнилі, а двері зачинені. Стукаю.
- Уходьте! Нам немає про що з вами балакати! Уходьте! – кричить жінка з хати.
- Слухайте, ну дайте нам поговорити
- Уходьте! Ніяких розмов! – чутно, як жінка щось підсовує до дверей. Чи думає, що я буду ламатися в них? Ще деякий час намагаюся переконати поговорити, але дарма. Жінка навіть не відповідає.
Повертаюся на вулицю. Розвожу руками, показую, що фігня.
- Ну давай ще походимо, може місцевих знайдемо. – пропонує Понамка.
У одному з дворів знаходимо діда, що курить самокрутку.
- Доброго дня. – кажу.
- Доброго. – відповідає дід і посміхається. Тверезі люди так не посміхаються. Принюхуюся. Ну так, у дворі пахне бражкою.
- А що це у селі вашому нікого і немає? – цікавлюся.
- А всі за грибами пішли. – сміється дід беззубим ротом.
- Так наче рано для грибів ще.
- Чого ж рано, самий врожай зараз! – запевняє дід.
- Слухайте, а ото ви знаєте того хлопця міського, який тут оселився?
- Знаю, як же не знати! Я тут всіх знаю! І мати його знаю, Лідію Петрівну! – хвалиться Дід.
- Вона теж тут живе? – питаю.
- Ні, вона тільки приїздить. Нагодувати його, одяг змінити, горілочки привезти. А увечері їде.
- Що, горілку йому возить?
- А як же! Рідна ж мама! – плямкає дід, мабуть би і сам не проти такої материнської турботи. – Ой, а ти красива! – каже він і дивиться на Понамку. Старий же пень, а роздивився! Понамка посміхається.
- А коли люди повернуться, діду? – питає.
- Та вже під вечір.
- А оце міський, чого він тут залишився? – тепер вже Понамка розпитує.
- А чого тут не залишитися? Тиша он яка! А повітря чисте-чисте! Тут же рай, а не життя! – дід розпливається у посмішці, докурює цигарку аж до губ, спльовує зовсім невеличкий шматок. – Я он теж колись залишився. З флоту приїхав до Журб на побивку. Потім з товаришем поїхав сюди на ставки рибу ловити. Потім дощ пішов, дорогу залило, ми залишилося ночувати. А вранці сонце стало, подивився я, що ось такі місця ж тут! І залишився, у відставку вийшов, хоч мене з флоту не відпускали. Навіть квартиру обіцяли! А навіщо мені їх квартира, коли тут так гарно! – дід дивиться навколо п’яними очима. – Рай!
Ми з Понамкою обмінялися поглядами, бо бачили запустіння і тлін, а раю не бачили. Я ще побачив якісь оберемки, що сохнули на городі. Спочатку подумав, що кришеники. Але для кришеників шматки були завеликі. Підійшов поближче, побачив, що то гриби. Цілі зв’язки грибів, великих таких, вже почорнілих на сонці та вітрі.
- Це отакі гриби збираєте? – питаю діда і киваю на город.
- Такі, такі! Смачні, страшне прямо!
- То окрім вас місцевих тут зараз не залишилося? – питає Понамка.
- Всі на грибах. – киває дід. – Я б пішов та на ноги слабкий.
- Ну, дякуємо, до побачення.
Виходимо з Понамкою на вулицю.
- Дивне якесь село. Чи вони всі такі? – питає в мене Понамка.
- А ти бачила, що вони сушать?
- Гриби наче?
- Мухомори!
- Як мухомори?
- А так.
- Та не може бути!
- Ось, дивися. – показую їй один гриб, який навмисно відірвав.
- А навіщо їм мухомори? – дивується Понамка.
- А бозна. Навіщось же потрібні, коли ото збирають, сушать. Пішли?
- Пішли.
По дорозі ще зазирнули до двору, де ховався у хаті Аркадій, але там і ставні позачиняли, дивні люди. Вийшли з цієї Плаколовщини, обійшли калюжу на дорозі, повернулися до машини, а так колесо пробите.
- Фак! – лається Понамка. Давай дивитися, знайшли гострий сучок, який уп’явся у колесо. – На, піднімай. – кидає мені домкрат. Я кілька місяців допомагав у гаражі колонії, то трохи знаюся. Підняв машину, Понамка відкрутила пробите колесо, я приніс запаску, прикрутили. Потім ще деякий час довелося їхати заднім ходом, бо доріжка вузенька, не розвернешся. Нарешті знайшли місце, поїхали далі нормально.
- По мапі ближче спочатку заїхати у Чорнолісся, а потім вже до Грузського їхати. – кажу Понамці.
- Ну, тоді поїдемо до Чорнолісся.
Те Чорнолісся виявилося селом побільше, хат може триста, з них десь половина покинуті, але у інших хтось жив. Народу тут було не густо, здебільшого на городах рачкували. Тільки біля магазину з півдесятка зібралося. Для цих місць, так натовп прямо.
- Купи води і похрумати щось. – каже Понамка і зупиняє біля крамниці. Виходжу, місцеві уважно дивляться. Вони невеличкі, худі, зі спитими, засмаглими обличчями і не розбереш, де чоловік, а де жінка. Щось балакали, а то замовчали. Зайшов у магазин, там жінка років сорока, продавчиня. Спитав мінеральної води. Дала пляшку. Теплої, бо холодіти нічим.
- Електрики вже два місяці немає. – пояснює вона.
- Як немає?
- А так, вітер був, стовпи поваляло. Обленерго прислало бригаду ремонтників, вони тут переночували і залишилися. Пиячать тепер, он всю горілку вибрали. – скаржиться продавщиця.
- Що, вся бригада залишилася? – дивуюся я.
- Ну, не вся. Там один пацан молодий був, у нього наречена у Журбах, так поїхав до неї, то врятувався. А всі інші тут. Щось ще?
- Чипсів дайте. Три пачки.
Вона дає, я розплачуюся, питаю про голову.
- На місці він?
- Та поспішіть, бо може додому вже поїхати.
- А він не тут живе? – питаю і бачу, як продавчиня здивовано на мене дивиться, наче я якусь дурницю сказав.
- Ну звісно ж! Розумні люди тут не живуть.
Вже виходжу, потім повертаюся і купляю морозиво. У першій тижні в СІЗО мені воно час від час снилося. У стаканчику, шоколадне. На зоні це швидко минуло. А зараз купив. Коли виходив з магазину, знову відчув погляди аборигенів. Глянув їм в очі. Це мені все ще було важко, але потроху звикав. Подивився, відвернувся, блимав очима, наче не вірив тому, що побачив. Добре, що Понамка посигналила, то привела до тями. Сів в машину, віддав воду і чіпси Понамці. Вона водночас їла і крутила кермо, минаючи калюжі та ями.
- Чому морозиво не їси?
- Що?
- Морозиво чому не їси? – питає вона. Я наче прокидаюся, бачу у руках стаканчик.
- Та бачила їх очі?
- Чиї? – не розуміє Понамка.
- Місцевих. Очі.
- Ну, бачила. Очі як очі. Ти про що?
- Там страх. – кажу я, вона гальмує, дивиться на мене.
- Що?
- Там страх.
- Це ти вже почав божеволіти, як і ті товариши? Красю, що ти верзеш?
Дивлюся їй в очі.
- Я бачив такі у людей, які виходили зі штрафника. Оце такий страх, який глибоко в очах і який не приховаєш. – мене аж трясти починає. Викидає морозиву у вікно, бо не хочу ніякого морозива.
- Так, зараз поговоримо з головою і їдемо до Журб, бо це мені не подобається.
Їдемо далі.
- Я не божеволію. – кажу Понамці.
- Тоді якого хера оце верзеш? Страх у очах!
- Все мовчу. – я мовчу, але я знаю, що бачив те, що бачив. Страх був.
Понамка зупиняється біля невеличкого будиночка, який виокремлюється від інших будинків Чорнолісся щоглою з державним прапором, та стінами, що обкладені кахлем. Біля будинку стоїть позашляховик «хюндай», який, мабуть, належить голові. А ось він і сам вийшов подивитися, хто це приїхав.
- Доброго дня. – каже йому Понамка.
- Та вже вечір скоро. – голова не дуже то радий нас бачити. Такий товстенький, лисуватий, червонопикий чоловік зі швидкими і масними очима.
- Ми хотіли б з вами поговорити.
- Про що? – хвилюється голова.
- Та оце у вас нові жителі з’явилися. З Журб. Ми хочемо знати, що ж тут відбувається.
- Та нічого не відбувається. – голова руками розводить, посміхається, кліпає оченятами. – А що відбувається? Ну схотіли люди тут жити, ну хай живуть! Дорослі ж, яка проблема? Це вільна країна.
Понамка починає пояснювати голові, що проблема таки є, але він вислизає, наче вугор. Тертий дядя.
- Слухайте, от ви можете пояснити, чому люди все кидають і тут залишаються? – Понамка вже трохи завелася, стиснула кулаки.
- А чого мені пояснювати? Хочуть – нехай живуть! Які тут ще пояснення? І взагалі, вже вечір, мені додому треба! – голова починає йти до машини. Мабуть, сподівається відсунути Понамку, що стоїть на стежці, у бік. Але жорстоко помиляється. Бо коли починає відсувати, Понамка заламує йому руку, б’є ногою під коліно і валить голову сільради на землю. Сідає верхи, збирає у кулак залишки волосся на потилиці.
- Ти зараз мені все розкажеш! – каже йому на вухо.
Я згадую скільки дають за напад на посадову особу. При виконанні! Багато дають. Ще згадую Ваню Смерть. Як же він зрадіє, коли побачить мене! Навіщо вона так?
- Кажи, сучонок, чи тобі руку зламати?
- Пусти! Пусти! – починає верещати голова, тоді Понамка сує його обличчя у землю. Чиновник крутить головою, потім намагається підвестися, він міцний і легко піднімає Понамку, але та гилить його ребрами долонь по вухах і чиновник зі стогоном падає на землю.
- Тільки рипнися! Я тобі руку повідламую! Зрозумів?
- Так! Так! Так! – хрипить голова. А Понамка вміє працювати з людьми. Де це вона такому навчилася?
- Що тут відбувається?
- Я не знаю!
- Знаєш!
- Не знаю! Як медом їм тут намазано! Лізуть і лізуть! Я їх прописувати припинив, а вони лізуть! Ну що я можу їм зробити? Купують хати і живуть! Я ж їм не забороню!
- А чого вони все кидають?
- Не знаю! Не знаю! Може тому, що тут горілка та оті мухомори їх прокляті!
- А що вони з мухоморами роблять?
- Жеруть! Кожного вечора! Ото потім в них дах і їде! Це ж треба, мухомори жерти! Зовсім погані!
- Вона що, підсаджуються на мухомори, як на наркотики?
- Так, так! Наркомани прокляті! А потім не вигониш звідси! Я дільничному казав! І до райвідділу писав! А їм начхати! У них свої справи є! Не хочуть займатися, не хочуть! Пустіть, будь ласка, пустіть! – просить голова. Понамка його відпускає. Він підхоплюється вклоняється їй. – Я поїду, добре? У мене жінка вдома, двоє дітей. Поїду? Ага?
- Та котись вже! – кривиться Понамка.
- А що це за добро? – киваю на якісь руїни, що прикрашають невеличкий горбок поруч. Частина старі якісь стіни, а поруч щось новіше, але теж заросло кленами.
- Де? – хвилюється голова.
- Он, на горбочку.
- Так то церква була! Церква! Чорнолісся ж колись багате село було! Сім тисяч дворів! Після революції тут шість колгоспів було. І у 31-му церкву у повітря висадили. Ну, комуністи ж були. Могли б клуб зробити, чи ще щось, так ні, висадили. Безбожники ж!
- А ото там нове щось будували?
- А то батюшка у нас був. Він сам з Журб, але сюди їздив. Хотів храм відбудувати. Гроші збирав. І я йому допомагав, це кожен знає! Допомагав, допомагав! А потім він повісився, а нового не прислали і зупинилося все. Оце заросло. Хоч я директору школи казав, щоб прибрався тут перед Пасхою. Але у нього двадцять два учні на всю школу. Що він тут прибере? Немає дітей! Немає! Раніше три школи у нас було, зараз є класи по одній дитині! – торохтить голова.
- А ну замовчи! Як це міг батюшка повіситися? Що ти верзеш?
- Та повісився, повісився! Ви кожного тут спросіть! Кожного! Повісився. Там ото браму огорожі встигли поставити, він на тій брамі і повісився. На власному ремені! Ми всі за ним плакали! Такий же хороший батюшка був! З міста, а переїхав у Чорнолісся, щоб поближче до пастви бути! І тут таке! Ніхто і не чекав! У нього ж жінка була, дітей двоє! І не пив! Зовсім не пив!
- Так все, їдь! – махає Понамка голові, бо аж кривиться від його криків. Його двічі просити не треба. Заплигує в машину і зникає.
Понамка закурює цигарку. Бачу етикетку «Мальборо». На зоні «Мальборо» курив тільки хазяїн. І борони бог, якщо помітить такі цигарки в когось з охорони, не кажучи вже про зеків. Казали, що офіцери курили «мальборо» вдома, потайки, а на зоні ніхто не наважувався.
Понамка робить кілька затяжок, потім спльовує.
- Згубне якесь місце. Херове. Батюшка повісився, люди божеволіють, мухомори жеруть, болота навколо, ліси. Блін, наче фільм жахів якийсь. А тут ще ти з жахом в очах. Бачив он у голови жах, коли я його заламала?
- То зовсім не той жах. То так, дрібниці.
Понамка сміється, не вірить.
- Ладно, поїхали ще до того Грузського і потім будемо доповідь писати. – каже вона і кидає недопалок у траву. Там так сиро, що недопалок миттєво тухне.
- Про що писати?
- Про те, як вони тут на мухомори підсідають. Наркотична епідемія локального масштабу. Треба, щоб хоч у Журбах не дізналися, школярі та студенти, а то набіжать за халявним кайфом. Поїхали!
- Слухай, вже пізно. Пів на восьму, сутеніти скоро почне.
- І що? У мене фари працюють. Давай, може вдасться з тим побалакати, як його?
- З Сидоровичем.
- Ага, з Сидоровичем.
Понамка була невгамовна, то їдемо до Грузського, хоч я відчуваю щось недобре. На лісових дорогах вже починає потроху сіріти, Понамка вмикає світло, їдемо. Згідно з мапою до Грузського залишається півкілометра не більше, ось проїхали останнє роздоріжжя, одна дорога пішла на піонерський табір, який знаходиться у урочищі Стасово.
- Бльо! – кричить Понамка і зупиняє машину. Вискакує, починає матюкатися.
- Що таке?
- Ще одне колесо пробила! Та що тут за дороги такі?
- Два колеса. – кажу, бо з мого боку теж пробите. Тут вже Понамка дає волю почуттям. Гепає носаками по здутих колесах, лається, обіцяє все включити все в ціну для Юрія Всеволодовича, який нас заслав у ці богом прокляті місця.
- Ладно, пішли до того Грузського. – каже Понамка, коли трохи заспокоюється.
- Навіщо?
- Бо до нього півкілометра, а до шосе десять! Ось для чого! Переночуємо, завтра подивимося, що робити. Пішли! – вона починає йти.
- Ні! – кажу я. Мені аж страшно, бо дуже давно я вже нікому не суперечив. Тим більше керівнику. Але той страх ніщо у порівнянні з тим, який на мене накочує.
- Що? – дивується Понамка. – Пішли до села, поки темніти не почало!
Я кидаюся до неї, хапаю за руку.
- Побігли! Побігли звідси! – тягну її до шосе. Вона легко виривається, потім б’є мене у живіт, я скручуюся.
- Ти що, йобнувся, Красю? Почалося, як у тих? Мухоморів переїв? – кричить вона. А я розумію, що в нас дуже мало часу. І що я мушу її переконати. Бо не буде її, не буде роботи, не буде нічого. Жити на підлозі у Лося і пиячити на базарі.
- Понамко, послухай! – вона здивовано дивиться. – Забудь про мене, наче мене тут немає! Просто зосередься і прислухайся до себе, що відчуваєш! Що насувається!
- Що насувається? – кричить вона.
- Не питай мене, мене немає! Слухай сама! Слухай себе! Благаю! Слухай!
Я падаю на землю долілиць і лежу. Мовчки. Чую, як калатає серце. Я вже все зрозумів. Нехай вона відчує, те що відчуваю я. Інакше ми пропадемо.
- Що за фігня? – каже вона і я чую, як змінився її голос. Підхоплююся.
- Ти відчуваєш?
- Що це?
- Понамко, мила, побігли, я потім все поясню! Побігли! Я благаю! Понамко!
Вона дивиться на мене. Не відвожу очей.
- Херня! – вона кричить і зривається з місця, хапає мене за руку і ми біжимо. Залишаємо машину з пробитими колесами.
Вже за кілька хвилин я починаю задихатися. Я ніколи не був спортсменом, а на зоні взагалі відзвичаївся бігати. Я хриплю, перед очима паморочиться, ноги підгинаються, здається, що я ось-ось впаду. Я знаю, що не можна падати, не можна залишитися у цьому лісі. Треба бігти! Будь-що бігти! Бігти! Понамка тягне мене за руку, потім підставляє плече. Тягне майже на собі. Вона сильна, надзвичайно сильна, несподівано сильна.
- Не зупинятися! Не зупинятися! – хриплю я чи то собі, чи то Понамці. – Не зупинятися! – згадую, що ось-ось мусить відкритися друге дихання. Це як коли тебе б’ють. Здається, що ось вже все, ти більше не витримаєш, ніяк не можливо, а потім щось відбувається і ти терпиш далі, виживаєш. Друге дихання!
Воно чомусь ніфіга не відкрилося. Я хрипів і впав би десь на дорозі у лісі, якби не Понамка, яка таки витягла мене у поле, десь на півкілометра від лісу, аж до дороги, яка вела на шосе. Потім ми попадали і лежали просто на землі, ще теплій після спекотного дня. Понамка швиденько вгамувала дихання, навіть запалила цигарку, а я ще довго кавкав та хрипів, тримаючись за серце.
- Крася, ти щось зовсім слабкий. Починай займатися фізкультурою, бо так не можна. – каже Понамка. На поле потроху накочує темрява. – Пішли. Не біжимо, просто пішли.
Вона допомагає мені підвестися і ми йдемо. До шосе. Але головне – подалі від того ліса.
- Що то за фігня була? – нарешті питає вона.
- Не знаю. – чесно кажу я.
- Тоді якого ми бігли звідти, наче хворі на голову?
- Там не можна залишатися!
- Чому?
- Якби ми залишилися переночувати, ми б залишилися назавжди. Як Сидорович, Аркаша, бригада ремонтників, або отой дід, якого ми бачили.
- Слухай, це звучить аж ніяк не переконливо.
- Я знаю, але сама подивися на факти. Всі ті люди, які несподівано залишалися там, вони робили це після того, як переночували. В ночі щось відбувається. Щось дуже страшне, ти ж сама це відчула, так само, як і я. Щось надзвичайно страшне, нестерпно страшне, щось таке, що назавжди переламує людей.
- Але чому вони не тікають звідти, а залишаються?
- Не знаю. Може вони втрачають волю. Може цей жах діє, як наркотик, прив’язує людей. З однієї ж дози. Тобто ночі. Тому ані мати Аркаші, ані голова, ані продавщиця не ночують ані в Чорноліссі, ані в лісових хуторах. І ми, здається, врятувалися.
- Але що то діє вночі? Люди, звірі, що?
- Я не знаю. Не люди. І не звірі. Щось інше. Якась мара. Щось страшне.
- Машину не зіпсує? – несподівано питає Понамка. – Я ще за неї кредит не виплатила.
- Блін, як ти можеш про машину думати, після такого! – дивуюся я.
- Якби тобі з банку щотижня голову полоскали і ти б думав! – сміється Понамка. – А ото гриби? Мухомори! Я думала, що це від них дуріють.
- Навпаки, вони мухомори ті жеруть, щоб жах пом’якшити. І горілку п’ють. Мабуть, на тверезу голову те взагалі витримати неможливо. То ото і рятуються мухоморами, бо ж втекти не можуть.
- Оце так встряли! Немає в мене нюху на неприємності. Шеф би відразу відчув, не поліз би. – бідкається Понамка.
- Але ти на волі, а він – ні.
- Його замовили просто. З Києва. Там ніякий нюх не допоможе. – Понамка киває. Я і сам знаю, що таке замовлення. Наслухався у СІЗО. Та і потім, на зоні.
Коли виходимо до шосе, бачимо там мати Аркаші. Вона, мабуть, сховала велосипед десь у кущах поблизу, а сама чекає на автобус. Дивується, коли бачить нас.
- А машина де?
- У лісі зламалася.
- Так воно завжди і буває. – киває жінка.
- А що воно там? – питає Понамка і киває у бік лісу. Але жінка тільки киває рукою. Мовчить. Чи боїться говорити про те, чи не хоче.
- І ви часто туди їздити? – питаю.
- Та хоч раз на три дні намагаюся. Жінка ж його і бачити не хоче, на розлучення подала, хоч ще і не народила навіть. То мені доводиться піклуватися. – зітхає важко.
За кілька хвилин приїхав автобус, який довіз до Журб. Там розійшлися, Понамка додому, а я до Лося. Коли прийшов, то його не було. Мабуть, десь пиячив. Влігся спати. Вранці поїхали з Понамкою за машиною. На евакуаторі. Машина була ціла, тільки вже всі чотири колеса пробиті. Довелося латати їх. Потім всілися писати звіт. Понамка диктувала, а я записував, потім набирав на комп’ютері. Увечері покликали Юрія Всеволодовича. Понамка виставила рахунок. Торгувалися довго, потім віддала звіт. Той давай читати, аж очі на лоб полізли.
- Що це за фігня? Ви що мене за ідіота маєте? – і як давай волати. Але це він дарма, бо Понамка вибухнула. І сама давай кричати. Розповіла, як ми вчора ледь не пропали, як тікали вночі лісом.
- Сам туди поїдь і заночуй! Ось тоді і побачимо! – вона підскочила з крісла, перехилилися через стіл, того і гляди вдарить клієнта. А Юрій Всеволодович не чекав такого, осів.
- І що оце правда? Раз переночувати і все?
- Правда! Одну ніч і назавжди там залишаєшся! І нічого вже не зробиш!
- Блять! Так і знав що поганку мені завернули! А я ще думаю, чого той табір за копійки продають. І як давай же розписувати, що колишній панський будинок! Панів Стасових! У стилі барокко! Ліпнина, хуїна! Ну тварі! І знали ж, знали, що за фігня! А не попередили! Може думали, що і я там заночую! А потім мій бізнес до рук прибрати! На живця хотіли спіймати! Потвори!
Він ще подивувався підступності своїх контрагентів, а потім пішов. За місяць продав той табір бізнесменам з Києва. В них теж почали люди там залишатися, то вони комусь ще продали. Ото і досі продають. Але вже чутки пішли про те Чорнолісся, то важко. І всі знають, що ночувати там не треба. Ніхто не знає тільки чому. Та і ми точно не знаємо, що в тому Чорному лісі за напасть.
