Як Лєнка ще була малою – десь років зо два тому – вихователька у дитсадку влаштувала опитування. Бачте, їй запраглося дізнатися, ким будуть вихованці, коли виростуть.
Ну, хто закричав, що буде президентом, хто – водитиме великий-великий літак, хто – бізнесменом схотів стати. Митько, той, що гаркавить, так запевняв, що, як виросте, буде Ван Дамом. Взагалі-то, йому більше подобався Шварцнейгер, але він знав, що як неправильно скаже те прізвище, то всі сміятимуться.
Лише Лєнка сиділа тихенько-тихенько. Ні, вона знала, що сказати. Тільки у біленькому фартушку, у кишенці з вишитою качечкою, в неї лежала сірникова коробка, а там сиділа муха. Ні, Лєнка знала, що мухи шкідливі, бо як сядуть на їжу, там з’являються страшні мікроби, від яких потім хворіють.
Але ця муха не збиралася їсти манну кашу, тільки понюхала тарілку про всяк випадок! Лєнка була в цьому переконана, бо хто ж їстиме манку із грудочками доброю волею?! То за що ж нещасну муху бити мухобивкою? Сперечатися із вихователькою вона не стала, бо не хотіла опинитися у кутку. А налякану муху під столиком тихцем підібрала: як підуть на прогулянку, то випустить.
- Лєно, а ти ким хочеш бути, як виростеш?
- Принцесою, - чесно відгукнулася Лєнка. – Я не хочу бути, я просто нею буду…
І зараз Лєнка вважала, що Марія Власівна вчинила неправильно, хай так про виховательок казати і не можна! От нащо було їй розповідати про це іншим вихователькам? Усі дорослі чомусь хихотіли, а поті ще довго робили зауваження: «Лєно, принцеси не б’ються із хлопцями», «Оленко, принцеси не ходять замурзаними», «Олено! Принцеси не беруть до рук вуличних кошенят, павуків, тарганів… Кинь негайно!!!».
Лєнка ще й тому раділа, що нарешті піде до школи, та ще й , що там не буде кому називати її принцесою.
***
От тільки не подумайте, що вона відмовилася від свого плану. Навпаки, вона недавно остаточно зрозуміла, що стати принцесою їй просто необхідно.
Ще з того вечора, як стояла біля старого штахетника і знічев’я зазирала до сусіднього двору. Вони тільки-но переїхали, ще навіть меблі не всі до будинку внесли. Лєнка чесно хотіла допомогти. Але і батьки і сердиті дядечки, що допомагали їм ті меблі перевозити, запевнили: найкраща допомога – то не плутатися у дорослих під ногами. Ну й, подумаєш!
У сусідньому дворі було багато гарних квітів і метеликів. А ще – там була бабуся, що сиділа на лавочці і плела панчоху. Здорово, як у казці! Лєнка ж бо до цього бачила як плетуть панчохи хіба що по телевізору. Тож вирішила обов’язково познайомитися із сусідкою ближче.
Та, схоже, була не проти. Відірвалася від блискучих дротиків, що блимотіли швидко-швидко, виплітаючи нові петлі, усміхнулася малій:
- Переїздите? Як же тебе звати, сонечко?
За кілька хвилин, просунувши кирпатого носика між штахетин, Лєнка охоче розповідала, що вони тепер житимуть тут, в цьому місті, бо тато знайшов тут нормальну роботу, поки що в цьому будинку, а колись, як ота робота стане зовсім нормальною, переїдуть до квартири. Добре, як не дуже скоро, бо у квартирі Лєнка вже жила, а от у такому будинку – ще ні. Так, у неї є молодший брат, але він у бабусі в іншому місті, а її бабуся не захотіла брати, бо із двома важко…
Вона якраз зібралася розповісти, що кота, отакого-от, як примостився на ґанку сусідки, у неї поки що немає, а от справжня миша, яку звуть Есмеральда є вже давно, більше місяця, от!
Аж тут із хати бабусі прочувся чоловічий голос:
- Ба, кран я вже починив, а тепер мені час, бо й так запізнююсь, друзі вже чекають.
- Господи, Юро, ну, чого ти завжди поспішаєш?! Он, вийди. Глянь, яка у нас сусідочка буде, та цукерок прихопи - почастувати.
Лєнка хотіла сказати, що тих цукерок їй не треба, бо мама ще подумає, що вона спеціально випрохувала солодощі у сусідки. І нічого не сказала. Бо із хати саме вийшов той Юра. Із невеликим рюкзаком за плечима - певно, таки зібрався бігти, – та із жменею ледь підталих смоктушок у пістрявих обгортках.
Спершу Лєнці здалося, що він, той Юра, зовсім дядечко. Потім стало зрозуміло, що не зовсім так, він ще хлопець, хоч і дорослий уже. А ще, він був схожий на принца з однієї гарної книги казок. Про що ті казки зараз Лєнка не згадала б, але якби того принца з малюнку зодягти у фірмові джинси та блакитну ковбойку, то він би дуже скидався на Юрка.
- Привіт, то ти – сусідка? Тримай-от цукерок, мала! – він простягнув гостинця просто крізь паркан, усміхнувся малій і поспіхом кинув бабусі: - Ба, то мені справді час, я післязавтра заскочу, допоможу про господарству, а ти тут не дуже втомлюйся…
Лєнка тихенько подякувала і всунула до рота відразу дві цукерки. Коли дуже-дуже солодко, то плакати заскладно. Чого їй хотілося ревти, вона і сама не знала. От яке отой Юрко має право дивитися на неї, що от-от стане школяркою, як… як на якесь дошкільня?!
***
Звісно, сумувала Лєнка недовго. Не таку вдачу мала. Того ж вечора мати рішуче заявила, що як їй так вподобався великий павук, то хай донька ночує з ним на дворі, доста, що в хаті миша є, добре ще, що у клітці. Дівчинка щиро зраділа такій пропозиції, мама чомусь образилася. Тож таткові довелося мирити «своїх дівчат». Хіба тут знайдеш час сумувати?
А ще ж треба допомагати батькам влаштовуватися на новому місці. За кілька днів Лєнка із гордістю замітала доріжки у саду біля їхньої хати.
А потім запропонувала замітати і двір бабусі Полі – їхньої сусідки. Та спершу заперечувала: «Ой, дитинко, ти ж втомишся!», але потім із вдячністю згодилася. Потім усе намагалася підсунути помічниці то пиріжок з яблуками, то магазинне печиво: «гарне дівча росте, не зурочити б, але ж і худеньке!». А Лєнчина мама не лише дозволяла допомагати сусідці, але й хвалилася Лєнкою перед подругами, як по телефону балакала. От чесне слово, Лєнка це випадково почула!
Може, якби на вуличці знайшлися її ровесники, Лєнці й було б шкода часу на домашні справи. А так вона справно махала віником і з ввічливості інколи навіть розглядала потертий альбом зі світлинами…
От дивно, бабуся Поля теж колись була малою, ходила до школи у кумедному платтячку – тоді така форма була. А той задавака Юрко на одній світлині зовсім малий і капловухий – ледь не такий, як Петько, молодший брат Лєнки, якого ще у візочку возять… Ну, і чого тепер задається і майже до бабусі не заходить.
Хоч, по совісті, Лєнка про Юрка майже не думала. От нема чого більше робити!
А про свої мрії стати принцесою пригадала. Чекати аж поки виросте – то ніякого терпцю не стане.
Наступні кілька днів мати Лєнки не знала радіти чи хвилюватися. Бо коли така дзиґа годинами над книжками з казками просиджує, щось це та має значити.
Лєнка ж, начитавшись про принцес, старанно сушила собі голову. Схоже, у всіх порядних молодих королівен повинні бути гарні сукенки та прикраси, лицарі, скарби у таємничих підвалах і дракони. Це, мабуть, аби лицарі не сумували.
Досить самокритично оглянувши гардероб, Лєнка зітхнула. Потім трохи подумала, що легше завести: лицаря чи дракона. Виходило, що й те, й інше – заскладно. Якось їй ще не доводилося бачити ні тих, ні інших…
Скарби… А чого? Он, по телевізору час від часу показують, як хтось знаходить якийсь скарб. Чим вона гірша?
А тоді можна й плаття купити. Цікаво, дракони продаються?
Лєнка й сама відчувала, що у її роздумах щось не зовсім правильне. Тож вирішила порадитися з кимось старшим і досвідченішим.
От хоча б із Лялькою. Звісно, вона живе далеко-далеко, мати ще коли заборонила Лєнці й думати, аби добиратися до подруги самій. Пообіцяла звозити туди на вихідні, а потім заклопоталася, бо в Петька зуби полізли.
А потім стало запізно, бо Ляльку відправили у село до бабусі. Останній раз, коли Лєнка потайки набрала її номер на старенькому скрипучому телефоні. Потайки, бо мама б звеліла не набридати людям дурницями. Так-от, тоді Лєнці сказали, що Лялька скоро повернеться.
Лєнка була переконана, що те «скоро» давно уже минуло, бо терпець геть урвався. Звісно, можна зателефонувати ще раз, спитати. Але ж тут справді важлива розмова, а не дурниці! А ще, Лялька могла повести гуляти свого песика на вулицю.
Лєнина ж мати подалася із Петьком до дитячої поліклініки. Тож питати дозволу було в нікого. Лєнка навіть чесно витратила п’ять хвилин, аби надряпати цілий рядок: «Я пішла гуляти». А що, вона ж не обдурювала!
І панамку не забула натягти: може мама потім не так сердитиметься?
***
Їздити тролейбусом самій, без мами – то дуже весело. Тим більше, що Лєнка вибрала тролейбус без кондукторки і не було кому кричати, що отаку малечу саму пускають на вулицю без дорослих, а потім плачуть, та пізно…
А вулиці Лєнка переходила правильно, і навіть до собак не лізла. Хоч дуже хотілося: там, біля великої крамниці такий пес сидів, великий-великий, чорний. От тільки худий, мабуть, теж не любить кашу їсти. Татко казав, що таких псів називають догами і вони дуже породисті. Лєнка навіть до нього ближче підходити не стала, подивилася з іншого боку вулиці, бо часу зовсім не було…
Та все одно, певно, мама сваритиметься, ще й дуже. І головне, задурно. Бо Ляльки ще не було. У потрібній квартирі взагалі нікого не було.
Лєнка похмуро примостилася на лавочку, пробую загнати під джинсову панамку спітнілі неслухняні пасма. Вона втомилася і дуже хотіла пити. Навіть самостійна поїздка тролейбусом, ніби вона уже зовсім доросла, чогось більше не радувала.
Аж раптом очі дівчинки знову засяяли. Звісно, вона сама ще не принцеса. І хтозна, чи стане нею так швидко. Але ж і побачити справжню принцесу, отак, не в мультику чи у книжці – то вже чимало, правда?
А Лєнка була переконана: перед нею – справжнісінька принцеса. Ну, не буде звичайна дівчинка отак зосереджено викладати дивні візерунки із зів’ялих квіткових пелюсток. І дарма, що вона була вбрана у стареньке зблякле платтячко й зношені сандалики. Бувають же і зачаровані принцеси. Вони, зачаровані – ще більше справжні. Бо хто ж витрачатиме чари на звичайних дівчат?
Дуже обережно, аби її не прогнали (скаже-от принцеса забиратися – як не послухатися?) Лєнка наблизилася до темноволосої дівчини. Та на мить підняла на неї очі, кивнула, а потім мовчки повернулася до своїх своєї важливої справи.
Лєнка дуже обережно підняла із землі й простягнула їй пелюстку – найгарнішу, як їй видалося, - але незнайомка мовчки хитнула головою: «не те», - взяла іншу, білу, а потім, щоб не образити, примостила і Лєнчин дарунок десь із боку.
Лєнка більше не заважала, просто примостилася поруч і уважно спостерігала. Виявляється, буває так, що й не розмовляєш із людиною, і ніби не робиш нічого, а все одно цікаво бути поруч.
Далі буде.
