Він був мовчуном. Його похмурий вигляд здавався Його справжнім обличчям, хоча Він завжди вважав себе веселим. Він ховався від довкілля під маскою відчуженості, задумливості, а то і байдужості. Іноді Його поведінка викликала в людях суперечливі почуття – Він міг бути веселим і щирим, і це наближало їх до нього, але, іноді Його байдужий вираз і постійне мовчання примушували оточуючих ставитися до Нього з побоюванням, як ми ставимося до дуже мовчазних – ніхто не знає що у них на думці.
Він носив маску і був собою, іноді забуваючи для себе свою справжню суть. Він жив в реальному світі, підстроюючись під нього і у вигаданому, підстроюючи його під себе. З дитинства дуже ідеалістичний, з часом Він ставав більш пристосованішим до дійсності, лише маска на обличчі ставала грубішою, а душа – більш цинічнішою.
Коли Він вперше побачив Її, Вона здалася Йому знайомою, як, втім, і Він Їй. Але поглянувши одного разу, Він вже не міг перестати дивитися. На Нього найшла чарівність. Чаклунство, яке Вона випромінювала собою, доторкнулося до Нього, зачепило Його, примусивши тріпотіти від дотику Його очей до Неї.
Вона полонила Його собою, сама того не відаючи. Вона була Жінкою.
Він кидав на Неї короткі погляди, коли думав, що вона їх не бачить, але Вона, чи то відчувши чи то випадково, теж тоді вперше поглянула на Нього, і Їх очі зустрілися – Його – захоплені, злодійкуваті, пильні, і Її – здивовані, трохи злякані, широко розкриті.
Вони відразу ж відвели погляди, зніяковівши, проте ж це був тільки перший раз.
Але йому, як виявилось, і потрібен був Її погляд, від якого Він внутрішньо тріпотів, від якого в тілі розливалося приємне тепло, який запалював у Ньому давно забуте почуття, і Він все продовжував дивитися на Неї, поки Їх очі знову не зустрілися.
Потім був третій раз, і четвертий, і п'ятий…
Відтоді це перетворилося у Них на своєрідну гру. Приємне хвилювання розливалося по Його тілу, ледве Її очі торкалися Його. Він був радий нескінченно продовжувати ці вишукані тортури і, через декілька секунд знову дивлячись на Неї, вкотре вимолював Її погляд.
Він не будував ілюзій, не претендував ні на що. Він просто хотів Її бачити, дивитися на Неї, милуватися Її красою. Він рідко про що засмучувався, дотримуючись філософського принципу – все що не робиться, все на краще, але зараз Він жалкував, що Бог не дав Йому дару художника. З якою блаженною насолодою Він би писав Її портрети, розтягуючи сам процес на довгі дні, щоб милуватися і захоплюватися Її красою, так необережно побаченою Ним. Він хотів би написати на полотні ідеал Жінки, якою Він бачив Її в своїх мріях. Але, не владуючи цим даром, Йому залишалося лише милуватися Нею в ті короткі миті, коли Вона Йому дозволяла.
Він знав Її ім'я, але Вона для нього залишалася Нею, Жінкою з великої літери.
Коли Він зважився з Нею заговорити, Вона не впала з п'єдесталу, на який Він сам Її звів, а піднеслася ще вище. Її голос був шелестінням струмка – Вона ж була його німфою. Її сміх був дзвоном небес, а Її чисте дихання, яке торкнулося Його, було для Нього подихом Богині.
Він щиро радів Її присутності поряд, хоча це може і не було помітно зовні – Він звик носити маску. Він шаленів від випадкового доторку, шелестіння Її сукні, тонкого аромату парфумів, всього, що було пов'язане з Нею.
Іноді Вона намагалася розговорити Його, ставила питання, заохочувально посміхалася, але Він відповідав однозначно і тут же змовкав, негайно ж в душі вкоряючи себе і лаючи, що поводиться як осел.
Його лихо було в тому, що Він не довіряв вимовленим вголос словам. Якось він розповів Їй про проблему двох мов, але змовчав про важливіше. Він не вірив озвученим словам. Все, що б Він не намагався Їй сказати, виглядало убого і фальшиво, вимовлене всього лише людиною. Може через це Він і був мовчазним, виливаючи усередині себе місткі монологи, але не в силах видавити з себе зайвий звук? Але тут і зараз всі теми здавалися банальними, окрім однієї – Неї.
Тричі, тричі Він був щасливий. Три рази Він доторкнувся Її руки, і це був дотик до Божества, до священного тотема, яким Вона була для Нього. Її долоня була ніжніша за пелюстку троянди і на дотик здавалася шовковою. Її уста блищали на сонці і вабили Його з магічною силою до себе. Витончені вигини тіла притягували погляд, а очі, віддзеркалення Її душі, блищали життям.
Іноді Він помічав, що погляд Її блякне, стає задумливим, Вона немов відсторонюється від навколишнього світу, замислюючись про щось своє. І тоді Йому хотілося обійняти Її міцно-міцно, пригорнути до себе, і застигнути в тривалій миті щастя, відчуваючи Її своїм тілом, заспокоюючи і захищаючи від незвіданого Йому засмучення. У такі хвилини Вона була для нього більш ніж Жінка – Вона була Його дитиною, частиною Його самого.
Він би хотів написати Їй, хотів хоч не звуками, але словами, викладеними на папері, вилити свої почуття, розповісти, що Він відчуває поряд з Нею.
Він був романтиком…
Не раз Він мріяв, як схиляє Їй голову на коліна, вдихає запах Її шкіри, застигає в млості Її присутності, заспокоюючись, немов подорожній, що знайшов дах.
Він був мрійником…
Він марив про Її губи, виразні, повні, ваблячі, уявляв як ніжно цілує їх, торкається, ніжить...
Він був фантазером…
Він сам собі здавався смішним, що Він, дорослий чоловік, сміє мріяти про нездійсненне.
Що думала Вона про Нього?
Він не знав, та і вряд чи коли зміг би дізнатися. Адже Вона була для нього Казкою, Мрією, тією недоступною вершиной, в якій Він розгледів Жінку.
Він був вдячний Їй за те, що Вона самим своїм існуванням подарувала йому цю бурю почуттів, примусивши зняти маску, знову стати романтиком і мрійником, відчути і розкрити Її красу.
Він знав, що Вони коли-небудь перестануть зустрічатися, і Він Її більше ніколи не побачить, як знаємо ми про обов'язковість смерті. І коли прийде час прощання, ця маленька подібність небуття, Він знову одягне маску, а Вона так і залишиться в Його образах, мріях, спогадах – світла, недосяжна і завжди бажана.
Мрія.
