У парку імені Шевченка було багатолюдно і спекотно. Всі лавочки у затінку, мов горобцями, були заповнені студентами Університету.
Я навмання тинявся парком, шукаючи місцину, де можна було б сховатися від палючого сонця. Та марно.
Я вкотре проходив повз ресторан “О’Панас” і люто зиркав на тих, що сиділи там, у приміщенні з кондиціонером, пили і їли. Їли!
У моїх кишеням дріб’язком назбиралося 5 гривень.
Я кілька разів підходив до бювету, набирав воду у підібраний на алеї стакан з-під “Коли”, пив жадібно, лив собі на голову, за комір. Це рятувало трохи моє становище, а студентам я був вдячний за те, що вони не звертали на мене жодної уваги.
Прохолодна вода повертала здатність більш-менш ясно мислити, і моє швидко висихаюче на спеці тім’я пульсувало від розпачливої думки: “Що робити?” Я не вмів прогодувати себе на 5 гривень.
Підробітки, які мені вряди-годи траплялися останні півроку, зовсім припинилися о цій порі, я тинявся вулицями, спав на лавах у скверах і мився враці у фонтанах на Хрещатику. Зуби я не чистив уже давно.
Батьківський будинок у передмісті Запоріжжя давно був зайнятий численною братовою сім’єю і мені туди було зась.
Друзів я мав мало, та й ті зникли, після того, як я кілька разів брав у борг, не повертаючи грошей.
Я був бомжем. Я не міг піти на жодну співбесіду, бо той вигляд, який я зараз мав... Словом, я не міг зайти навіть у поганеньку крамницю, щоб не впіймати на собі чийогось погляду, спотвореного огидою.
Я став огидним сам собі.
Якось мені пощастило. Я знайшов під лавкою, на якій саме збирався провести ніч, 20 гривень. І відразу потратив їх на горілку, яку того разу скуштував уперше. Потім я довго блював під деревом, але мені було нічим, і з мене виходив самий лише смердючий слиз. Мені здавалося, що я вивертаю з себе всі нутрощі.
Наранок, з важкою головою і розкаянням я зайшов у церкву, а вийшовши, віддав решту, що залишилася після купівлі пляшки, якомусь злидарю.
Але найстрашнішою була зима. Я не хочу її згадувати. ЇЇ і тих псів, боки яких мене зігрівали у задрипаному підвалі задрипаного будинку на Борщагівці.
Я саме направився до рятівного бювету, коли парком розлилися перші звуки його скрипки. Студенти раптово змовкли, я забув про свій намір, а музика лилася парком і наповнювала його раптовою зловісною тривогою. Навіть від “О’Панаса” не чулося жодного оклику, не помічалося жодного поруху.
За мить все пішло своїм ходом. Але гамір і регіт були вже не ті.
А я пішов на звуки. Хотів бачити того, хто грав. Ці звуки вдарили в мене спогадом. Тим, який ніколи не згадують, загнавши у най глибші закутки безсвідомого, але який ніколи не зникає насправді і диктує вам вашу власну долю.
То була така сама спекотна днина 10 років тому, коли я вчився у цьому самому Університеті, сидів отут на лавці з однокурсниками, пив пиво і реготав.
Повз нас пройшов чоловік у фраку. Заохочений пивом і благодушною увагою однокурсників, яким мені щойно вдалося розказати щось смішне, я мав зухвалість пожартувати з перехожого. Компанія схопилася за животи, а він, не зупиняючись, прикував мене до землі довгим поглядом примружених очей.
Потім зупинився неподалік, вийняв з кофра скрипку і наповнив парк тими ж звуками, що я чув зараз. Тоді мені стало страшно. Первісним тваринним страхом. Ми вже не сміялися і швидко пішли з парку до корпусу.
Зараз мені не до сміху було й поготів. Відчай розбудив спогад 10-літньої давнини і штовхав на пошуки скрипаля.
Я довго ходив алеями не такого вже й великого парку, хитаючись від спеки ф голоду у пошуках його. Звуки скрипки вводили мене в оману, виринаючи то тут, то там.
Нарешті, я його побачив. Він стояв на осонні, заплющивши очі, і водив смичком по єдиній струні своєї скрипки. Поруч на лаві лежав відкритим той самий кофр, у якому було вже декілька купюр і копійки.
Я став неподалік, дивлячись на нього, опановуючи себе і перебираючи пальцями у кишені липкі від поту 5 гривень дріб’язком. Єдине, і, можливо, останнє, що було у мене цінного.
Коли його рука завмерла і він, врешті, розплющив очі, я підійшов до нього й сказав:
Твоя музика безцінна. Але я маю лише це, - і висипав у кофр усе своє багатство.
Він не зводив з мене зацікавленого, напівусміхненого погляду, навіть, коли я відійшов до того місця, де стояв досі, слухаючи його.
- Життя повне закономірностей, чи не так? - мовив він і, так саме не відпускаючи мене поглядом, вдарив смичком по струні.
“Паганіні”, - подумав я.
“Погань”, - подумав він.
“Вибач”.
“Відпрацюй”.
Моє життя змінилося в один момент. Я вже чищу зуби і миюся у душі. У мене є декілька костюмів - строкатих трико. Я ходжу в них по линві під звуки його скрипки. Я вчився довго, думав, що не зможу, але він сказав, що моя відчайдушна зухвалість зможе все. І я навчився не падати.
У нього одна струна, у мене — одна мотузка. Він сказав, що ми будемо разом доти, доки перерветься одна з них і означатиме чиюсь смерть. Або його. Або мою.
Він зве мене Тібул.
