- Боже! Ти, усе ж, дівчинка! А глянь-но на себе! Не зачіска, а хтозна-що, на светрі – пляма… Ну, на кого ти схожа?!
- На тебе, мамочко?
Лясь! Надто сміливе припущення було винагороджено материнським ляпасом. Найстрашніше, що на мить Галину затопило почуття крижаної зловтіхи: давно вже треба було поставити на місце це мале чудовисько. Хоч отверезіння насунулося швидко й безжалісно.
Господи! Ілона навіть не заплакала. У не по-дитячому пильних очах замість сліз були злі вогники. Слабкий ніс, з якого кров струменить від найменшого дотику, – не завжди біда. Інколи це – ледь не подарунок долі. Якщо треба, скажімо, терміново забратися з уроку, якого не вивчила. Чи в отакому-от випадку.
- Голова паморочиться… - Ілона шепотить це у простір, стиха переводячи подих, як нещодавно на уроці фізкультури, коли перед нею маячив ненависний канат. Неможливо так прикидатися у дев’ять років. У цьому переконані всі вчителі.
А от у Галини, що клопочеться у ванні біля доньки, відчуваючи себе препаскудною матір’ю, закрадається сумнів. З-під довгих золотавих повік за нею уважно стежать блакитні очі.
Що «хвора» забажає на цей раз?! Записку для вчительки: «В Ілони сильно боліла голова, тож вона не змогла виконати завдання з математики, будь-ласка, не питайте її на уроці»? Вкотре заведе мову про декоративного кролика, якого мріє тримати вдома?! Обмежиться проханням дати на солодке морозиво?..
- Татко приїхав, - отепер малолітня актриса не грає. Стурбована щиро. – Заховай у вітальні ту свою пляшку, бо посваритесь… І я… я йому все одно скажу колись, от!
Галина ніяк не може збагнути, як доньці вдається чути звук ліфта, що зупиняється на їх поверсі крізь залізні двері, та ще й у ванні із відкритою водою. Але вдається, факт.
Подумки Галина обурюється: любі родичі щось аж надто старанно намагаються записати її в алкоголічки, кожен має право час від часу заспокоїти нерви келишком кон’яку. Але, звісно, пляшку та фужер швиденько прибирає, мимохідь озирає кімнату, чи нема ще якогось компромату.
Ілона, остаточно розщедрившись - ой, буде розмова про того клятого кроля! – з’являється у передпокої водночас із рипом вхідної двері. Тож Артем перш за все бачить ледь спухлий ніс спадкоємиці та краплину засохлої крові на світлих джинсиках. Його ледь пересмикує – Галина ладна заприсягтися, хоч зараз метушиться у вітальні. І ще, не має сумніву: замащений свіжою кров’ю доньчин светрик надійно схований у пральній машинці, а на дівчині чистенька домашня кофтинка. Артема ледь не фізично вивертає при одному погляді на кров чи бруд, а Ілона добре встигла вивчити слабкості батьків. І рідко переборщує із спецефектами.
- Що, знову фізкультура?! – за татковим питанням стоїть цілий монолог: що, такі гроші в тій гімназії деруть, аби дітей калічити?! Давно треба було вибити довідку у лікаря, щоб дівчину залишили в спокої, не буде з неї спортсменки - то й на краще! Чому це не спало на дуку самій Галині? Невже він мусить дбати про все сам?
При Ілоні він стримується, бо пам’ятає, що гнів – то не педагогічно. А от Галині доведеться це вислухати.
Але ні, виявилося, що голові сімейства сьогодні взагалі не до шкільних проблем. Артем ледь дочекався поки Ілона вкладеться спати.
«Мамо, а можна мені завтра піти на День народження до Зіни з другого під’їзду?», - це вже у спальні, русяве волосся розсипалося по подушці, долонька під щічкою. Практичне янголятко ввічливо прохає у мами дозволу, знаючи, що не почує у відповідь звичне: «От тільки товариства Зіни, якій мати-співачка перефарбовує волосся ледь не з шести років, тобі не вистачало!» Справді, Галина обмежується нейтральним: «побачимо».
Артем чекає дружину, нервово клацаючи пультом телевізору. На роботі щось сталося, щось таке, що змусило успішного начальника відділу виплескувати злість на ні в чому не повинну дорогу техніку.
- У нас корпоратив незабаром, новорічний. Цього разу запросили усю команду, не самих – із сім’ями та дітьми, - таким тоном, яким сповіщати хіба про перевірку податкової, починає він. Хоч ні, про податкову він змовчав би. Про успіх, може, й кинув щось мимохідь. А про неприємності – Боже збав! Фортуна миттю відвертається від слабаків.
Але зараз чоловік змушений був прохати про допомогу, і це дуже не сподобалося Галині.
- Онуку боса якраз на новий рік – п’ятий день народження. Дідусь збирається привчати його до справ уже зараз, як із сина нічого путнього не вийшло. Ну, й влаштовують такий собі дитячий прийом, аби привчати спадкоємця до колективу…
- Зворушливо, - голос Галини не тремтів. Майже. – Дякую за цікаву розповідь. Ти вже вибачився за відсутність домашніх? Думаю, що версію про терміновий припис лікаря відвести малу доньку до санаторію, зустрінуть із розумінням.
- Я знав, що ти – сука, - дивно, це звучить не образою, а фактом, - Але настільки, що ризикнеш накликати на власну дитину хворобу? Так-от, мені тим більше нема резону ризикувати кар’єрою заради твого спокою. Мене прямо попрохали, аби там була Ілона, зрозуміло?Та й для дівчинки це може бути шансом.
Що незрозумілого? Найбанальніша істина: «За все треба платити», - вкотре вишкірилася на Галину бездомним псом, в якого спробували вихопити кістку. Звісно, заздрість колишніх однокласниць: «за що їй такий пробивний чоловік, за що красуня-доня, сите життя й гарні плаття?! от дама вишукалася! Чим заслужила, от, сліпе щастя!» - то дорогий крам. Але невже за цим рахунком ще не сплачено?! Чи боягузки завжди платять удвічі?
І головне, ще гукаючи щось образливе просто в обличчя чоловіку, доводячи, що він – останній покидьок, наполягаючи, врешті, що Ілонка – справді хвора, її треба до лікаря, а не до галасливої ватаги однолітків, невже не зрозуміло?! Так-от, вже тоді Галина чітко знала: поступиться, хіба виторгує право хоч самій не брати участь у цьому фарсі. В призначений день натягне на сяючу малу (корпоратив – то для дорослих, а як для дітей, то лише для обраних – так тато пояснив!) найкраще платтячко, усоте повторить, як личить поводитися пристойним дівчатам й отримає у відповідь здивований погляд янгольськи-блакитних очей: «Ну, мамо! Хіба я коли?». Можливо, як незаслужену винагороду, побачить, що личко Ілони на мить щиро спохмурніє: «Мам, а може, і ти поїдеш?.. що, аж так голова болить?».
Залишившись вдома сама, зателефонує домашній робітниці: не треба сьогодні приходити, не хвилюйтеся, із зарплатні не вирахують… І, вона й зараз упевнена, потягнеться за добре прихованою пляшкою коньяку, сяк-так накраявши лимон – зараз не до етикету…
От тільки поки не скажеш, куди полинуть її думки. Та певно, на десять років назад. Молода самовпевнена дурка, твердо переконана: щаслива доля – зовсім поруч, варто простягти руку й вхопити її, ту долю, за хвіст. Як вже не пощастило народитися в пристойній родині, то треба поставити усе на привабливу зовнішність.
От хай спробують відмахнутися від неї родичі отого заможного гада! Зняв її на дискотеці на очах у знайомих? Зняв. Їй ще тоді не було повних шістнадцяти? Не було. Що, продовжувати?! До речі, як не вірять, що вона вагітна саме від нього, то можуть потім зробити усі потрібні аналізи…
У житті все було інакше, ніж у серіалах та у планах. Брудніше, звісно. Але їй пощастило. Бувають такі збіги: «батько» Ілони – називатимемо речі своїми іменами! – якраз накоїв щось таке серйозне, що родині аж ніяк не треба було ще й отаке свідчення, хоч від такої дрібноти.
А тут ще й босу впливової компанії підвернувся під руку амбітний молодик із провінції, ладний заплатити за можливість розпочати кар’єру досить незвичну ціну… Штамп у паспорті та рядок у метриці дитини? Інші за таку посаду платити й більше…
Забути минуле, аби отримати гарну і досить заможну родину? Тоді Галині здалося, що це – нормальна ціна.
Потім у «лікуванні» коньяком наступить мить, коли розум стане оманливо тверезим. Ворухнуться заспокійливі думки: врешті, невже ліпше було б пхатися до заштатного вузу, рахувати копійки із вчительської зарплатні, скаржитися приятелькам, що чоловік у шкільному колективі один, та й той відсвяткував шістдесятиріччя і запрошує на весілля онука?! Та й не згірший із Артема батько, інколи видається, що його та Ілону ліпили з одного тіста... У дівчинки вже зараз задатки кар’єристки, тож розуміють одне одного добре… І не подасть Галина на розлучення… Чого себе дурити?
Далі – дивне відчуття сну-не сну… Чогось такого, коли бачиш якесь марево так ясно, що й не віриться, що то – не справжнє.
Так і бачиться: Ілонка на мить замирає на порозі великої зали. Чи то прибрану ялинку роздивляється, чи то обдумує батьківське напучування: «Будь ввічливою із Віталиком, він – іменинник. Як треба буде в якісь грі – краще піддайся, ти – доросла, він ще малий. І привітайся з його дідусем, не забудь! Будеш розумницею – Дід Мороз і велосипед з іншими подарунками прихопить…».
Возитися з дрібнотою, хай навіть з іменинником, Ілоні не хочеться. Але велосипед – то серйозно. Вона привітно усміхається ледь зніченому «господарю прийому», дві пари блакитних очей – на диво однакових –обмінюються запитливими поглядами. За мить хлопець пожвавився: він же не винен, що до цього поспілкуватися по-нормальному не було з ким, чи надто великі – років по одинадцять - хлопці, чи зовсім дрібні, ледь не з пелюшок! А що із дівчатами можна поговорити про класні мультики і навіть про машинки – це для Віталика відкриття… і дідусь, схоже, не заперечуватиме, щоб він із цією дівчинкою грався. Он, глянув із далеку на них і коротко кивнув.
Одним словом, корпоратив вдався, як і завжди на цій фірмі. Усі присутні відчували: як їх запросили, отже, Фортуна продовжує усміхатися йому. Потім питання про власну значущість поступово втрачає актуальність – раут починає скидатися на звичайну вечірку.
Навіть діти не нудяться, хай і розбилися на групки за віком. От тільки конкурси для менших влаштовувати не варто було. Що гарного, як вони гасатимуть, замащуючи святкову одежу, залом та довгим коридором розшукуючи підказки, аби знайти головний приз?!
Хтозна, як так трапилося, але найсерйозніше до завдання поставилися сам Віталій та Ілона. Принаймні, до останньою підказки – кольорової кульки із цидулкою всередині, прихованої у найдальшому кутку зали, - вони дісталися водночас.
- Дай! – рішуче простягнув руку Віталик. – Дай, я першим побачив!
- А я першою дісталася до неї, - резонно заперечила розпашіла Ілонка.
- Мені треба, хай дідусь побачить, що я переміг!
- А мені треба, аби татко побачив, що я – перемогла! Хай мною пишається!
- Та ти не розумієш! Як я програю…
- Що, лаятимуть? – недовірливо перепитала Ілонка: от хтозна, що більше сподобається таткові – як її хвалитимуть і вручатимуть отой приз чи як вона таки поступиться малому, бо той іменник? Так відразу не скажеш…
- Не лаятимуть. Дідусь тільки скаже, що так і знав, що я теж такий, без талану… - Віталик раптом глянув уже без прохання, зло, ніби зрозумів, що бовкнув зайве.
Ілона відчула це. Не стала перепитувати, а хто ще у дідуся без талану? От що тут зробиш?
- Давай так: скажемо, що ми знайшли отой приз разом, а?
Перемога навпіл – то ніби й не зовсім перемога, але Віталик зрадів. Малий ще…
Отак вони підійшли до ялинки разом. Дорослі помітили, почали усміхатися, мовляв, от, переможці!
Ілона ледь уповільнила крок. Мама чомусь часто лаяла її за те, що дівчинці подобалися отакі миті, коли можна зробити багато-багато різних виборів… Але це так цікаво! От і зараз можна сказати, що вони з хлопцем відшукали приз разом. Усі й так зрозуміють, що то вона поступилася молодшому… А можна сказати правду: вона – переможниця. Це ж не брехня! А можна… На мить перехопило подих від неймовірної думки: можна віддати оту кульку імениннику. Що там за приз такий? В Ілони досить цяцьок, та й цукерки дома є, обійдеться без подарунку.
Віталик щось відчув, зупинився, глянув із тривогою. Ілона спершу не помітила, усе сильніше стискуючи кульку – свідчення перемоги. Що ж робити?!..
У цю мить Галині забракло повітря. Це сон… Це був лише сон… До того корпоративу ще дожити. І не пила вона сьогодні майже зовсім. Певно, після сварки з чоловіком отаке примарилося. Галина принципово влаштувалася спати у вітальні, хоч і підозрювала, що це нічого не змінить.
Треба зараз заглянути до дитячої кімнати. Давненько вона не перевіряла, як там спить її донька. Ілонку ніколи не мучили кошмари. То нащо це? Будити малу, заводити розмову, радити, як варто вчинити, аби не впустити свій шанс? Відраювати малу від ялинки?..
Осяює рятівна думка: а може, ці роздуми – то теж лише сон? Зранку вона прокинеться по-справжньому… Й обов’язково зробить щось таке, таке… Усе тоді зміниться. А поки що можна непорушно лежати, вслухуватися в таємничі нічні звуки. Звідки вони у сучасній квартирі? Вдивлятися у вікно, за яким чи то уві сні, чи й на справді, сіріє пере світанком… Ранок –то завжди шанс щось змінити…
***
Аркан – втілення ідеї талану: Вам пощастило – ви підіймаєтесь вгору колесом успіху; щось не врахували – удача залишила Вас, її не цікавлять ті, хто спускається таємничим колесом униз.
В особистому розкладі свідчить: Ви – гравець, ні, не днюєте за картяним столом. Ваша гра – саме життя. До речі, гравець – не синонім легковажності. Фортуна часто зараховує таких людей в улюбленці, але не варто розраховувати на її постійність.
В розкладі на ситуацію може тлумачитися подвійно, залежно від оточення. Найчастіше можна почути, що це – свідчення: Ви «схопили Фортуну за хвіст». Чудово!
От тільки, чи завжди таке ставлення подобається самій Фортуні? Тож інколи це – попередження: Ви вже зробили крок не у тому напрямку чи от-от зробите… й опинитеся за бортом. Та це – ще не трагедія. Завжди є шанс, що завтра Ви почнете сходження нагору.
