Виходимо з будівлі, їдемо за кілька кварталів, там Понамка зупиняє машину.
- Чув щось про Дике поле? – питає у мене.
- Так.
- І що це?
- Та якась фігня, ну, місцевість чи що, тільки не звичайна. Там живуть такі чуваки, на конях їздять, з шаблями. Їх звуть «чорними», бо вони у чорному одязі і морди мажуть чимось чорним. Вони дуже войовничі, нападають постійно. Щоб їх стримувати є застава, там кілька сотень солдат і офіцерів. Які з чорними воюють і не пускають на Велику землю. Оця місцина, де все відбувається, зветься Диким полем.
- Що це за маячня? – Понамка здивовано дивиться на мене.
- У нас в загоні хлопець був, який на заставі служив. Потім втік звідти, дезертував. Але не просто так втік, а ще й кілограм героїну прихопив. Коли почав продавати, його менти і узяли. Посадили. То пацан ото і розповідав про Дике поле.
- А де він узяв кілограм героїну?
- Казав, що офіцери торгували. Ну він і прихопив партію. Думав втекти та розбагатіти, а замість цього сів.
Понамка дивиться на мене. Я дивлюся у підлогу. Не можна дивитися в очі керівнику чи просто сильнішому. Бо це сприймається, як виклик. А за виклик б’ють.
- І ти віриш у це?
- Не знаю. Що пацан розповідав, те і я. він, наче, не брехав. І нафіга йому було брехати.
- А де він зараз? Ще не вийшов?
- Він помер.
- Як? Він же молодий?
- Це ж колонія, а курорт.
- Слухай, я не можу повірити у цю маячню! – вона крутить головою. Її біляве волосся розлітається навколо. Стинаю плечима.
- Ти можеш провести до того Дикого Поля?
- Ні, я ж там ніколи не був.
- Тоді купимо мапу.
- Той хлопець сказав, що воно не позначено на мапах. Ані саме Поле, ані застава.
- Так не буває!
Я киваю головою. З начальством краще погоджуватися. Сидимо. Дзвонить телефон.
- Слухаю. – Понамка говорить це спокійно, а потім помітно напружується. Дуже уважно слухає. – Добре, я передзвоню. – відкладає телефон, деякий час щось думає. – Наш директор запропонував повернути того чоловіка за двадцять тисяч.
- Двадцять тисяч. – повторюю я. Анітрохи не дивуюся. Мені пропонували дострокове звільнення за тридцять тисяч. І це ще знали, що я – бідний. Для багатих були зовсім інші тарифи.
Понамка телефонує комусь.
- Алло. Це Понамка Хаос з детективної фірми «Едере». Ми дещо з’ясували стосовно вашого брата. Так, він живий. Але він у полоні. Так, у полоні. Його пропонують віддати, але вимагають двадцять тисяч доларів.
- Доларів! – дивуюся я і затикаюся, бо Понамка грізно на мене дивиться. Але двадцять тисяч доларів, це ж така сума!
- Так, двадцять тисяч доларів. Можна спробувати дістати його і без грошей. Але це досить ризиковано і для нас і для нього. Згодні? А гроші у вас є? Добре, тоді я вам ще зателефоную. – Понамка тут же набирає директора. Обговорюють з ним обставини. Понамка торгується. Вона вміє торгуватися, збиває ціну до п’ятнадцяти тисяч, хоча довго водить біля десяти. – Чорт, якби він погодився на десять, я б вирішила, що хоче розвести. Але бився, як лев, то може і все буде нормально.
- П’ятнадцять тисяч доларів! Оце так сума! - дивуюся я. Понамка сміється.
- Знаєш скільки вимагали, коли садили Шефа?
- Кого? – не розумію я.
- Олексія Петровича. – пояснює Понамка. – Двісті тисяч доларів тут і зараз!
- І ви заплатили? – питаю я і миттєво прибираю очі від її здивованого погляду.
- Слухай, ти що думаєш, що я ідіотка, щоб платити гроші прокурорам?
- Їм всі платять.
- Платять за дах. А мені не потрібен дах.
- Але Олексій Петрович сів.
- Він сів, бо його замовили. Дуже впливові люди з Києва. І те замовлення неможливо було перебити.
- А чого ж тоді прокуратура пропонувала?
- А ти не розумієш? – Понамка сміється.
- Ні. Що, хотіли просто узяти гроші і кинути?
- Правильно! Як вони завжди роблять! Вішають локшину на вуха, обіцяють щось, потім беруть гроші і спробуй щось доведи! Не було грошей, не було обіцянок! Нічого не було! То хер вам, а не гроші! – Понамка зненацька робить двоєчку, лупцює кулаками повітря, спочатку лівим, потім правим, б’є несподівано і вправно. Я в цьому трохи розбираюся, кілька місяців я був грушею для охоронців, які гамселили мене, як хотіли.
Понамка телефонує клієнту. Домовляються зустрітися завтра вранці у Сумах.
- Чому у Сумах? – коли завершує розмову.
- Бо там домовилися зустрітися з директором.
- У Сумах?
- Під Сумами. Десь у лісі.
- Там може бути небезпечно.
- Я знаю. – вони сміється. – Ну що, до Сум!
Їдемо до Сум. Прибуваємо вже пізно увечері, селимося в готелі. Понамка селиться, бо я сказав, що нормально посплю у машині. Платити двісті гривень за ніч! Я і так вже винен Понамці, це так нічого не зароблю. А у машині зручні сидіння, це не нари зі збитими матрацами. До того ж радіо можна слухати. Зовсім добре.
Понамка приймає душ, потім ми їдемо вечеряти. Вона замовляє відбивні. Жадібно їх їсть. Ніколи не думав, що у дівчини може бути такий апетит. Ріжу відбивну дуже дрібно і потроху кладу до роту.
- Що, проблеми з зубами? – дивується Понамка.
- Ні, проблем немає. – кажу я, а сам думаю, що немає скоріше зубів. Перші втратив ще на допитах під час слідства, на зону посипалися і інші. Залишилося кілька, які більше турбували, аніж допомагали жувати. Мріяв з першої зарплатні поставити собі вставні щелепи, а потім похрумтіти свіжим огірком. Хоча зарплатні може і не вистачити. Зуби – справа дорога.
Доїв порцію і подумав, що треба менше їсти. Привчити шлунок до їжі легко, а потім будеш мучитися від голоду. Нехай краще все залишиться по-старому.
- Слухай, ти будь-ласка дивися в очі, коли з тобою люди розмовляють. Це ж не тюрма тобі.
- Так. – киваю.
- Що так? Дивився! – каже вона. Піднімаю погляд. Дивлюся. Це важко. Я відзвичаївся дивитися у обличчя. – Ось і молодець. Десерт будеш?
- Ні, дякую.
- А я, мабуть, спробую морозива. – замовляє собі подвійну порцію і з’їдає. Господи, у ній не більше п’ятдесяти кілограмів ваги, а вона їсть як сто кілограмовий бугай, можливо і не один! Ось вже немає і морозива. Понамка розплачується. Бачу, що до неї придивляються хлопці. Дивується моїй присутності поруч. Вони відчувають, що я їм не конкурент, але хто такий? Понамка розплачується. Коли виходимо, один з хлопців щось забалакує до неї. Вона дивиться з такою іронією, що хлопець миттю відходить.
Повертаємося до готелю. Понамка залишає мене в машині, сама йде спати. Я лежу на передньому кріслі, відкинутому до заднього. Дуже зручно. Ще й під головою є подушка з багажника. Відчуваю повний шлунок. П’янка ситість. Закриваю очі і швиденько засинаю, хоча вдень же виспався. Засинаю міцно, втрачаю контроль, прокидаюся від того, що кричу. Знову кошмари з зони. Наказує сам собі не кричати. Що за дурня така!
Коли вранці приходить Понамка, я вже склав сидіння і сиджу, чекаю її. Їдемо попити каву, потім біля вокзалу зустрічаємо клієнта. Той помітно нервує.
- Слухайте, я не хотів починати цю розмову, але… - він мнеться, переступає з ноги на ногу.
- Кажіть, кажіть, що хотіли. – підбадьорює його Понамка.
- Просто я залишив лист. Ну, де все написав. Що от звернувся до вас, ви сказали зібрати гроші і їхати. Ну, тобто, якщо ви щось запланували, то я мушу попередити, що вбити мене і прибрати сліди не вдасться. – чоловік дивиться на Понамку. Та посміхається.
- Ви все правильно зробили. Завжди треба страхуватися. Бо людина будь-якої миті може змінитися, як у кращий, так і гірший бік. Щодо нас, то у «Едере» добра репутація, яка напрацьовувалася роками.
- Я знаю, я чув. Просто про всяк випадок.
- Добре. Ми вас почули, ви нас почули. Ніхто не зацікавлений кидати іншого. Отже, за дві години ми відвеземо вас на місце, де ви заплатити гроші, а вам віддадуть брата.
- Мене не кинуть?
- Ми будемо за цим слідкувати. – Понамка робить заспокійливий жест рукою. Вона невеличка білявка, але вона вміє говорити так, що її слова мають вагу. І я бачив, як вона б’є. І як тримає пістолет. – Зараз же чекаємо дзвінка від наших контрагентів. Сідайте до машини.
Сидимо. Клієнт розповідає про брата. Що от хороша людина, а якось не пощастило у житті. Ну, це мені щось нагадує.
- І ось йому зараз вже п’ятдесят сім років, а він один, наче перст. А чоловіку важко одному. Ото він і підтримує зі мною відносини. Хоча я ж йому навіть не рідний брат.
- Чесно кажучи, ваші дії мене здивували. – каже Понамка.
- Чому? – дивується клієнт.
- У нас не прийнято стояти один за одного. Рідний брат міг би покинути, не платити. Таке дуже часто трапляється. А ви платите. Не за власну дитину, а за якогось брата, тим більше нерідного. Це дивно. – Понамка правильно говорить. У колонії я наслухався безліч історій про зради. Зраджували жінки, діти, брати, кращі друзі. Зраджували всі і всіх.
- Просто він врятував мене. – несподівано каже чоловік і зітхає до хрипу. – В мене проблеми з серцем були. Потім лікарі сказали, що потрібна операція. Терміново. Коштувала страшні гроші, яких у мене не було. Я кинувся шукати, ледь назбирав половину суми. Зателефонував Гені, попросив у нього. Він прилетів за два дні. Зі всією сумою. Продав квартиру у Тюмені. Це єдине, що в нього було, квартира у Тюмені. А він продав і привіз гроші. Хоч ніякої гарантії, що я виживу і віддам не було. Розумієте? Як же я зараз можу викупити його? Хто ж я тоді буду? – у клієнта зривається голос, він відвертається. Ну так, дивак. Інший би знайшов аргументи не платити, заспокоїв би себе і жив далі. А цей ось так.
Сидимо мовчки. Клієнт важко дихає.
- А ви не знаєте, що з ним? Цілий хоч?
- Точно не знаємо. Нам пообіцяли, що живий.
- І йому завжди не щастило. То з жінками, то оце тут. Хороша ж людина, а оце таке.
- Буває. – каже коротко Понамка.
Коли телефонує директор. Призначає зустріч, пояснює, як доїхати.
- Чекайте тут! – каже Понамка і вибігає з машини.
- Куди це вона? – питає чоловік і притискує до себе валізу. Мабуть, з грошами.
- По справі, у не хвилюйтеся. – заспокоюю його я. Хоча не знаю, для чого Понамка побігла у інтеренет-клуб, який був поруч.
Чекаємо хвилин десять, коли Понамка повертається з якимись роздруківками. Заплигує до машини.
- Так, дивимося. – каже і водить пальцем по чорно-білій мапі. Чи не мапі.
- Що це? – дивуюся.
- Це роздруківка з гуль-мапс. Знімки з космосу. Так, ось дорога від Сум, ось поворот, ось їдемо до лісу. Ага, а ось тут нас будуть чекати. – Понамка тицяє пальцем у галявину. - Так, бачите, тут ще є дві дороги для відходу. Можливо наш товариш збирається ними тікати. То треба бути пильними.
- Думаєте, вони хочуть нас обдурити?
- Нічого не можна виключати. Цей директор, він тертий тип, на всяке здатний. Ладно, поїхали.
Ми їдемо за Суми. У нас в загоні було двоє хлопців з Сум. Один, таксист, сидів за те, що збив людину. Як розповідав, перехожий був п’яний, перебігав дорогу у темному місці, хоч неподалік був освітлений перехід. Таксисту нічого б не було, але він перед тим випив півпляшки вина з коханою. То все повісили на нього. Посадили. Щось там обіцяли виручити, видоїли грошей, але суддя дав по повній. Ще один з хлопців сидів за наркоту. Але не так, як я, а насправді. Виробляв їх, продавав, менти запропонували віддавати дві третини. Не погодився, хотів поторгуватися. А вони прихопили його і посадили.
- Ви поки відрахуйте п’ятнадцять тисяч. – наказує Понамка.
- Навіщо? – дивується клієнт.
- Ці гроші – викуп. Ще п’ять тисяч – наш гонорар. Віддасте по закінченню справи.
Ми вже звернули з шосе, їдемо вузькою асфальтовою дорогую, а потім і зовсім путівцем. Ось і ліс. Клієнт вже відрахував частину грошей. Більшу суму склав у целофановий пакет.
- Ось ми і на місці. – Понамка зупиняється перед невеличкою лісною галявиною. – Краснодаре, візьми з багажника рушниці. Будеш прикривати нас з кущів.
- Рушницю? – тільки дивуюся я.
- Давай, давай! Швидше! – наказує Понамка.
Виходжу з машини, відкриваю багажник. Там купа всього, бачу, щось завернути у вовняну ковдру. Такі ковдри були на зоні, тільки це нова, а в нас були стерті, з дірками. Розгортаю, бачу рушницю. Помпова. Ну хоч не мисливська. Беру її, закриваю багажник.
- Заходь праворуч і спостерігай. Нічого не вчиняй, дій тільки за наказом. Ну, або побачиш щось підозріле, чи загрозливе для нас. Зрозумів?
- Так.
- Ну добре. – Понамка сідає в машину і їде. Зупиняється метрів за п’ятдесят, на галявині. Я захожу у кущі. Ховаюся за деревом, обдивляюся галявину, прислухаюся. Наче нічого підозрілого. Дивлюся, що і Понамка і клієнт не виходять з машини. Чекаємо. На зоні швидко вчишся чекати. І не хвилини, чи години, а місяці і роки. То для мене десь двадцять хвилин проходять швидко. Коли чутно звук двигуна. На галявину виповзає чорний позашляховик. Зупиняється на протилежному краю. Між машинами метрів сімдесят. З машини вилазить директор. Понамка і клієнт теж вилазять.
- Покажіть гроші! – кричить директор.
- Покажи людину! – відповідає Понамка.
Директор витягає з заднього сидіння машини зв’язаного чоловіка з мішком на голові. Ставить на коліна поруч. Сам дістає пістолет.
- Ось він, тепер гроші!
Понамка і клієнт починають наближатися.
- Хай він один йде! – кричить директор і вказує на клієнта.
- Ми разом! – не погоджується Понамка.
- Один! – директор наводить пістолет на заручника, який стоїть поруч з ним на колінах. Клієнт щось каже Понамці, мабуть, переконує не ризикувати. Бо далі йде вже сам. Тримає пакет з грошима на витягнутій руці. Коли підходить ближче, директор піднімає заручника з колін. – Кидай гроші! – кричить клієнту.
- Відпусти його. – наполягає той.
- Кидай!
- Пускай!
- Кидай! – директор приставляє до голови заручника пістолет. – Кидай.
Клієнт таки кидає. Директор ловить пакунок одною рукою, зубами рве целофан пакета, перевіряє пачки з доларами. Кілька пачок, там двадцятки, здається. Штовхає в спину заручника. Той біжить, майже відразу за щось чіпляється і падає. Клієнт кидається до нього.
- Гена, Гена!
Директор біжить до машини.
- Обличчя подивися! – кричить Понамка. Клієнт починає знімати мішок з голови заручника, але мішок тримається міцно. – Подивися! – Понамка вже біжить.
- Не знімається! – кричить клієнт, який намагається розв’язати мотузку на шиї заручника, яка тримає мішок.
- Стій! – кричить Понамка, але директор тільки додає газу. Він вже розвернувся і зараз зникне. Постріли. Це Понамка. Вона зупинилася, викинула дві руки з пістолетом і садить кулю за кулею. У позашляховика розлітається заднє скло, але він гонить далі, аж поки його не починає водити і машина не злітає з дороги перед самим лісом. Намагається виїхати. Понамка біжить за нею і стріляє. З машини відповідають. То директор відкрив двері і стріляє. Понамка падає. Тут тільки до мене доходить, що треба щось робити. Я вибігаю з кущів і біжу. Тримаю у руках рушницю. Не знаю, що з нею робити. Біжу. Постріл, потім крик. Бачу, як директор вивалюється з машини. Двигун глохне. Настає тиша, тільки чутно, як клієнт шепоче «Гена! Гена!», вони удвох лежать у траві, клієнт намагається таки здерти мішок з голови. Біжу далі.
- Понамка, що з тобою? – кричу, бо бачу, що вона лежить Може і не жива.
- Падай! Падай бля! – кричить вона. Жива! Я падаю у траву. Лежу, потім згадую про рушницю. Виставляю її вперед, дивлюся за машиною. Біля неї ніякого руху. Видно, що он лежить директор. Цілюся в нього.
- Що мені робити? Стріляти? – питаю у Понамки.
- Обходь його. – наказує вона. – Тільки обережно. Те стерво може тільки прикидатися дохлим!
- Добре.
Підвожуся і біжу по дузі навколо машини. Директор лежить і не рухається. Тоді біжу просто до нього. Та він мертвий, мертвий!
- Ти що робиш? – кричить Понамка. Вона вже сама підхопилася і теж біжить.
- Та він мертвий, мертвий! – кричу я. Коли бачу рух руки директора. Стріляю. Рушниця виплигує в мене з рук, дріб січе двері позашляховика. Я з переляку падаю на землю. Понамка теж.
- Що ти твориш! – кричить вона.
- Вибач. Так вийшло. У нього рука упала зі сходинки машини. – я виглядаю з трави, бачу, що директор, як лежав долілиць, так і лежить. Підвожуся, підходимо з Понамкою разом. Вона забирає його пістолет. Потім перевертає. Видно, що куля потрапила у обличчя. Ошелешено дивлюся на кров.
- Сука, думав бронежилет його врятує! – Понамка спочатку прикладає пальці до шиї директора, а потім вказує на бронежилет під піджаком.
- Це не він! Не він! – зненацька кричить позаду клієнт. – Не він!
Біжимо до нього. Клієнт стоїть, весь тремтить, тицяє пальцем у заручника і кричить: - Це не Гена! Не він! Не він!
Заручник теж кричить, точніше мужиче. В нього заклеєний рот, а руки зв’язані за спиною. Ми стоїмо, дивимося. Дійсно, це не зниклий брат. Якийсь інший чоловік десь такого ж віку. І з темним від синців обличчям. Його дуже жорстоко побили.
- Звільни йому рот. – наказує Понамка. Я зриваю з роту плівку.
- Не вбивайте! Благаю, не вбивайте! – починає волати чоловік.
- Ти хто такий? – Де Гена? Гена де? – кричить клієнт.
- Мовчати! – гиркає Понамка. – Мовчати!
Всі замовкають. І клієнт і заручник тремтять. Нерви. Я відчуваю, що і сам починаю тремтіти.
- Ти хто такий? – питає Понамка у заручника.
- Не вбивайте, благаю, не вбивайте! – він починає плакати. Понамка наводить пістолет.
- Або відповідаєш, або застрелю. Як тебе звати?
- Анатолій!
- Прізвище.
- Корженко!
- Як ти сюди потрапив?
- Він мене викрав! Я не хотів тікати, не хотів! Не хотів! – він кричить і я бачу в його божевільних очах таку силу страху, яку вже бачив на зоні. Ця сила викарбовується побиттям, довгим та систематичним, яке не залишає у людині нічого людського. Тільки страх.
- Тихо! Відповідай на питання. Звідки він тебе викрав? – Понамка не опускає пістолет.
- Як звідки? – дивується заручник.
- Ти відповідаєш, а не запитуєш. То звідки? – тихо і неквапливо каже Понамка. Наче гіпнотизує заручника.
- Від нафтовиків.
- Що ти там робив?
- Працював. На свердловинах.
- Ти знаєш цю людину? – Понамка показує фотографію зниклого Геннадія. Заручник киває. – Де він?
- Його вбили. – каже той.
- Що? Ні! Ти брешеш! – кричить клієнт та кидається на заручника. Той завалюється на траву, приймає позу ембріону. Видно, що його неодноразово били.
- Заспокойся! – кричить Понамка. – Краснодар, піди забери гроші і поїхали звідси.
Зі кілька хвилин ми їдемо геть. Понамка їде не до Сум, а вивертає на північ. Тим часом заручник розповідає.
- Я потрапив туди чотири місяці тому. Побачив об’яву у газеті, що потрібні нафтовики. А я ж працював на свердловині. Подумав, що підзароблю, як раз онук мусив скоро народитися, гроші потрібні були. Підписав контракт на місяць. Нас зібралося двадцять семеро, сіли у автобус і поїхали. По дорозі заїхали в якусь їдальню пообідати. У їжу щось підсипали, бо ми почали засипати вже за столами. Далі нічого не пам’ятаю. Прийшов до тями вже у підвалі. Голий і скутий ланцюгами. Інші теж. Ми нічого не розуміли. Потім нас вигнали. Якісь озброєні люди. Били нас кийками, коли хтось спробував відповісти, то застрелили. Потім до нас прийшов якийсь чоловік. Сказав, що ми тепер раби отамана Соколова і будемо працювати на його свердловинах. Працювати, поки не здохнемо. Ще пожартував, що б ми не хвилювалися, це трапиться досить швидко. Нас погнали на свердловини. Вони всі були огороджені цегляними стінами з колючим дротом. Усюди охорона з автоматами. Я спочатку думав, що це нас охороняють, щоб не розбіглися. Але хлопці, які та були вже давно, розповіли, що охорона воює з чорними, які частенько наскакують на свердловини, або на саму фортецю отамана. Там і я почав працювати. Це було гірше пекла. Бо працювати доводилось по шістнадцять годин, годували погано і кожного дня били. Кулаками, кийками, батогами. У мене на спині шкіри не залишилося, лише струп’я!
- Що з Геною? – перериває клієнт.
- Його пригнали десь місяць тому. З новою партією. Їм же потрібні були нові і нові партії, бо висока смертність. Вони ж нікого не жаліли. Ледь щось не так – стріляли. Цей мужик, він спробував втекти. Хоч казали, що в степах чорні і вони нікого не пропустять, усіх вбивають. Але дехто вірив, що то брехня, яку розповсюджує охорона, щоб ми не рипалися. І час від часу дехто намагався втекти. Особливо з новеньких. Бо вони ще не бачили, як охорона привозила зі степу трупи, набиті стрілами. Ось так і той мужик втік увечері. А вранці охоронці знайшли його у степу. Притягнули тіло, посадили на палю, щоб нас залякати.
- Ти сам бачив його труп? – нервово питає клієнт.
- Так. І труп і голову. Йому ж чорні відрубали голову. А охоронці нею у футбол грали. Вони це люблять.
- Суки! – клієнт починає плакати.
- А куди ви нафту дівали, яку добували? – питає Понамка.
- У цистерни заливали. Кожного дня уходив потяг з ними на Велику землю. Тут вже десь продавали на нафтопереробний завод.
- Мабуть, хороші гроші?
- Так а чого ж погані. Хороші. Тим більше, що рабський труд. Платити то нічого не треба, привозять час від часу рабів, вони і працюють. Уявляєте, який прибуток! Суки! Що вони з нами робили! – починає плакати і заручник. Хай поплачуть, сльози, вони полегшують. Дозволяють пережити те, що пережити неможливо.
- Ти де живеш? Куди тебе відвезти? – питає Понамка у заручника.
- У Охтирці. Але мені туди не треба! Не треба! Бо ті поруч, ще шукати мене будуть! Я хоча подалі звідти! Подалі! До Одеси поїду, там в мене кум! До Одеси!
У Конотопі ми купили йому квиток до Одеси, новий одяг, нагодували і посадили на потяг. Потім відвезли клієнта, який тільки мовчав і плакав. Понамка узяла гонорару не п’ять тисяч, а дві з половиною, раз вже все так вийшло. З тих грошей дала п’ять сотень мені.
- Це твоя доля. Купи собі одяг і від’їдайся. А то схожий на смерть. І подумай про окрему кімнату, ти ж не собака, щоб на підлозі спати. – сказала Понамка.
- Добре. – кивнув я. – Тільки хай гроші у вас побудуть. Так мені спокійніше.
Узяв лише сто гривень на їжу. Як знав, бо по дорозі додому перестріли менти. Коли побачили довідку про звільнення, почали обшукувати. Нічого підозрілого не знайшли, забрали сотню, дали запотиличника і пішли. То закінчилося все, можна сказати, добре.
Візуальні матеріали до книги тут: http://superknyga.livejournal.com/222954.html
