Продовження, попередня частина - http://www.gak.com.ua/creatives/1/2373
Та якби ж це усе я знав тоді... Усе б склалося не так і можливо, світ був би іншим...
Та зараз нам з моєю любою Долорес потрібно було якось вибратися із цієї субмарини.
Мене непокоїв той вампір за бортом. Я не люблю вампірів. Мабуть фобія якась. Хтось, наприклад, не любить мишей, а ось я – вампірів. Та звідки взяти лопату на сучасній субмарині? На пожежному щиті лише вогнегасники і ще якісь не вельми замашні причандали. Тривожно вила сирена, десь вище нас по стальному настилу гриміли важкі флотські черевики. Кудись задихаючись і трясучи черевом побіг навіть майор-особіст.
- Чого вуха розвісив, придурок, у нас немає часу, - тактовно нагадала мені важливість моменту Долі і за руку поволокла кудись тьмяно освітленими відсіками. Врешті ми добігли до мети. Долі відчинила люк і пірнула всередину. Я замружившись - слідом за нею.
- Куди ти ліктем мене, - завив я від болю.
- Вибач, це одномісний бот, тут з комфортом так собі, - відрізала вона. Ми деякий час товклися, як молодята на односпальному ліжку і нарешті Долі клямцнула якимось перемикачем. Засвітилася панель приладів. Далі Долі висмикнула два дроти і з’єднала їх. Може бачили - прямо як в кінах про викрадачів машин. Щось гримнуло потім загарчало, врешті запрацював двигун. Нас обох втисло в сидіння, бот відділився від субмарини.
- Куди ми пливемо? - врешті запитав я.
- В дупу до дідька, - крізь зуби відповіла Долі.
- Та ми ж щойно звідти, - щиро здивувався я.
Долі мовчки тицьнула пальцем в мапу. Бухта Ель вагабундо де диябло – прочитав я. Багатообіцяюча назва. Зрештою, потрібно проаналізувати, як я опинився в тій самій ель вагабундо по саме нікуди. ГКЧБ – хто ці четверо? Наркобарони? Кавовий картель? Торгівці зброєю? Чи просто звичайні міжнародні терористи, як отой старік Хотабич Бін Ладен, якого і досі шукають усі спецслужби, а він час від часу то тут то там досі виринає на форумах в Інтернеті.
Краще б вони були терористами, з тими хоч є шанс домовитися. Зрештою, як би так поделікатніше розпитати про це мою любу Долорес?
- Долі, а хто такі ці ГКЧБ? – ніби знічев’я запитав я.
Вона глянула на мене з ласкою і турботою, як на душевно хворого родича.
- Любий, якщо не знатимеш – помреш менш болісною смертю.
Холера, вона мабуть таки щось про них знає. І шеф мабуть знає. І той майор-особіст теж знає. Готовий закластися, з ними особисто знайомий сам команданте Хуан Родріго Перес, вождь Тобагійської опозиції.
А чого того особіста так дратувала книжка? Може варто її прочитати? Ні, це надто просто. Швидше за все, там є якийсь таємний код. А з ребусами в мене не склалося.
І ще мене непокоїла ця сама Свєтлана Коломєнская. Вона ж була мертва як чіп. А ось тут тіпа наче нічого і не було – вєчєром свабодна, таваріщ майор. Фігня якась. Вона ж не вампір, це одразу видно.
- Долі, ти знаєш цю Коломєнскую? – запитав я.
- Ну, - напівзапильно відповіла вона.
- Так ось, Долі. Вона була мертва коли мене підібрав „Чугайстер”.
Долі глянула на мене. В її очах промайнула тривога.
- Ти впевнений?
- Зуб даю, - щиро відповів я.
- Ти ж падлюка так же казав і тоді. Кохаю, одружуся... Ще скажи, що то ти її уграв - скипіла вона.
Долі прекрасна в гніві. Як виверження вулкану, як цунамі або ще якесь стихійне лихо. Але краще спостерігати це з безпечної відстані.
- Долорес, люба – це наші міжгендерні стосунки, а то – бізнес. Світлана Коломєнская розбилася при падінні з літака і була мертвісінька. Я кілька годин бовтався у воді поруч з нею.
- От лайно, - скрушно промовила Долі.
Я тільки не зрозумів чого це стосувалося – мене чи того факту, що ця Коломєнская воскресла з мертвих. Та щось допитуватися не хотілося.
Вкляк слабосильний двигунець рятувального бота і ми сплили на поверхню. Я безпомилково визначив, що ми потрапили туди, куди треба. На воді шар мазуту, навколо плавають порожні пластикові пляшки „Столічної”, біля берега із задертою кормою ржавіє старий військовий корабель. На рудому від іржі борті ще читалася назва „Св.Наталія Конотопская”. А як тут тхнуло... Густий сморід висів у повітрі майже матеріальною субстанцією. Чи то флотським щами, чи то лайном – а може і тим і іншим. Я з ностальгією згадав про свій армійський потигаз, загиджений мишами. Ми дістали весла і тихо погребли до зарослого лісом берегу.
За ніс нашого човника вхопилися брудні чорні руки і виринула огидна вампірська пика вимащена мазутом.
- Ви виварюєте? То ми йдемо до вас, - нахабно промовив вампір і зібрався залазити до нашого човника.
Весло – теж не кепська річ для заспокоювання вампірів. Його худе тіло поплило десь поміж скупчень пластикових пляшок і іншого мотлоху, а в руках у мене лишився уламок весла. Я пригадав останні кадри мого улюбленого фільму – „Смертельне весло 2, або дядя Вася повертається”. Там він теж стояв на човні з уламком весла на тлі палаючого московицького авіаносця „Кєрч”. Люблю, знаєте, історичні блокбастери. Навіть скачав книжку. Ну от буває часом – фільм суперовський – а книжка не дуже. Масштабу не вистачає. І жінки – бойової подруги дяді Васі у книзі теж немає. А у жіночій ролі в фільмі – Наталя Торбенко – ну дуже сексі кубєта. А навколо трупи, трупи – і все московицька морська піхота. Одним словом - класне кіно.
Я хотів було сказати щось героїчне, відповідне моменту, але вчасно стримався. Мені прямо в чоло дивилася цівка пістолета.
- Ти закінчений ідіот, - просичала Долорес.
Вона сьогодні якась неадекватна. Мабуть предменструальний синдром.
- Щось не так, Долорес? – здивовано запитав я.
- Господи, з ким доводиться працювати, - закотила очі Долі, - Петю, Вяцеку чи як тебе там, розкажи тепер мені як нам доплисти ці кляті сто метрів до берега без весла?
Ви знаєте, я чомусь недолюблюю розумних жінок. І ще цей неопостфеминізм їх геть розпаскудив. Але ж треба щось робити...
- Може вплав? – боязко запитав я.
- А то ж, - якось несподівано спокійно відповіла вона і дала сильного стусана мені трохи нижче спини.
Я якось доплив до берега. Якщо колись повернуся живим додому – обов’язково вступлю до Грінпісу і братиму участь в усіх акціях проти забруднення світового океану. Тепер я знаю як воно тим нещасним дельфінам і тюленям доводиться тепер.
Тропічний ліс зустрів мене вереском дрібних макак і якихось барвистих птахів. Зелене пекло, сельва... А може сільва? Холера його знає.
У шефа достеменно клепки бракує. Сюди б нашу морську піхоту, а не мене, молодшого бухгалтера...
Та тут я через щось перечепився. Людська рука, татуюватання – ДМБ-2085, під ним - якір та надпис ТАК. Я шарпонув руку – так і є. Це наші, мертвісінькі хлопці із найелітнішої 96 окремої диверсійно-розвідувальної бригади морської піхоти. Я озирнувся навколо. Трупи були скрізь. Мене охопила туга. Життя – то сміття. А моє – ще гірше. Десь вдалині запурхав двигунець нашого бота – Долі, курва, щоб її правці побили, колька їй в печінку втікала з цього самого цілковитого і безумовного Ель Вагабундо, втікала без мене.
Та тут я помітив рух в густих чагарниках...
