Колись у мене була киця, звали її Альфінка ( хай земля їй буде пухом)))).Вреднота була ше та…Коли ми її брали у сусідів - то думали , що це кіт. Я була ше дитям і не розумілась у котячих документах, батьки і сусіди теж були недосвідченими у такому , тому ми з чистою совістю взяли її і назвали Альфом (Колись такий серіал був про кумедного прибульця з планети Мельмак). Поступово у Альфа з’являлись ознаки протилежної статі. Згодом народились котенята, потім через деякий час ще і ще. Альфінка раз в квартал давала виводки з 5-7 котенят. От в одному із таких з’явилася Стефка.
Стефка росла на радість всім. Навідмінно від мами вона не сцяла по кутах і не крала харчі зі столів. Але була у неї слабинка – вона дуже любила лазити по криниці. Коли хто бачив , завжди наганяв її звідти, кожен раз їй наказували ,що туди можна впасти, але вона по своїй молодості була трохи непослушна.
Мій тато столяр зробив нам в село криницю у вигляді гуцульської хатинки з віконечками і дверми. От киця і любила лазити по тій «хатці».
Це сталось раптово. Одного дня киці нестало, вона зникла. Скільки ми її не гукали – не приходила. До останнього ми не втрачали надії, що вона повернеться. Згодом Стефка і повернулась, тільки не в такому вигляді і стані , як би нам того хотілось.
То було в середу. Мама по середах не працювала і з самого ранку взялась до приготування їжі.. Пішла до льоху, набрала картоплі, бурячків, цибульки. Набрала з криниці свіжої води і наставила варити м’ясо.. Тато ще не зневірився у пошуках домашньої улюблениці, ходив всюди заглядав за нею.
Борщ був такий смачний, як ніколи: наваристий, червонющий з кислинкою- все, як я люблю – ням ням! Коли ми його наминали , тата ще не було, вже коли справувались з тим всім - він знадвору кликнув маму, попросив її підійти до криниці і підсвітив ліхтариком туди….
Бідне зелене тіло Стефи вже почало розкладатись, вона там пролежала 7 днів!
Напевно, не буде дивним, якщо я скажу, що рік після цього не могла їсти борщ, а тепер коли їм щоразу згадую свою кицю і її страшну смерть…
До тої криниці ще частенько любили заглядати діти, тому ми її закрили на колодку ,а віконечка позабивали чорною пластмасою.3 тижні після цього стояла жахлива спека, дощ не падав ні хвилини. Необмежена фантазія моїх сусідів дозволила пов’язати замкнений нами колодязь і цю посуху. Вони казали, що то так Господь нас карає за жадність, за те що ми шкодуємо води , хоч збоку, якщо добре придивитись, виходить шланг і вода собі текла куда хтіла)).
