В поле зору відразу потрапили дві стеблини трави з обважнілими від роси листами, схилена квітка конюшини. Трохи далі розхитувала головами маса волошок. Було це щось подібне до погойдування співців хору в католицькому храмі чи звичайного хору імені Вірьовки. А вгорі кольору волошок нависало чисте небо – пункт призначення.
Так, тепер сам. Руки-ноги є, по дві штуки – це вже добре. Голова на місці. Лежати було м’яко і зручно. Помацав під собою рукою і зрозумів – лежу на листку подорожника. Але стоп! Чогось не вистачає! Щось іще має бути, бо без цього усі м’якості та зручності втрачають сенс. Закинув руку за голову, тягнучи її вниз до лопатки. Ось тут. Тут має щось бути!.. Хух, таки є. Тепер хай ростуть. Лишилось кілька хвилин, щоб крила випростались, набули відповідної форми, взялися пір’ям.
Ну, поки ростуть, можна подумати. Величезна кількість волошок свідчить, що знаходжусь на межі волошкового поля. Позаду, десь внизу схилом чутно хлюпотіння води і періодичне кумкання жаб: певно, ставок чи річка поблизу. Трави сьогодні досить сполощені росами – ознака гожої днини. Про це он і ластівки говорять, літаючи високо над землею та віртуозно схоплюючи комах на льоту. До речі, про комах. Треба скоріше освіжити росою обличчя і вирушати, бо можливо, вже якийсь хижий жук з гострими щелепами бігає у пошуках здобичі; мурахи також вибігли на прочісування території. Умившись чистою, мов срібло, росою, я почав помах за помахом, ніби молоде пташеня, підніматися над ґрунтом. Піднявшись над поверхнею травостою, побачив, що сонце вже наполовину визирало із-за обрію. Потрібно поспішати – не вистачало ще тільки потрапити на здивовані людські очі.
Можуть схопити, привезти до якихось божевільних собі подібних. Ці ж назвуть це дурнуватим словом «сенсація» і почнуть досліди: піддаватимуть різноманітним впливам (температурним, механічним, хімічним тощо), бомбардуватимуть хвилями різної частоти і природи, годуватимуть всякою гидотною. Коли вже конатиму, розчленують, розберуть на частини. На деталі й гвинтики. Зазвичай, як і все, що досліджують. Полюбляють це робити. Потім один чи два зроблять собі на цьому примарну славу. Серед мас лунатиме добре завчена фраза «Людина зробила ще один важливий крок до пізнання істини в області науки та прогресу». Ось так…
Творець наділяє янголів першопричинними непохитними знаннями про все, що складає цей світ. І людей теж. Люди мають ці знання, поки є немовлятами. Тільки-но вони починають говорити, переймають поведінку і рухи дорослих – стають на шлях суто людського пізнання світу. З часом першознання забуваються. При відвертому бажані і сильній волі людина протягом життя може частково повернутися до істини. Лише немовлята дивляться на світ божими очима.
… тепер я лечу досить швидко, впевнено, але дещо незграбно. На висоті лише одного метру від землі. Попереду вже закінчується волошкове море і починається перешкода – широка міжміська автомобільна дорога. А машини летять ще швидше, ніж я. Не вистачало тільки гепнутися об лобове скло авта і бути розмазаним склоочисниками! Добре, що маленький – не буде так помітно. «Звичайна летюча комаха», - подумає водій.
Так, маленький, наче комаха, не більший бджоли. Ми, янголи, всі такими народжуємось щоночі (щоб не помітив ніхто) по одному. Різниця в тому, що комах щоночі та щоденно народжується в трильйони разів більше, ніж нас. Ті та інші божі тварі. Лише з різним призначенням. Комахи творять чи не основну біомасу всіх живих організмів (після бактерій) Землі; а ми стаємо у збройні лави світлих праведних сил, несемо добрі та погані вісті на Землю, влаштовуємось охоронцями тих, хто може розмазати нас по лобовому склу свого автомобіля. Такі вже справи.
Виростаємо до нормальних розмірів вже на місті, коли долітаємо. Там нас розподіляють на вічну роботу (кому вже як пощастить) буття.
Отож, махаю крильми якомога сильніше, щоб трохи підлетіти вгору. «Дужчайте, дужчайте, мої крилята. Ну, ще трохи!» - був я вже на грані розпачу. Та все ж піднявся, ковзнувши крилом по даху довжелезного автобуса. Мене понесло у повітрі спіраллю. Світ враз завертівся у очах. Ще кілька секунд так крутило, доки зір не зупинився на вантажівці, що хутко наближалася. Ось уже решітка радіатора і удар. Біль і… нічого.
Темінь.
Все.
Чому він загинув? Ніхто того не знає. Хіба що сам Отець всіх і вся. Навряд чи колись Він щось нам відповість. Іноді так відходимо і ми, люди, не дізнавшись про своє справжнє призначення, про свою роль у бутті чи то пак у житті.
Лишається ще одна завчена фраза «На все Його воля».
