Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2551
Творів: 46236
Рецензій: 90343

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив

Слідство веде Хаос. Справа нафтовиків

© Владислав Івченко, 09-06-2010
Це був мій перший день на роботі. Я прийшов о восьмій і сів біля телефону. Потім подивився на себе у дзеркало. Шість років я не носив костюм, тільки роби. Здавався самому собі якимось чужим. Не я. Ще б краватку одягнути, так і не впізнав би себе. І взагалі, на зоні майже не дивишся у дзеркала, бо їх там немає. От на волі можна дивитися скільки завгодно.
Тупив перед дзеркалом хвилин десять, звикав до себе у костюмі. Потім вирішив прибратися у офісі. У кутках було павутиння, деінде пилюка, кілька кактусів у скам’янілій сухій землі. Прибрав, протер, полив, знову сів біля телефону. З собою я приніс блокнот і олівець, які знайшов на смітнику, під час пошуків ліжка. Блокнот був майже цілий, тільки що старий. Он папір аж пожовтів. Намалював мавпу, потім ще одну, як он вони танцюють у хороводі. Потім подумав, що це несерйозно і стер гумкою, яка була на кінці олівця. Сидів далі. Подзвонили лише раз і то переплутали номер.
Понамка прийшла десь об одинадцятій, впала у шкіряний фотель за своїм робочим столом, відкинулася на спинку. Я почав доповідати, що ніхто не дзвонив і не приходив, вона підняла руку.
- Тихо! Зроби мені каву, тільки міцну.
Я пішов ставити чайник.
- Хух, як я заморилася!
- Ви були у басейні?
- Чому у басейні?
- Ну, у вас мокре волосся.
- Ні, то після душу. Я була на тренуванні.
Чайник загудів, я насипав каву, натуральну, мелену, а не розчинну. Залив її кропом і поставив настоятися. Обмотав чашку рушником, щоб упріло.
- Та ти справжній майстер каву робити! – сміється Понамка. – У тюрмі навчили?
- Я прислужував начальнику колонії.
- О, це велика честь, мабуть? – мені здається, що вона іронізує, але я давно вже звик не звертати на це уваги.
- Можна було їсти залишки, але годі було й думати про дострокове звільнення. Краще таки зі всіма в загоні.
- То скоро кава?
- Нехай настоїться. Цукор, вершки?
- Ні, нічого не треба.
Тут дзеленчить телефон. Дивлюся на Понамку. Вона регоче.
- Бери, ти ж тут секретарка.
Трохи хвилююся. Кахикаю, щоб голос не дав півня.
- Слухаю вас. – і відчуваю, що голос тремтить, наче пружини дивану, на якому я спав.
- Це детективна фірма «Едере»? – питає чоловічій голос. Уже в віці, десь так в районі п’ятдесяти.
- Так.
- В мене є до вас справа. Коли можна підійти?
Дивлюся на Понамку, прикладаю слухавку до живота.
- По справі, питають коли можна підійти. – тихенько кажу керівництву.
- За двадцять хвилин.
- За двадцять хвилин. – кажу у слухавку.
- Добре. А ви знаходитися біля парку?
- Так, Герцена,21.
- За двадцять хвилин буду.
Кладу слухавку.
- Хто там?
- Якийсь чоловік.
- А що хотів?
- Якась справа.
- Яка?
- Не знаю.
- Треба було спитати. Завжди запитуй, що за справа.
- Слухаюся. – кажу їй і трохи вклоняюся. Як звик у колонії. Понамка здивовано дивиться на мене.
- Ти це серйозно?
- Що? – не розумію я.
- Ну, оці поклони, «слухаюся».
- А що? Щось не так? – хвилююся я і витягуюся у струнку. Це ж тільки перший день на роботі, а я вже щось зробив не так. – Вибачте, якщо я помилився.
- Слухай, вас що, там били, у колонії? – вона дивиться на мене. Я відвожу погляд.
- Кава готова. – прибираю рушник, беру чашку, підношу до столу Понамки, ставлю на блюдце. Потім повертаюся за свій стіл, беру у руку олівець. Сиджу. Вона дивиться на мене. Потім починає пити каву. Коли допиває, я прибираю чашку, мию її у туалеті, який в кінці коридору.  
Коли прихожу, Понамка сидить за своїм ноутбуком. У мене на столі теж є комп’ютер. Я вмикаю його. Думаю, що останні сім років не сидів за комп’ютером. Жодного разу. Відкриваю вордовский документ. Починаю набирати текст. Дуже повільно. Пальці повністю відзвичаїлися. Тицяю по одній літері. А колись же набирав дуже швидко, як з кулемета стріляв. Нічого, навчуся.
- А що з пальцем? – питає Понамка. Я ховаю ліву руку. На ній чотири пальці. І це сумна історія, яку я б не хотів згадувати. – Що? – перепитує вона. Тут до мене доходить, що керівництво питає, а я не відповідаю. Підвожуся, руки по швам, спина пряма, голова похнюплена, відповідати чітко!
- Вибачте. Палець втрачений внаслідок виробничої травми.
- Чого ти підхопився?
- Коли говориш з начальством, треба стояти.
- Це там було треба, а тут можна сидіти.
- Слухаюсь.
- І без оцього «слухаюсь»! Тут тобі не армія, а цивільна контора!
- Так. – киваю головою. «Слухаюся» не кажу, бо вже навчений на зоні.
- І сідай.
Сідаю. Дзвонить телефон. Це охоронець зі входу до будівлі. Каже, що прийшов чоловік, до нас, домовлявся телефоном про зустріч.
- Так, пускайте. – кажу охоронцю. – Це до нас. – сповіщаю Понамку.
- Добре.
- Мені його зустріти?
- Ні, не треба.
- А що мені робити?
- Записуй, що буде розповідати. Ти, дивлюся, набираєш погано, то візьми у верхньому ящику диктофон. Записуй на нього, потім зробиш розшифровку.
- Так. – я смикаюся, щоб таки підвестися. Понамка бачить це і регоче.
У двері стукають.
- Так. – кажу я. До офісу заходить червонопикий чоловік трохи вище середнього зросту, плечистий, з великою, круглою головою, вщерть вкритою сивиною. Дивиться спочатку на Понамку, потім на мене, йде до мене, зупиняється, дивиться, потім повертається до Понамки, бо в неї і стіл розкішніше і фотель шкіряний і погляд іншій.
- Доброго дня. Ви тут головна?
- Я. – киває Понамка. – Сідайте.
Чоловік сідає на чорний офісний стілець, дивиться на Понамку.
- А ще хтось у вас є? – питає її. Мабуть, і вона не викликала в нього довіри.
- Більше нікого. Що ви хотіли? – Понамка вже не посміхається, мабуть, трохи роздратувалася через те, що чоловік не сприйняв її всерйоз.
- Ви людей шукаєте? – питає гість.
- Шукаємо. – киває Понамка і витримує погляд чоловіка. Той, наче, наважується на щось. Потім зітхає.
- В мене брат зник. – чоловік розводить руками.
- Ви хочете, щоби ми знайшли вашого брата?
- Так.
- Тоді розкажіть обставини зникнення. Краснодар Петрович, записуйте. – наказує Понамка. Наказує мені, але я не розумію, що мені, бо вже давно до мене не зверталися по імені та по-батькові. Навіть і ім’я своє я забув. В колонії мене звали Горя. – Краснодар! – Понамка дивиться на мене, киває на комп’ютер. Тільки тоді розумію, що вона хоче. Киваю, беруся за клавіатуру. – Диктофон! – нагадує вона і я червонію через свою дурість. Мені ж сказано було записувати і зробити потім розшифровку! Лізу до столу, дістаю звідти диктофон, намагаюся зрозуміти, як його увімкнути. -  Кажіть. – Понамка вирішує мене не чекати.
- Він з Сибіру приїхав. Він там років вже тридцять працював. Ще як школу закінчив, так і поїхав. Нафтовиком, на вишках увесь час. Але кожне літо приїздив до Журб, відпочивати. Жив у мене на дачі. Там же річка поруч, природа, дача в мене доглядана, ягідник, сад, все що треба є. – киває чоловік. Він схожий на такого міцного господаря, думаю, що дача у нього зразкова, як і все інше. – Я до брата майже кожен день їздив. Ну, щоб не нудно йому. Він такий, що з людьми важко сходився. Друзів на дачах у нього не було. Все сам. Щоб чимось зайнятися, огорожу навколо дачі поміняв. А потім занудився трохи. Тут ще мені треба було у відрядження на тиждень. Терміново. А брат як раз об’яву побачив. Ось цю. – чоловік дістає з кишені штанів клаптик паперу, кладе на стіл Понамці. Вона дивиться.
- Потрібні нафтовики з досвідом роботи не менше трьох років на тижневу вахту. – читає Понамка.
- В газеті це було. Брат і зрадів, каже, що от як раз тиждень попрацює, а там і я з відрядження повернуся. Ми збиралися вибратися з наметами у ліси за Бітицею, там колись наш дід жив. Хотіли побувати у тих місцях. Я казав Гені, що не потрібна йому та робота. Він же відпочивати приїхав. Але він ні в яку, казав, що набридло вже відпочивати. Ну так, він працювати звик, годин по дванадцять на добу і щодня. На свердловинах так і працюють. То пішов по об’яві. Наступного дня прийшов проводжати мене на вокзал, розповів, що дійсно на тиждень, там якась аварія була на свердловині, терміново треба відремонтувати. Обіцяли непогані гроші. Ми з Геною випили трохи на пероні, нас ледь ще менти не загребли. Ну ото я і поїхав. Коли повернувся, подзвонив йому. Він був поза зоною доступу. І наступного дня і за тиждень. Я подзвонив у ту фірму, але там сказали, що її вже немає за тим номером. Тоді я в міліцію пішов. Бо Гена б обов’язково зателефонував.
- І що в міліції? – питає Понамка з такою інтонацією, наче знає відповідь наперед.
- На хуй послали. Кажуть, що Гена тут не прописаний, жодних доказів, що з ним щось не те сталося, немає. Мовляв, він громадянин Росії, нехай його там і шукають, а тут псувати статистики не дадуть. Ось так. – чоловік розводить руками.
- Очікувано. – киває Понамка.
- Потім мені про вас сказали. Що добре працюєте, вже не перший рік. Ось я і прийшов.
- У нас досить дорогі послуги.
- Я чув.
- Дві тисячі авансу зараз. Ми з’ясовуємо ситуацію, вивчаємо все, потім кажемо остаточно ціну. – Понамка каже спокійно, вміє говорити про гроші.
- Я згоден. Він же мій брат. – киває чоловік.
Понамка починає розпитувати його. Але нічого нового чоловік не розповідає. Брат зник, поїхавши на ту нафтову роботу, більше ніяких слідів, ані у Журбах, ані в Сибірі, де він працював. Якогось нерухомого майна, яке б могло стати мотивом його прибрати, у зниклого не було. Так само і ворогів чи якихось конфліктів. Родини теж не було.
- Він важко з жінками сходився. Він же з сімнадцяти років на бурових. І не щастило йому. Завжди якісь курви йому траплялися, обдирали, наче липку і в дурні шили.
- У вас якісь версії є? – питає Понамка.
- Та які тут версії? Не знаю. Зник і все. Мені оті нафтовики підозрілі, що на роботу запрошували. Чому зникли так швидко і ніяких слідів?
- Ну, може набрали бригаду і поїхали, навіщо їм далі офіс тут тримати? – каже клієнту Понамка. Той розводить руками.
- Не знаю.
Ще говорять, потім чоловік платить гроші, ті самі дві тисячі авансу, залишає свої координати. Коли уходить, я починаю списувати його слова з диктофону.
- А ну, зателефонуй. Ось номер. – Понамка кладе на стіл вирвану з газети об’яву, яку приніс клієнт. Перелякано дивлюся на Понамку. Я ж вже багато років не телефонував нікому. – Давай, давай. Скажеш, що маєш досвід робот нафтовиком. Якщо я це скажу, мені ж ніхто не повірить. Давай!
Киваю, набираю номер. Кілька гудків.
- Алло. – діловий дівочий голос.  
- Доброго дня, я за об’явою. Що потрібні нафтовики, в мене є досвід…
- Та фірма давно вже з’їхала, ми нафтовиків не набираємо.
- А не знаєте, куди з’їхала?
- Ні. – дівчина кладе слухавку, гудки. Переповідаю Понамці нашу розмову.
- Ну що ж, тобі треба з’їздити туди, подивитися, розвідати. Давай. Це офісний центр, якщо та фірма там сиділа, то її мусили запам’ятати, поговори з робітниками сусідніх офісів, дізнайся, що і як. Що? – Поанмка помічає мій здивований погляд.
- Мені їхати? – дивуюся я, бо ж мене брали сюди секретарем та офіс-менеджером.
- А ти тут бачиш ще когось, кому я могла б це говорити? – Понамка трохи дратується.
- Я думав, що я буду секретарем і…
- У нас невеличка компанія, то кожен тут виконує кілька функцій. Давай, швидко.
Ну я і пішов з тією адресою. Наш офіс був у спальному районі, а йти треба було до центру. Пішов найбільшою вулицею Журб, дивився, як змінилося місто за мою відсутність. Змінилося дуже. Багато нових будівль та закладів. А ще багато міліції на вулицях. Ледь стримувався, щоб не сіпатися, коли бачив людей у формі. Йшов і посміхався. Не боюсь. Тобто боюся, але не можна це показувати.
Коли прийшов до офісного центру, то побачив, що на вході сидить двоє охоронців.
- Вам куди?
- На шостий поверх, кімната 214-та. – збрехав я. у тюрмі вчишся швидко брехати і дивитися в очі.
- У вас домовлено? – спитав охоронець.
- Так. – кивнув я. Вони могли б зателефонувати у ту 214-ту і з’ясувати, що нічого не домовлено, але не стали. Пропустили мене всередину. Піднявся на ліфті, пройшовся поверхом. Побачив, що у кінці коридору стоїть кавовий автомат. Приблизно такий стояв і в адмінбудівлі колонії. Біля автомату стояв якийсь чоловік, мляво ковтав каву з паперового стаканчика.
- Привіт. – кажу йому, він так само мляво, як і п’є, киває головою. Тут я розумію, що від чоловіка тхне перегаром і оця його млявість, то наслідки важкого похмілля. І зітхає він важко. – Слухай, а тут у вас в 214-й фірма була, нафтовиків набирала. Не знаєш, де поділася?
- А навіщо тобі? – навіть не дивиться на мене, дудлить свою каву.
- Та я їх возив, вони обіцяла заплатити, але гроші так і не прийшли на рахунок. Прийшов оце, а їх вже і немає.
- Ага, два тижня тому з’їхали. Як тільки менти до них прийшли.
- Менти?
- Так, два слідчих. Щось там побалакали з директором, а наступного дня вже фірми не було. Директор втік, навіть людей не попередив. І грошей не заплатив. Люди прийшли, а двері зачинені.
- Чорт, той директор що, аферист виявився?
- Та щось таке. А багато винні тобі? – цікавиться чоловік.
- Та сімсот гривень.
- Тю, це дрібниці. Він там усім по кілька тисяч винен залишився.
- І що, так і не знайшли його?
- Та не знаю. Ти спитай у Свєти.
- У кого?
- У Свєти. Вона в них секретаркою працювала, а зараз горілку продає у супермакеті «Караван». Я її вчора там бачив. Впарила мені своєї горілки, а від неї голова болить, капець просто.
- О, дякую. – я вже збираюся уходити, але зупиняюся. – А ото слідчі, невідомо чого приходили?
- Та, мабуть, подоїти збиралися. Бо ж ця фірма працевлаштуванням займалася, щось там з нафтою пов’язане. А це ж чисте шахрайство. Брали з людей гроші і кидали. Ото менти хотіли собі шматок, а директор вирішив, що вже досить нахапав і краще втекти, аніж ділитися. Мабуть так. – розповідає чоловік, допиває каву і дістає цигарку. – Піду покурю. А то щось голова розколюється.
Він виходить на балкон і там запалює цигарку під великим надписом «Не палити!». А я пішов у той «Караван». Ніякого «Каравана» у Журбах не пам’ятав, то спитав на вулиці і мені сказали, як пройти. І дійсно, здоровезний магазин чи не в гектар площею. Я зайшов в середину, пройшов уздовж нескінчених полиць, знайшов алкогольний відділ. Там було кілька дівчат, які вмить оточили мене і почали пропонувати напої своїх марок.
- Ні, ні, дякую. А ви не підкажете, а де Свєта? – спитав їх.
- А для чого вам? Ви з міліції? – дівчата відразу втратили до мене цікавість і розступилися.
- Ні, не з міліції. Я водій маршрутки. Мені не заплатила фірма, на якій вона раніше працювала. Знаю, що і їй не заплатила.
- Ага, козли, кинули на три тисячі. – каже одна з дівчат, мабуть, подруга Свєти.
- Ото шукаю їх. Але жодних кінців. Хотів зі Свєтою побалакати, може вона щось підкаже.
- Та вона теж нічого не знає. Вам порадити горілку? – до відділу зайшли кілька чоловіків і дівчата кидаються до них. Вмовляють таки купити свою горілку, одна уходить з чоловіками, щоб на касі, після оплати, видати чарки у подарунок.
- Я її можу побачити? – питаю у подруги.
- Вона сьогодні вихідна.
- Може телефон даси? – пропоную і витримую погляд подруги, яка перевіряє, чи нормальна я людина, чи ні.
- Ну добре. Вона зараз у дитячому кафе, програму відпрацьовує. – подруга сказала адресу. Добре хоч неподалік, у центрі.
Коли прийшов до кафе, там був у розпалі день народження. Купа дітей, якими займалася дівчина у костюмі клоуна. Мабуть, то і була Свєта. Довелося почекати, поки вона відпрацює. Десь годину стирчав на вулиці, звикав до життя на волі. Коли дівчина вийшла, зупинив її, потворив брехню про маршрутчика. Дівчина аж затремтіла від ненависті.
- Та він багатьох кинув! Козел! – далі дівчина розповіла, що той директор був не місцевий, з Києва, чи що. Розповідав про тимчасові труднощі, що ось-ось прийдуть гроші з центрального офісу і тоді заплатить все і навіть з відсотками. – І нікому не заплатив! Окрім мене ще двоє працювало у офісі! Ні копійки їм! І за оренду ні копійки! І за рекламу, за об’яви теж! Козел!
- А як його звали?
- Називав себе Віктор Борисович Коровніков. І паспорт на це ім’я в нього був. Але він був не Віктор Борисович! По-іншому звали!
- А ти звідки знаєш?
- Та знаю. Якось кажу йому «Вітя» у офісі, а він не озивається. І на плечі у нього татуювання «Серж». – розповідає Свєта. Не питаю, звідки вона знає про татуювання на плечі. Бачу, що дівчина роздратована. Мабуть, наобіцяв їй багато чого, затягнув у ліжко, а потім зник.
- І багато він бажаючих у нафтовики зібрав?
- Тридцять двох.
- І скільки вони платили?
- Та нічого не платили. Ми їх оформляли, потім приїхав автобус і забрав їх.
- Тобто це не розвод був, що ото гроші узяли, а працевлаштування – фіг?
- Ні, грошей не брали. І директор казав, що дійсно тих чуваків працевлаштують. То забрали їх всіх.
- А менти чого приходили?
- Та хотіли бабла потрусити. Директор пообіцяв заплатити, умовив їх через день зустрітися, а вже наступного дня ми прийшли – офіс зачинений. І записка від директора, що фірма припиняє існування. Сучонок, ані копійки нікому не заплатив!
- А куди відправляли робітників?
- Та кудись у Сумську область, там, наче, нафтові свердловини є.
- І більше про того Віктора Борисовича нічого чутно не було?
- Нічого. Зник, наче під землю провалився.
- А хоч фото його залишилося?
- Та ось, залишилося. – Світа полізла у гаманець достала знімок. Усміхнений засмаглий чоловік під п’ятдесят. З товстим золотим ланцюгом на не худій шиї. – Якщо знайдеш його, скажи мені, я йому очі повицарапаю, підору! У мене кредит на квартиру, платити треба! А я більше місяця безплатно працювала! Козел!
- А родичі працевлаштованих не приходили?
- Коли ми ще працювали, то ні. Ми ж автобус ото відправили і закрилися. А потім, наче приходили, шукали нас для чогось. Мабуть, і їх якось директор кинув. Хуйло!
Я ще трохи побалакав зі Свєтою, вона поскаржилася, що оце мусить працювати без вихідних і до Криму влітку не поїде, хоч дуже мріяла, бо грошей немає. Треба заробляти і заробляти.
- Ну, тримайся. Як щось дізнаюся про цих гадів, то сповіщу.
- А який в тебе хоч телефон?
Телефону в мене не було, сказав адресу офісу. Пішов туди пішки. Там на мене напала Понамка.
- Ти де лазив?
- Розвідав усе.
- Чому так довго?
- Так до центру йти тільки сорок хвилин. – здивувався я. – І почекати довелося.
- А чого йти? Сів на маршрутку і поїхав!
- В мене грошей немає.
- Як немає? – Понамка здивувалася.
- Мені ж тільки квиток дали на потяг. А грошей не дали. Вони мені винні були дві тисячі, я ж працював на виробничій дільниці. Але цих грошей ніколи не видають. Коли виходиш, то пишеш заяву, що жертвуєш ці гроші у благодійний фонд на розбудову виправного закладу. І я написав. То грошей в мене немає.
- А родина?
- В мене нікого немає.
- А де ти живеш?
- А знайомого одного. Він раніше звільнився. В нього кімната в гуртожитку, він там дозволив мені спати на підлозі.
- А що ти їси?
- Нічого.
- І давно?
- Ну от позавчора вранці мене випустили з колонії, я поснідати встиг.
- І все?
- Я звик до голоду.
- Ну ти ідіот! Що, не міг сказати?
- Про що?
- Про те, що грошей немає! – Понамка лізе у сумку до гаманця. Дістає звідти сотню. – На ось, піди в магазин, купи щось і поїж. Потім віддаси.
- Та нічого, нормально. – я знаю, що не треба брати у борг.
- Це наказ.
- Давайте я краще розповім, що дізнався.
- В магазин!
- Якщо я зараз поїм, мені спати захочеться. Я краще увечері поїм.
- Ладно, розповідай.
Я розповів про все, що дізнався. Понамка слухала, кусала губи.
- Фігня якась. – підвела вона риску моїй розповіді. – Нічого не зрозуміло. Пошукай цього Віктора Борисовича в інтернеті. І об’яви схожі теж пошукай. А я поки дізнаюся по своїх каналах.
Вона почала телефонувати якомусь знайому, Ігорьоші. Він, мабуть, був з міліції, бо просила дізнатися, що там було по приватному підприємству «Агностик», так звалася фірма, яка набирала нафтовиків. Я шукав по інтеренету. Давно їм не користувався, однак швидко згадав. Вікторів Борисовичів Коровнікових було двоє, але всі жили у Росії і до «Агностика» чи нафти ніякого відношення не мали.
- Чорт! – Понамка кидає телефон на стіл. – Кажуть, що ніякої справи не було, просто перевіряли. І нічого не знають.
- Слухайте, а зараз схожа компанія набирає людей у Чернігові. – кажу Понамці.
- Що?
- Ось, я по інтернету знайшов об’яву. Тільки називається, не «Агностік», а «Містерія», теж приватне підприємство.
- І текст об’яви схожий! – це вже Понамка читає з екрану. Цій «Містерії» теж нафтовики з досвідом роботи, теж терміново, висока зарплатня, вахта на кілька тижнів. – Ну що, дружок, поїхали. – Понамка плескає мене по плечу.
- Куди?
- До Чернігова.
- А що як…
- Ось там все і з’ясуємо.
- А на чом їхати?
- На машині, мій маленький друг. – сміється Понамка. Вона не вища мене і навряд чи важить більше, навіть зараз, коли я одна шкіра та кістки. А ось як від’їмся на волі, то буду важити більше. Але от називає мене маленьким. Ну то хай. – Пішли.
Зачиняю офіс, виходимо, йдемо до підземного паркінгу. Там Понамка підходить до білої, невеличкої машини.
- Сідай.
Рушить з місця, веде досить впевнено, хвилин за десять ми вже на околиці Журб. Там Понамка зупиняється біля якогось дорожнього кафе.
- Пішли, поїмо.
- Я міг би ще потерпіти.
- Навіщо? – питає вона. Я не знаю, що відповісти. – Пішли.
Заходимо, нас зустрічає офіціантка, подає меню. Понамка починає замовляти. Чомусь по три порції і першої і другої.
- Навіщо стільки?
- Ну, ти ж голодний.
- Голодний, але у мене шлунок стільки не прийме.
- Ну, я з’їм, не хвилюйся.
Ось вже приносять борщ. Їм потроху, старанно жую, в мене ще пів-тарілки, а Понамка вже закінчує другу. Так само і з рисом та рибою. Я тільки почав, а Понамка вже очистила свою тарілку і прийнялася за наступну порцію. Дивуюся, як в неї може стільки влазити. Вона ж середнього зросту, худенька. А їсть за дебелого мужика. Он вже наминає пиріжки з компотом.
- Давай, не відставай. – підганяє мене. Я з’їв тільки половину порції, коли чую, що шлунок почав нити. І в голові паморочиться. Так і знав. Понамка розраховується, я ледь доходжу до машини, всідаюся. – Тобі що, погано?
- Нічого, нічого. Все нормально.
Понамка газує, машина виїздить на шосе, а я засинаю. Спав довго, потім мені наснилося, що я потрапив до штрафного ізолятора. Ну там все, як завжди. Мене почали бити. Там всіх били. Деяких забивали на смерть. Якщо був наказ, або випадково, якщо хлопці з охорони дуже вже захоплювалися. Там можна було вижити тільки тоді, коли їм не цікаво було тебе бити. Треба було зображувати дохлика і прикривати голову. Намагатися лежати на боку, не завалюватися на спину, бо тоді у охоронців буде спокуса поплигати у тебе на грудях. А це вірна смерть. Вони провалювали грудну клітину і людина гинула. Мені здалося, що я завалився на спину, один з охоронців підбіг до мене і підстрибнув. Важкі чоботи, які зараз розтрощать мене. Я закричав.
- Ти чого, ти чого? – це вже кричала Понамка скрізь виск гальм. – Ти чого? – вона плескала мене по обличчю долонею. Сильно, боляче, але я ще кілька секунд кричав, поки остаточно не прокинувся. Зігнувся у кріслі, притиснув обличчя до колін. Важко дихаю. – Що з тобою?
- Вибачте. Все нормально. Поїхали, якщо можна.
- Що з вами там робили?
- Нічого доброго. Поїхали. – мені хочеться, щоб Понамка дивилася на дорогу, а не на мене.
Машина рушає з місця. Я ще деякий час ховаю обличчя. Поїв, поспав і розморило. На зоні я стримувався, бо за нічні кошмари з криками там били і били жорстоко. А тут розслабився. Не можна розслаблятися. Хоч де не можна.
Сідаю у кріслі нормально, дивлюся за вікно. Там якісь поля. Десь за півгодини ми вже у Чернігові. Ще хвилин двадцять шукаємо потрібну адресу. Офісний центр.
- Пішли. – наказує Понамка.
Заходимо з нею всередину. Понамка так впевнено посміхається і так переконливо виглядає справжньою бізнес-вумен, що охоронці навіть не питають до кого вона. І мене не питають, бо я при ній. Піднімаємося ліфтом на четвертий поверх, йдемо до кімнати №421, де, згідно об’яви, мусить знаходиться офіс «Містерії». Стукаємо у двері. Зачинено. Але чутно, як грає музика. То Понамка стукає ще і ще. Нам відкривають тільки хвилини за три, коли Понамка починає гамселити у двері своїм кулаком, невеличким, але таким важким, що двері аж тремтять. Відкриває якась дівчина з розпатланим волоссям і помадою, розвезеною з губ.
- Ми вже не працюємо. – роздратована каже вона, виглядаючи у щілини дверей.
- Нам потрібен твій директор. – карбує слова Понамка.
- Його немає і… - торохтить дівчина, коли Понамка налягає плечима на двері і заходить до офісу, не дивлячись на спротив дівчини. Всередині якийсь чоловік похапцем застьобує сорочку. Я впізнаю його, це той самий директор з фотографії.
- Стасік, вони увірвалися! – кричить дівчина. Ага, значить тепер Стасік.
- Пішла звідси! – шипить Понамка і так дивиться, що дівчина виходить з кімнати. Я зачиняю за нею двері.
- Ви хто в біса такі? – здивовано дивиться на нас директор. Вітя, він же Стасік, він же Серж. – А ну пішли звідси! – чоловік сунеться до мене, наче не помічаючи Понамку. Він міцний, дебелий. Він легко зімне мене. Я знаю це, але не боюся. Я звик, що мене били. Коли Понамка несподівано гепає чоловіка ногою по яйцях. Той скручується, а Понамка додає ще ліктем по потилиці. Чоловік падає, стогне на підлозі. Понамка бере його за шкірку.
- А ну вставай! Вставай! Чи тобі ще додати?
Чоловік намагається підвестися, Понамка штовхає його на диван. Там лежить презерватив. Вже без обгортки, але ще пустий. Ми з’явилися під час процесу, не дали і закінчити бідолашному.
- Що вам потрібно? – хрипить чоловік.
- Нам потрібен ось цей чоловік. – Понамка лізе у свою торбинку і дістає звідти фотографію зниклого. Тикає в обличчя директору. Той дивиться на фотографію, потім на Понамку.
- Хто це такий? Я його вперше бачу! – він каже впевнено, правдиво. Понамка гилить йому кулаком в обличчя. У щелепу. Він завалюється на спинку дивана, стогне.
- Будеш брехати, голову відкручу. – каже вона.
Тут до кімнати забігає та дівка з двома охоронцями. От, курка, встигла збігати! І що тепер? Я розумію, що нас зараз пов’яжуть, а мене потім посадять. Бо тільки вийшов і вже встряв. Це ж напад!
- Все нормально? – питає один з охоронців і дивиться на директора. Понамка теж дивиться на директора. Якось правильно дивиться, переконливо, чи що.  
- Нормально, нормально. – киває той.
Тут вже охоронці невдоволено дивляться на дівку. Та здивовано дивиться на директора. Обмін поглядами. Потім охоронці з дівкою виходять. Понамка посміхається.
- То де цей чоловік?
- Навіщо він вам?
- Нас попросили його знайти.
- Його вже не знайдеш.
- Що це означає? – питає Понамка.
- Це означає, що його не знайдеш. Скажіть замовникам, що людина зникла.
- Він дуже потрібний замовникам.
- Нічим не можу допомогти. – директор розводить руками.
- Може це допоможе? – Понамка дістає пістолет. Справжній пістолет! Зброя! Я відчуваю, як в мене ноги робляться ватяні. Бо це ж вже справжній строк. Озброєний напад!
Директор дивиться на пістолет і хрипко сміється.
- Той мужик у такому місці, з якого не повертаються.
- Що за місце?
- Не важливо. Але звідти не повертаються.
- Я не знаю таких місць. То я поверну.
- Нафіга тобі це?
- Нам добре платять.
- Це дуже небезпечна справа.
- Я здогадуюся.
- І ти не зможеш повернути ту людину.
- Не кажи загадками, кажи по справі. Де він?
- Про Дике поле чула?
- Дещо. – каже Понамка впевнено.
- Він там. У отамана Соколова. Звідти не повертаються. І ти туди не дійдеш, щоб повернути, бо там – чорні. – директор сміється.
- А якщо наш клієнт готовий заплатити? Навіщо вам той мужик? Продайте його і все.
- Це не питання грошей.
- Хіба є такі питання? – Понамка здивовано дивиться на директора.
- Є. Іноді є. – директор киває головою.
- Краще, щоб оборудка таки відбулася. І тобі краще і мені. Ось мій телефон. Подзвони, коли щось надумаєш. – Понамка кладе візитівку, на якій лише цифри номера. Повертається і йде до дверей. Я настільки спантеличений усім, що відбулося, що тільки стою та тремчу. – Краснодаре, пішли. – Понамка здивовано на мене дивиться. Прихожу до тями, йду за нею.
(Далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Сергій Без, 09-06-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.85488414764404 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …
Поклик минулого, заради порятунку майбутнього
Не дивно, що коли на вулицю приходить весна, та ранкове небо починає освітлюватись новим життям, у більшості …
Топ-4 Великих книжок
Пропонуємо вашій увазі добірку з чотирьох великих романів Велич книги ніколи не вимірювалась кількістю …
Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …