Аркан 13. Смерть («Дитина великих змін», «Прощання»)
От скажіть, хіба поливати квіти – то чоловіча робота?! А вже гайнувати час волонтера на те, аби він заливав порожній горщик із запліснявілою землею, то справжнісіньке марнотратство! Це й останньому йолопу зрозуміло.
Влад акуратно, немов ліки, відміряв потрібну порцію відстояної води й обережно вилив її у порожній вазон. До останніх йолопів він себе, при всій самокритичності, не відносив. Але особливої загадки у такій непослідовності не було. За ним уважно стежили прискіпливі світлі очі, ледь видні над підвіконням.
Зростом Клава не відрізнялася, тож їй довелося спертися навшпиньки, але дівчинка залишалася у такій незручній позі, аж поки не переконалася: усе зроблено як слід. Потім задоволено кивнула і почала якось по-особливому перев’язувати свою хустинку, вкриту пістрявими метеликами. Кокетка мала! Влад чув, як учора дівча повідомило Марину «по секрету», що волосся от-от почне відростати і скоро ту хустинку можна буде й не носити. Клавка вже зараз мріяла, якою тоді буде гарною...
Хлопець згадав, чому Марина сьогодні не прийшла, а йому довелося виконувати дрібну роботу, до якої не доходили руки в повсякчас заклопотаних медсестер, й спохмурнів остаточно. Однокурсниця зателефонувала зранку, захриплим голосом повідомила, що застудилася, тож сам розумієш… А потім жалібно попрохала: «зайти до малих хоч на трохи, бо й так…».
Влад розумів. Чорт із нею, із системою волонтерства, за кожен день якої начисляються в універі бонуси для прогульників. Могла б і не прохати: прикрив би. Але кому Марина, яка мала розряд із дзюдо й усю зиму проморжувала, про що знав увесь курс, локшину на вуха вішає?!
Хоч, певно, глянувши на її розпухлі очі й закладеного від довгих хлипань носа, її б звідси б у три шиї прогнали. Ще інфекції в дитячому онковідділенні не вистачало! Та ще й після вчорашнього… Оті кретини-дорослі хоч самі вірять, що малі проковтнули байку, ніби шестирічного Тиміша просто перевели до іншої лікарні, а там обов’язково вилікують?!
Хоч хто його, он, Клава крутиться білля вікна, її цікавлять уже не квіти, а занедбаний парк там, унизу. Навряд вона думає про Тимку, що останнім часом навіть не пробував гратися з іншими. Сидів у кутку ігрової чи на веранді, ледь винувато всміхався, спостерігаючи за іншими, голосно сопів. Дихати тихіше із носом, забитим постійно якимось клоччям, бо щомиті звідти могла заструменіти кров, не зміг би й Девід Коперфільд…
От менше гуляти пари треба, там, кажуть, тренінги поводили спеціальні, вчили не пропускати чужий біль «крізь себе», аби не згоріти завчасно… Прогнати Клаву до палати, чи як, подалі від протягів? Що вона за мутнуватим склом аж такого привабливо побачила в запущеному парку?! А, зрозуміло, донорів пригнали, благо центр переливання крові – у сусідньому корпусі.
Саме пригнали, строєм. У формі курсантів старшого курсу військового училища.
В газеті, певно, замітка завтра буде: «Майбутні воїни вже зараз рятують дітей!». Батькам «майбутніх воїнів» - привід просльозитися від зворушення. Начальству училища – можливість відрапортувати наверх і дістати схвалення. Хлопцям – зайве звільнення. Дітям… Оту здорову кров уже сьогодні переливатимуть в ледь помітні вени на схудлих дитячих руках. Для когось – шанс вижити. Для когось – зайвий тиждень чи день…
Навіть для малої Клавки добре: поки вона намагається кокетувати із «дорослим хлопцями» через вікно, можна не звертати уваги на стишені голоси медсестер, що вносять до її карточки цифри чергових аналізів малої. Усім добре! Усе чудово! Чого настрій такий паскудний?!
Хай тобі! Що Генка робить надворі під час тихої години?! Влад злетів сходами, намагаючись не втрапити на очі суворій старшій медсестрі й на ходу займаючись аутотренінгом: «Майбутні психологи на хворих дітей не кричать. І, якщо щиро, ти любив у сім років спати по обіді?».
«Своє семиріччя я не зустрічав у лікарні!» - очевидна відповідь стверезила остаточно. Тож до хлопчака Влад підійшов майже спокійно:
- Гено, ходімо до палати. Мені дозволили вам книгу почитати, тільки тихо, мо, хто спати захоче. Тарасу принесли вчора якусь цікаву про крутих космічних піратів…
Генка навіть не смикнув худеньким плечиком: шибайголов серед пацієнтів клятого корпусу не було. На те шибеництво такі сили треба – не в кожного здорового знайдуться… Але очі такі… Що, мати не змогла прийти вчасно із передачею? Так його, начебто, і так лише по вихідним провідують.
- Ходімо. Знаєш, мені здається, що в тому горщику, ну, ти зрозумів, там земля ніби трохи м’якіша сьогодні…
«Оліхтарів, садівник чортів?! Надії замість квіточок вирощуєш?! Урожай хто збиратиме?» - відразу осмикнула надто ревного співчувальника підсвідомість.
Але в очах малого – перші паростки радості. Оцінити таку новину зміг би й зелений новачок. Генка ж новаком давно не був. Хоч і запевняв солідно, що от його скоро заберуть додому і вже він сюди не повернеться, бо не буде потреби – він видужає.
Про той вазон такі легенди ходили… Стівен Кінг від заздрості тихенько хлипав би у куточку. Почати з того, що нібито його подарував ще старій лікарні якийсь відомий вчений, якому врятували улюбленого внука. Що й казати, щедрий подарунок! Потім, коли вибудували цей корпус, вазон перетягли сюди, на згадку.
Головне звісно, не це. Казали, ніби час від часу в горщику прокльовується тендітна рослинка із дуже дивним листям. Такого у жодній енциклопедії не побачиш. Потім вона росте і збирається квітнути. Квітку, щоправда, ніхто не бачив. Бо варто зірвати бутон – і хвороба відступить. Може, на рік, а може – назавжди, як кому поталанить. Рослина ж, після знищення квітки, відразу в’яла. І так – до наступного разу. Аби виткнутися із землі знову за місяць чи за два роки – усяке було.
Казали, аби та квітка розквітла – то хтось би був врятований гарантовано. Але хто – ніхто не знав. Може, сусіда, якого вчора возили до реанімації. Може, твій колишній однокласник, що лише вчора поскаржився на невеличку слабкість й так і не дізнається, як це, коли мати блідне і затинаючись перепитує лікаря: може, то не мого аналізи? В лабораторії могли ж переплутати?! Може, саме ти. Але гарантії, що саме ти - жодної. Той, хто сподобається квітці…
Лікарі сердилися, пацієнтам по сто разів пояснювали: такої квітки не існує. Але клятий вазон із засохлою землею викинути не наважувалися. Нервувати хворих без потреби? Нема дурних, бо можливі наслідки – то зайва робота.
Генка аж просвітлів із виду. І наважився спитати, певно, відплачуючи за «довіру»:
- Владе, а вампірів можна вилікувати?
- Нащо ж їх лікувати? – у голові не було жодної розумної думки: дітлахи здатні ще й не на такі питання, але негарна підозра вже ворухнулася.
- Хлопець, отой у мундирі, як вони йшли парком. Він сказав, що от здамо крові трохи для малих вампірів, хай підхарчовуються, бо здохнуть, так зате від контрольної сьогодні закосили на законних підставах… А вампірів десь тут теж лікують?
У підручниках неправильно описують стан люті. Жоден авторитет чомусь не вказав, що як людина ладна вбити, у неї робляться скляними губи. Тож доводиться говорити дуже обережно, аби не розбити їх словами завчасно на кавалки.
- Ходімо, Гено, ти мені покажеш отого добродійник, що про вампірів дбає. А потім – відразу до палати. Як зустрінеш кого із дорослих – на мене усе вали, мовляв, я тебе із собою потягнув надвір. І не порушуй більше режим. Бережи сили, аж поки квітка ота з’явиться…
Битися Влад не вмів. Поки ж дісталися до потрібного корпусу, обличчя теж стало мов скляне, вдар – розсиплеться навсібіч друзками. А певно ж, битимуть. Та яке це, в усіх янголів, має зараз значення?!
Оцінивши, що кров отой паскуда вже здав, зараз із кислим виразом згинав руку, розглядаючи синець від голки, вдарив першим, відразу, без пояснень. Добре, що притихлий Генка послухався і вчасно забрався…
І добре, що борця за справедливість не встигли скалічити. Владові, взагалі, в останню мить завжди таланило.
Як тоді, у дитинстві, коли дивом встиг відсахнутися від китайської петарди, якою перекидувалися однокласники. Як казав потім лікар, відірваний палець і шрам під самим оком, то, звісно, не мед, але могло бути куди гірше…
Як тоді, коли підлітком вирішив, що на чорта жити потворою? І – от геній! – поліз до інтернету за порадами, як зводити рахунки із життям, щоб уже напевно… Мабуть, отой сайт був розрахований саме на таких дурнів. Шрам на зап’ястку й досі інколи нив на дощ, але нічого важливо він у руці не втяв...
Як тоді, коли не дібрав кількох балів на юридичний чи економічний факультети, а в універі якраз відкрили спеціальність «соціальний педагог» і дуже хотіли мати серед першого набору хоч кількох хлопців…
Про отаке-от «везіння» Влад роздумував, розмазуючи по обличчю крок теплуватою, пропахлою хлоркою водою з-під крану. Кості, на диво, вціліли. Хоч був момент, коли здавалося – оте чуже скляне обличчя розлетілося скалками. І саме від них, а не від кулаків кров проступила і на спершу самовпевненій, а потім і – розгубленій фізії ворога…
- Гей, ти що так і збираєшся з кулаками на усіх кретинів, що мелють чортзна-що кидатися? – запитання було досить мирним. Особливої вдячності до співрозмовника Влад не відчував, хоч мусив визнати: нормальний хлопець, хай і теж курсант, і теж строєм на благодійність ходить. І розтягувати «бійців» кинувся першим, і не дозволив усім навалитися на божевільного, що «першим почав», поки не розібралися що й до чого. А потім якось і бажаючих накостиляти нападнику не так багато виявилося…
- У тебе тут хто? Брат, сестра? – вже й зовсім по-людськи поцікавилися у Влада.
- Усі. Усі у мене тут, я тут працюю… - «майже правда» далася на диво легко. Хоч, певно, працює він тут останній день, варто кому із персоналу побачити його зараз… Йдучи до «свого» корпусу і наперед «смакуючи» звільнення, майбутній психолог автоматично відзначив нетипову реакцію оточуючих: крім насмішкуватих на нього були спрямовані й якісь дивні погляди…. З повагою, чи що?
Наступного дня Влад не потикав носа з квартири, ще кілька пропущених пар погоди не роблять… І на дзвінки мобільного не реагував. Аж поки на екрані не висвітлився номер Марини. Схвильований голос однокурсниці заторохтів:
- Слухай, що ти там із тою диво-квіткою накоїв?! Що хоч туди посадив? Казкотерапією захопився, чи що?! хоч знаєш, діє! Малі ледь не паломництво до того паростку влаштували! Генка, ну той, малий, із другої палати, усіх підбиває слово дати, що дочекаються, аж поки квітка розкриється! Лікарі спершу щось казали, про можливу шкоду стресу, але, здається, декому аж краще стало! Ти чого мовчиш?!
- Чекай, нормально сказати можеш: що там трапилося? Зроби глибокий вдих-видих, заспокойся…
- Йди ти з порадами! Сама не знаю, чи що? – майже мирно кинула напарниця. - У вазоні із тою міфічною квіткою проклюнувся зелений паросток. Малі у захваті, хоч оте диво можна ще хіба під мікроскопом розгледіти. І взагалі, на тебе довго чекати?! Уже питали тут, чи ти не захворів?..
У слухавці довгі гудки. Не треба було обирати дешевого оператора, отепер і не поясниш, чого не зможеш прийти.
Хоча… Пальці в таких випадках розумніші за голову: вони вже зашнуровували старі кеди.
***
На карті, зазвичай, присутня смерть – кістяк із косою. Але жахатися і відкидати карту убік не варто. Нащо ображати вісника, що натякає не лише на кінець? На що саме – більш точно вкажуть Молодші Аркани, але точно – на зміни.
Так, закінчення чогось важливого – зажди болісне. Але те, що гусінь вважає кінцем світу, люди кличуть красенем-метеликом. Один етап Вашого життя змінюється іншим. Гляньте отим змінам прямо в очі – Ви ж їх не боїтеся. Просто неба після теплиці не завжди затишно, але, окрім хіба ніжної мімози, свіже повітря корисніше.
