Випробування.
1.
Чеченці знайшли досить таки непоганий полігон. Цей полігон розміщувався на території і понині не визнаній ніким Республіки Придністров’я. ПМР якщо бути повністю точним – Придністровська Молдавська Республіка. Так нездало покинута урядом України на призволяще і дикий Молдавський “беспредел”. Хоча такому як я немає чого судити про політику держави. В уряді сидять великі голови то нехай вони і думають. Мені важко буде розібратись в тій плутанині, котра називається політикою. Зачасто в ній не розбираються і ті що займаються нею професійно.
І так ПМР. Вдалий вибір, хоча на мою думку, при деякій сумі грошей ці випробування можна було провести і на Україні, але не я заказую тут музику.
Джип Аслана підвіз мене і все спорядження до самотнього пагорбу посередині полігонного поля. Почалась вигрузка. Це робили чеченці, я ж як спеціаліст повинен був дивитись за правильністю виконання. Я було ломану вся допомогти, проте Аслан мене зупинив і сказав тоном, що не потребує заперечень, що я майстер, а не різнороб і тому хай кожен займається своєю справою.
Спостерігаючи за розгрузлою я непомітно заглибився в свої думки і не помітив як все закінчилось. З за плеча почувся голос Аслана:
- Все. Щось ще потрібно зробити?
Я трохи здригнувся від несподіванки.
- Розставте цілі. Круги. Метрів по 5. На відстані 300м.
- Не далеко?
- Подивимось. Думаю, в самий раз.
Аслан із розумінням глянув мені в очі.
- Хвилюєшся.
- А ти як думаєш.
Він посміхнувся.
- Розумію. Ми ж ще не знаємо можливостей реальних установок.
- Так. Та краще спробувати зараз. Поки не приїхали спостерігачі. В крайньому випадку щось зможу поправити.
- Скільки цілей?
- Три. По одній на установку. Буде достатньо. Сьогодні стріляємо болванками.
- Так-так, я пам’ятаю, - він пішов виконувати.
Тим часом хлопці винесли все на пагорб і я перехрестившись рушив туди. “Не зовсім схоже на Голгофу”, - чомусь майнуло в голові. Поки цілі не розставлені установки не має сенсу збирати, тому просто спостерігав за Асланом і його людьми.
Визначились із першою ціллю. Далі починалась моя робота. Взяв далекомір. Відстань. Двісті сімдесят п’ять метрів. Норма. До центру. Прикинув параметри наведення. Почав збирати дерев’яну частину. Двоє хлопців кинулись мені допомагати, але я їх зупинив.
- Не потрібно. Просто спостерігайте. Ще встигнете.
Хлопці мовчки погодились. Їх взагалі було важко звинуватити в балакучості.
Земля тут була м’якою, тому справа йшла легко. Встановив основні стійки, прикрутив перемички. Відрегулював розпорами “нулі”. Приєднав направляючу і виставив кут пострілу. Вставив у направляючу маршовий двигун. При під”єднанні до маршового двигуна болванки була необхідна стороння допомога, все ж таки 46 кг.
Закінчив з першим. Помітив другу ціль. Визначив відстань. Почав виставлення другої установки. Тепер вже просто пояснював хлопцям, що я роблю і навіщо, проте допомагати не просив.
Третю установку вони збирали самі, я лише давав пояснення і сам виконував наведення. Аслан піднявся на пагорб тоді коли я проводив перевірку наведення установок.
- Швидко ви.
- Тут немає нічого важкого і складного.
- Так, я бачу.
Закінчив перевірку. Хвилювався.
- Відводь людей.
- Добре.
Він зі своїми спустився з пагорбу, а ваш покірний слуга зайнявся під”єднанням електрозапалення до пускових механізмів установки. Закінчив. Відійшов на декілька метрів вліво від своєї реактивної батареї. Надів навушники і на знак того що готовий підняв руку. Аслан махнув у відповідь. Кнопка “Пуск” на пульту управління легко піддалась.
Це, безумовно, перебільшення, але я здригнувся так немов струм пройшов через мене самого.
Ракета з шипінням пішла в гору. Мовчки спостерігав із великим хвилюванням і напруженням спостерігав трасу польоту. Приземлення. Є!!! Точно!!! Похибки мене не хвилюють. Вони не значні.
Тремтячими пальцями переставляю штекер на другу.
ПУСК!
Пішла! Верхня мертва точка! Мені здалось що я разом зі своєю ракетою. Я немов глянув зверху вниз. З висоти мертвої точки. На зниження! Є! Влучив!
Третя!
Пуск!
Є!
Немов три великі каменя звалились з моєї душі. Пульт м’яко випав із моєї руки і вдарився об землю. Я закурив і присів. Руки тремтіли від напруження. По тілу пройшла хвиля жахливого холоду.
Пройшло.
Пройшло нормально. Проблеми лише в наведені. Але з досвідом все налаштується.
Біля підніжжя пагорбу чеченці веселились, стрибали і кричали. “Аллах акбар!” Може і дійсно він акбар, але до цього пристрою ніякого відношення його акбар не має. Однак в голос це промовити я б не наважився.
3.
На наступний день подивитись на установку приїхали авторитетні люди із чеченської общини. Із обривків почутих розмов я зрозумів, що проїхав навіть якийсь серйозний авторитет із Москви. Не думав. Що мій агрегат буде мати такий успіх.
Випробування проводили бойовими снарядами з чотирьох установок. Говорити про мої хвилювання на початку випробування буде зайвим. Я дійсно дуже хвилювався не дивлячись на успіх попередніх випробувань. Проте все пройшло нормально. Всі цілі були знищені. Хлопці, котрих приставили мені помічниками, добре вже орієнтувались в пристрої. Чи мені фартило, чи щось інше, але бог цього дня був артилеристом, чи інженером... Один він це знає. Єдине до чого я їх не допустив це наведення. Не дивлячись на те що і в наведенні не було нічого складного, довіритись їм я не міг. Занадто багато стояло на карті.
На святковий обід з приводу вдалого випробування мене запросили. Авторитетам хотілось задати мені дуже багато питань.
На цьому застіллі я відчував себе чужим. Це зрозуміло, адже я не знав їхньої мови, звичаїв і т.д. Хоча Аслан і намагався згладити це відчуття, однак йому не дуже вдавалось. Я чекав на початок розмови зі мною. Хоч її і відтягували, проте як ніколи, я відчував, що вона висіла в повітрі. Нарешті людина, котра сиділа в голові столу звернулась до мене:
- Вибач, я забув як тебе звати?
- Мене звати – Олег, - я намагався говорити яко мога м’якше.
- Ти якої національності?
- Українець, - здивувало мене це запитання, сильно здивувало.
- Так, - “основний” був задоволений моєю відповіддю, - Ваші хлопці нам сильно допомогли під час першої війни. Ти знаєш кого несуть із них.
- Я чув про це. Але нікого з них не знаю. Я, взагалі, далекий від політики.
- А чому ти вирішив нам допомогти? – важка пауза зависла в повітрі, нарешті він її перервав, - Із-за грошей?
Що відповісти на це запитання я не знав. Я не міг дати відповіді на це навіть собі, а розповідати історію з Косом було недоречно, що до грошей то цей варіант ми навіть не обговорювали з Асланом.
- Не знаю. А грошове питання ми ще не обговорювали.
Основний здивовано подивився на мене, потім перевів погляд на Аслана і запитав щось на чеченській мові. Мій товариш спокійно і з достоїнством відповів.
- Аслан говорить, що ти взагалі не піднімав цього питання і навіть не хотів брати гроші на розробку.
- Він правий. Я не думав, що з цього щось вийде, а кота в мішку я не продаю.
Авторитет засміявся.
- Ти або дуже чесний, або дуже глупий. Пропонуєш товар і не говориш ціну, а якщо тебе кинуть?
- Я нічого не втрачаю. А ціну не називаю тому що не знаю її сам. Тут хай оцінює покупець. Думаю ви мене не кинете, а кинете – Бог вам суддя.
- Нам не має діла до вашого Бога, - він мовив з якимось презирством.
- Бог один, тільки називають його по різному. А, взагалі, це питання не в моїй компетенції.
Вони знову на якийсь час відволіклись і почали щось інтенсивно обговорювати між собою. Потім старший знову звернувся до мене:
- Ти щось говорив про безшумний міномет.
- Цей проект відпав в процесі розробки.
- Чому?
- Важкий, не економічний мала дальність і не велика потужність.
- А вдосконалити?
- В мене не має на це необхідних знань. Не хочу навіть братись. З’їсть багато засобів, а результату може не бути взагалі.
- А ці твої, - він посміхнувся, - “Базуки”?
- Це не зовсім “базуки”. Найбільш дорогі частини це снаряд і маршовий двигун. Це є бойовою частиною. Дерев’яна частина не коштує нічого. Прицільні пристрої легкі і прості в експлуатації. Обслуговування, - тут я зробив паузу, - Для оптимальної кількості, а це п’ять установок, достатньо двох чоловік. Найбільш слабка сторона це транспортування, але і тут для висування батареї необхідно аж вісім чоловік. Плюс наводчик. Ну і як для партизанської війни – група прикриття. Всього – чоловік з п’ятнадцять. При обстрілі об’єкта із п’яти установок, бачивши сьогоднішні стрільби, можете собі уявити втрати противника.
Мене слухали уважно. По закінченні пішли запитання.
- Ефективність примінення однієї установки? - запитала людина з холодними темними очима і видубленою сонцем і вітрами шкірою.
- Більш –менш, але краще парами, щоб дублювали одна одну.
- Обстріли колон?
- Тільки при зупинці, або невеликій швидкості. Найбільша ефективність лише при стаціонарних об’єктах.
- Якщо зменшити вагу снаряду і збільшити тим самим дальність?
- Тоді краще використовувати міномет.
Така відповідь дещо розвеселила людей. Було ще задано ще декілька питань по ТТХ установок. На них я відповів без запинок. Настала чергова пауза. Вона недовго тягнулась її порушив “основний”.
- Олег, ти вибач, ми тебе вислухали. Твою установку ми бачили, тепер нам необхідно дещо обсудити. Ти відповів на всі нас цікавлячі запитання. Тепер нам необхідно порадитись. Ще раз вибач.
Я ствердно хитнув головою і підвівся.
- До побачення.
- До побачення.
3.
Наступного дня мене знову привезли до них. Як і минулий раз був накритий великий стіл круг якого сиділи ті ж самі люди. Я привітався.
- Сідай, Олег. Снідай. Адже ти ще не встиг, - голос основного звучав трохи втомлено.
- Дякую.
Я намагався тримати себе невимушено, однак це вдавалось важко.
- Ми купуємо твою установку, - через деякий час після мого приходу промовив “основний”, - Скільки ти хочеш за неї?
“Скільки я хочу? Хм! Цікаве питання. Я навіть не здогадуюсь скільки це все має коштувати”.
- А скільки ви пропонуєте?
Ну, не вмію я торгуватись. Не вмію.
- Три тисячі, - промовив чоловік, що сидів по праву руку від “основного”, - Доларов.
- Я згоден.
- Отак зразу, без торгу?
- Я не барига з базару. Ви дали ціну, вона мене влаштовує. Проте в мене ще є одне прохання.
- Ми тебе слухаємо.
- Я хотів би сам обслуговувати в реальних умовах, для якої вона створена.
Здивування не те слово яким можна було б описати вираз облич людей, що сиділи за столом. Однак вони швидко оговтались. Першим почав говорити основний. Він звернувся до чоловіка з холодними очима. Говорили по чеченські. Ромова не була тривалою. Так декілька коротких запитань і відповідей. Потім ”основний” звернувся до мене:
- Розумієш, я сам тебе збирався про це просити, але якщо ти зарання згоден, то не бачу ніяких проблем.
Я продовжував сидіти і мовчати. Це прохання вирвалось саме по собі. Я не обдумував його довгими вечорами. Я не потратив на його обдумування і декількох секунд. Сказав. А тільки зараз зрозумів, що зворотної дороги не має.
Голос голови столу долетів здалеку і вивів мене з небуття:
- Олег, твоє прохання співпало з нашим. Ми цінуємо цей благородний і істинно чоловічий поступок. Умови поїздки обговориш з Русланом, - він вказав на чоловіка з холодними очима, - Пізніше. Може це не єдине твоє прохання?
- Так. Не єдине.
- Говори.
- У мене є ворог... – закінчити мені не дали.
- Ну, з цим пізніше. А поки дякуємо тобі за послугу. Зараз вибач в нас ще справи.
Я повільно піднявся з за столу і рушив до виходу. Аслан і Руслан також підвелись і запитливо глянули на “основного” немов питали дозволу. Отримавши його рушили за мною слідом.
Я стояв на вулиці і палив. Після довгого часу нервового напруження наступив спокій. Аслан і Руслан підійшли до мене. Закурили. Не було ніяких запитань. Просто чекали моїх слів. І я почав. Самому не хотілось так довго затягувати паузу.
- Мені потрібен той чоловік, котрий вивів вас на мене.
- Діма, - для Аслана це не було новиною і він не вдавав з себе здивованого.
- Що ти хочеш щоб з ним зробили? – питання мало сенс.
- Мені потрібно, щоб ми зустрілись з ним на одинці у якомусь глухому куті звідки вихід має лише один. Це можливо?
- Чому ні? – Руслан вступив в розмову і не потратив на роздуми ні секунди, - Якщо його привезуть сюди? Підходить?
- Це буде найкращий варіант.
- Добро, - Аслан викинув недопалок, - Тебе зараз відвезуть в готель а ми до кінця тижня виконаємо твоє прохання.
4.
Стандартний готельний номер. В ще недалекому минулому його називали “мрія відрядженого”. Цікаво, який тут люкс? Все стандартне до тошноти. Пахне казармою. І навіть зовні будівля нагадує казарму. На столі стоїть графин для води. Я використовую його не за призначенням. В ньому вино. Мені його продала коридорна покоївка, чи як вони там називаються в готелях такого класу. Я п’ю вино, смалю одну за одною цигарки і мов тінь нипаю по кімнаті. По телевізору якась нова поп-дива демонструє на весь світ свою привабливість, для чогось співаючи в мікрофон наскрізь пропитим і прокуреним голосом слова на незрозумілій, для нормальної людини, мові. Однак я не дивлюсь і не слухаю її, це не тому що мені не цікаво, просто із-за своїх думок я не чую і не бачу нічого навкруги. Закінчувався вже третій день мого очікування, і він був схожий на всі попередні. Я ходив пив вино, зрідка замовляв щось поїсти і смалив, смалив, смалив. Втомившись падав і засипав, що було не обов’язково в вечері, прокидався ж не обов’язково зранку. Сон був короткий, тривожний.
Про що я думаю? Хм. Про що? Про те яка я кровожерлива істота. Про те, що це не добре бажати смерті іншого. Але, разом з тим не знаходжу ні одного слова виправдання, щоб залишити в числі живих мого колишнього інститутського знайомого. Я хочу його смерті. Хай як це вас не злякає. Я просто дуже прагну цього. Мало того, я хочу відправити його в інший світ сам. Власною рукою і дивлячись йому в очі і слухаючи його благання пощади. Господи! Яка ж я тварь.
В думках... В думках я вже обігравав це велику кількість разів. Змінювались лише пейзажі і спосіб смерті, але суть залишалась та ж. Я це йому обіцяв і я це виконаю. Чого б мені це не коштувало. Вже все вирішено і задньої я не дам.
Ми постійно вбиваємо не людей. Мух, тарганів, комарів. Навіть грип ми лікуємо знищуючи бактерії вірусу. Все воно живе. Все хоче жити, але воно – не людина. За цих істот не має кримінальної відповідальності. Отак і Кос, він не людина. Він – істота, створіння, хлам.
Це вирішив я? Я? А чому я так вирішив? І хто дав мені право робити такі висновки?
Чому? Хто? Тому що вирішив. Тому що, я не раз і не два і, навіть, не десяток разів згадував нашу останню розмову по телефону. Він підставив мене. Підставив просто, граючись. Підставив людину, яка ніколи не зробила йому нічого поганого. Після чого з радістю розповів, смакуючи, чим мені все це грозить. Розповідав насолоджуючись і радіючи з моєї безпорадності. Моя погроза не злякала його. Він їх чув багато. Але навіть уявити собі не міг, що погрози виконуються. Він був впевнений, що виграв свою партію. Але я викрутився. Викрутився сам, не підставивши нікого. І тепер мій крок. І він повинен відповісти за свої слова і за свої дії.
Стоп! Стоп! Стоп! Але ж ти не Господь, щоб вирішувати це. Він же також людина зі своїми думками мріями, коханням і ще бог зна чим.
Я сів. Здивовано подивився на недопалок, що почав пекти пальці. Запалив наступну.
Все ж таки в мені залишилось ще щось. Щось таке, чого не з’їло ще бажання помсти. Те що протестувало проти такого ходу думок. Що це? Я не знаю. Не знаю і не хочу знати. Мені воно не потрібно. А Кос? Ні він не людина. Таких пробачати не варто. Самому дорожче буде потім.
Скільки людей, чесних і не чесних він загубив отаким відношенням і такими підставами? Скільки ж на його рахунку поламаних доль? Скількох образив? Ніхто не знає. І тому я думаю пора з цим закінчувати.
Стук в двері заставив мене здригнутись.
- Да? – голос мій був трохи зірваний.
Зайшов Аслан з одним своїм охоронцем.
- З приїздом, - я з посмішкою підвівся і протягну йому руку.
- Ну ти і надимив. Привіт братуха.
- Приїхав твій друг. Він на полігоні.
- А... – Аслан не дав мені закінчити запитання.
- Ні, він ні про що не здогадується. Приводь себе в більш-менш пристойний вигляд. Ми в низу в машині.
Хлопнули двері.
Холодний душ. Льодяна вода змиває сум, хміль, думки, дає деяку ілюзію полегшення. Витерся рушником до червоного тіла. Поголився і почистив зуби. Одягнувся і підійшов глянути в дзеркало. На щастя.
Із дзеркала глянув на мене більш-менш високий, широкоплечий, коротко стрижений молодий чоловік в чорному. Пальто, сорочка, світер, штани і взуття все було чорного кольору. Я завжди віддавав чорному перевагу перед іншими кольорами. Чому не знаю. Зараз контраст між блідим обличчям, білим волоссям і чорним одягом здавався дуже доречним. Сумно посміхнувся : “Кіллер, твою мать!”
Йшов по коридору. Спустився на перший поверх. Вийшов на вулицю. Спокійно підійшов до Асланового “мерса”. Відкрив задню дверці і сів на сидіння.
- Зовсім інша людина, - мій кавказький друг дав знак водію їхати, потім повернувся до мене і показав пістолет, - Знаєш як користуватись?
- Покажи.
- Ось, - він великим пальцем змістив фляжок, - Це запобіжник, це затвор, - пересмикнув, - Набій в забійнику.
Знову змістив фляжок, тільки вже вверх.
- Вже все готове. Тепер просто зміщуєш вниз і стріляєш. Все просто.
- Добре.
- Якщо щось не вийде хлопці тебе підстрахують.
- Не потрібно. Це моє.
- Дивись.
Він розвернувся і втупився в дорогу. Я ж поклав пістолет в кишеню пальто.
Все вирок винесено.
5.
Під пагорбом, з якого недавно проводили стрільби, стояло дві машини. Здається це були “ауді”, чомусь я тоді звернув увагу на характерну лише для цих машин емблему з чотирьох кілець. Біля них стояло дві групи людей.
Ми під’їхали. Я вийшов. Прищуривши очі подивився на захід сонця. Воно якраз зависло над горизонтом. Повільно перевів погляд на людей біля машин. Визначив ту групу до якої мені потрібно було підійти. Кос стояв в групі з Русланом і ще одним чеченцем. Вигляд в нього був веселий і безпечний.
- Привіт, Діма, - я почав розмову російською.
- Привіт, Таран, бачу ти не погано себе почуваєш.
- Так, твоїми молитвами.
Він злорадно посміхнувся.
- Ну, ну.
Аслан відізвав Руслана і третього до себе.
- Не думав, що ми так зустрінемось.
Кос продовжував нахально посміхатись. Він ні про що не підозрював.
- Знаєш, а я про це мріяв, - відстань між нами була метра три, достатньо, - Навіть собі не уявляєш скільки хочеться сказати тобі теплих і ласкавих слів.
- Говори тоді, чого тягнеш, - так хотілось заїхати йому з руки по наглій фізіономії, - Може доставиш мені задоволення забити їх тобі назад в горлянку.
- Та ні, тут ти помиляєшся. В горлянку я буду забивати тобі слова сказані мені пару місяців назад.
Кос був ще глупіше ніж я думав. Він ще раз посміхнувся своєю нахальною посмішкою.
- А зможеш? – з надією Діма подивився на охорону Аслана.
- Спробую, - Я повільно засунув руку в кишеню пальто і витягнув пістолет.
В очах мого візаві блиснула настороженість. Здається він починав розуміти.
- Таран, закінчуй цирк. В мене зараз важлива зустріч.
- Угу, зі святим Петром, - великим пальцем я опустив фляжок запобіжника, дивно, в мене вийшло легко, хоча тоді я про це не думав.
- Ти жартуєш, - тепер вже Кос боявся, - В мене з ними підв’язки, тебе потім розірвуть.
Тут вже нахально посміхнувся я.
- А ти як баран не розумів, що тебе везуть на бійню.
Кос благальним поглядом подивився на Аслана.
- Аслан, ми ж друзі, - однак останній проігнорував це плаксиве звернення.
Чеченці мовчки спостерігали за нами і не вмішувались. Їм все ще було цікаво чим все закінчиться. Дуже багато слів. В мене не вірили.
- Олег, ти не зможеш, - “глас вопіющего в пустелі”.
- Давай спробуємо.
- І ти вирішив вбити мене заради цих... чорних.
- Ні, Діма, із-за себе. Із-за тієї образи, що ти мені наніс, - пістолет, соєю вагою незвично відтягував руку, - Приходить час відповідати за свої слова і дії.
- Ні-і-і! Ти не зможеш, - мов пес загнаний в кут він ще на щось надіявся.
- Зможу, - це було вже сказано для себе самого.
Трохи опустивши пістолет вниз я натиснув спусковий гачок. Пролунав постріл. Аж сам здригнувся від несподіванки.
Діма впав на землю обома руками схопившись за рану на стегні. Куля, схоже на все, роздробила кістку. Дивно. Я мітив в коліно, але черговий раз впевнився, що стрілок з мене ніякий.
- Ти... Ти... – волав Кос, - Прикінчиш мене заради чорних. Вони ж самі тебе підставлять... Згадай... Ми ж дружили!
- Ніколи цього не було, - дивуючись своїй спокійності, я підійшов впритул підняв пістолет і знову натиснув на спусковий крючок, - Амінь!
Крики і стогони змовкли. Куля попала в голову. На цей раз туди куди і цілився. Миттєва смерть.
Великим пальцем підняв фляжок, поставивши пістолет на запобіжник. І... руки почали тремтіти.
- Молодець, - поруч стояв Руслан. Легко і швидко забрав пістолет із моєї руки, невловимим рухом вищелкнув обойму, зняв з запобіжника і розрядив пістолет.
Аслан підійшов з іншої сторони. Щось швидко кинув по чеченськи своїм охоронцям. Двоє відділились від групи взяли тіло і потягнули його за пагорб.
- На ковтни. Заспокойся, - Аслан протягнув пляшку з яскравою етикеткою.
Я зробив великий ковток. Рідина обпалила горло. Проте тремтіння в руках не пропало. Зробив ще один.
- Перший раз? – Руслан дивився мені в очі.
- Так, - промовив відірвавшись від пляшки, - Десь читав що повинно нудити.
- В принципі так, - Аслан сам ковтнув із пляшки, - Однак це буває не з усіма, з багатьма, але не з усіма.
Ми повернулись і пішли до ”мерседеса”.
- Ласкаво просимо в клуб любителів м’яса. – чомусь повернувся до мене Руслан і протягнув мені руку.
- Тобто? – я не зрозумів.
- Ти став вбивцею.
- Хм! Це добре чи погано? – мене знову почало трясти і я відпив з пляшки.
- Дивлячись з якої сторони дивитись, - замість товариша відповів Аслан, - Головне, щоб це не почало подобатись. Бувають ситуації, коли це просто необхідно зробити, але відноситись до цього потрібно як до роботи. Важкої, брудної, неприємної, але роботи. Коли це починає подобатись, ти перестаєш бути людиною.
6.
Ну от і все. Мій крок і мій вибір вже зроблені. Сказати, що я прагнув цього з самого дитинства було б неправдою. Я, навіть, не здогадувався що моє розмірене і спокійне життя буде колись порушене і я з головою порину у вир подій. Що ж змусило мене зробити цей крок? Не знаю. На це не має відповіді і, підозрюю, ніколи не буде. Це було просто зроблено. Зроблено і все. Зроблено само собою. І слова сказані за столом і дія після цього на полігоні.
Слова! Я промовив їх тоді мов уві сні і сам злякався сказаного. Однак промовивши їх я сам зробив крок за межу, яка тримала мене в сірій буденності із своїми малими клопотами і нудотою повсякдення. І все ж я злякався цього кроку. Злякався. Це правда. Бо щось, щось маленьке і бридке в середині не давало мені цього зробити. Не давало і завжди штовхало назад. Але цим непродуманим і простим кроком я відкинув його, відкинув далеко в темні глибини підсвідомості. Проте воно не здавалось. Воно вилазило звідти і постійно турбувало моє сумління.
Так було після двох пострілів на полігоні. “Ну ось, ти і став вбивцею, душогубом. Ха-ха-ха! Я тебе поздоровляю”. Виповзло воно на зовні захопивши всі мої думки. Тепер я просто не міг його просто відкинути, як не напружував волю. Я просто був повинен заспокоїти своє сумління. Довести, що все зроблене мною було просто необхідно. Але цих доводів не було. Не було взагалі. “Ти вбив людину”.
Це була не людина.
“Та звідки ти знаєш? Хто дав тобі право вирішувати?”
Тебе це не стосується. Це було моє і я так вирішив.
“Ти вирішив!? Пішовши на поводу у ненависті. Навіть не слухав його і не дав виправдатись”.
Виправдовуються винні.
“А ти в нас суддя і кат в одній особі?”
Так.
“І звідки такі повноваження?”
Тебе це не стосується. Це було моє, і якщо доведеться відповідати – я відповім.
“Доведеться”.
Отакі протиріччя крутились в моїй голові. Сам задавав питання і сам на них відповідав думаючи, що веду діалог зі своїм сумлінням. Так виглядав я досить таки кепсько. Та і як я повинен виглядати. Навантаження на психіку за останні декілька днів було сильнішим ніж будь коли.
Але все. Вагання позаду. Що зроблено – те зроблено. Все. Крапка. Кінець цитати. “Слідкуйте за розвитком сюжету” – здається такою була улюблена фраза моєї вчительки літератури.
У вікнах вагону почали з’являтись знайомі пейзажі. Потяг заходив на “Київ пасажирський”
7.
Сергій здивовано подивився на мене і відкинувся на спинку крісла. Закурив. Натиснув кнопку переговорного пристрою.
- Валя! Мене ні для кого не має. Взагалі.
Закінчивши ці неважкі операції він відкинувся знову.
- Слухай, старий, - промовив трохи подумавши, - Може не зараз?
- Сергій, мені дуже потрібно.
Мій шеф розгублено дивився на стелю.
- Що значить пара місяців? Два? Три? Чотири? Чи рік?
- Ще сам не знаю.
- Це дивно, старий, дуже дивно, - він підвівся з свого крісла і почав ходити по кабінету, - Ти ж розумієш, мені зараз ніким тебе замінити, навіть при нинішній незагруженості, а весною почнеться повний аврал.
- В тебе ж повний штат інженерів?
- Заради бога! Тільки не нагадуй мені про них, - шеф жартуючи схопився за голову руками, - Вони сміються побачивши кульман, називають твій кабінет археологічним музеєм, а самі не вміють працювати ні з чим.
- Навіщо тоді вони тобі? – глупе запитання я задав, адже сам знав на нього відповідь.
- Не піддьоргуй хоч ти. Сам знаєш, що ця вся шваль – родичі співзасновників іще кучі різних великих дядь без яких мені і кроку зробити не дадуть, - він сів за стіл і трохи подумавши сказав, - Мені зараз необхідно буде когось знайти на твоє місце. Тому що відчуваю, що здимиш ти надовго, а мої передчуття мене не обманюють.
- Ну, це не важко. Інженерів механіків зараз дуже багато без роботи.
- По дипломам так, а толкових не так вже і багато, - Сергій підвівся і знову почав тинятись по вільному просторі кабінету, - Їм ще потрібно війти в курс справи.
- Так до весни ще є час.
- Час то є, - він зупинився, - Не можеш нікого порадити?
- Конкретно ні, але якщо хочеш дам пораду.
- Валяй.
- Візьми когось із старих, ще радянських, їх зараз багато на держпідприємствах.
- Щось придумаємо.
На цей раз шеф сів в своє крісло і підписав мою заяву.
- Знаєш, - промовив по закінчені, - Що буде з фірмою через півроку я й сам не знаю. Захід гонить сюди свої старі машини, а вони виходять навіть дешевше ніж наші переробки. Цей заказ і більше немає. Все. Скоро будемо працювати в убиток.
- Сергію, - я глянув йому в очі, - В тебе просто зараз криза жанру. За пів року ти знайдеш вихід, я знаю. Та й ситуація зараз з кожним днем міняється, що погода на Марсі.
- Дай бог, - тільки і зміг сказати мій, тепер вже колишній шеф.
Ми довго сиділи і мовчали, я не міг просто так покинути кабінет.
- Послухай, а куди ти хоч їдеш? – долетіло його запитання.
- В Європу.
- На заробітки?
- Угу.
- Зрозуміло.
Не хотів він мене відпускати. Видно просто хотілось посидіти, щоб ніхто не заважав, а я також думав про своє.
- Добре, - шеф підвівся, - Пока, старий. Не забувай, коли повернешся. Буду на плаву, роботу тобі знайдемо.
- Дякую, Сергію.
- Та ладно там. Бувай. Бережи себе.
Я вийшов з кабінету. Сумно. Чомусь не покидала думка, що я його зрадив.
Кавказ.
1.
Поїздка стала справою часу. Ще був час про щось думати, щось прикидати і відкидати, але на задній хід я вже права не мав. Морального. Не перед кимось, перед собою. Залишалось тільки одне – чекати дзвінка. Що я і робив.
Як постріл, коли виконуєш правильно всі настанови по стрільбі, лунає несподівано, так само несподівано приходить до нас очікуване з таким нетерпінням. По телефону, спокійний, незнайомий голос із знайомим акцентом вічливо попросив дозволу піднятись до мене. Я дозволив і пішов відкривати двері. Так і є, незнайомець телефонував майже з порогу.
- Добрий день, - це було дуже дивно і ви будете несподівано вражені, але він привітався українською.
- Вітаю. Проходьте.
Тоді я здивувався, але потім, вже маючи якийсь досвід, зрозумів, що для представників малих народів чия рідна мова далеко не російська, не останнє значення має повага до їхньої рідної мови, навіть якщо людина її і не знає. Але це вже потім.
Мій гість був високим і широкоплечим. Стопроцентно спортсмен, але не берусь вгадувати вид спорту. Вік? Якщо і старше за мене то не набагато. Молодий чоловік трохи невпевнено зайшов до квартири.
- Будь ласка, - я вказав на крісло.
- Вибачте, - далі вже мова йшла російською, - Я зовсім небагато розумію по вашому, тому давайте для полегшення розмови говорити російською.
- Так, звичайно, - мій вигляд, здається, був дещо розгублений.
- Ви не передумали? – це не була звичайна цікавість, кавказець дійсно хотів знати.
- Ні.
- Тоді до справи, - витягнув цигарки і запитливо глянув на мене.
- Валяй.
Припаливши він почав.
- Мене звати Сей хан. Виліт післязавтра, на Тбілісі. Я вас буду супроводжувати. Це зручно, в смислі час відльоту?
- Так, - від таких швидкостей я дійсно розгубився, - З мене, значить загранпаспорт?
- Так. Він у вас є?
- Є. Тільки одне прохання, Сей хан.
- Так.
- Давай на ти. Ми здається однолітки.
- Добре, - посміхнувшись кавказець ще й ствердно захитав головою.
Я дістав із шафи паспорт і протягнув його Сей хану. Той акуратно поклав його у внутрішню кишеню куртки.
- В принципі все. Я беру квитки, телефоную і домовляємось на зустріч. Добре.
- Так.
- Ну все. До зустрічі.
- Давай.
Сей хан пішов. Декілька хвилин я ще стояв у коридорі, ні про що не думаючи і просто дивився на двері. Все ще не вірив, що це відбувається зі мною.
- Та-а-ак! – промовивши сам до себе рушив до телефону. Хилитало мене немов п’яного. Підійшов. Нетвердою рукою почав набирати номер батьків.
- Ало! – голос батька, як я радий його чути.
- Привіт, па.
- О! Привіт! Як справи?
- Нормально. Як у вас?
- Слава богу ні в дугу. Що розкажеш?
- Та, так. Особливо нічого, телефоную, щоб попередити, що на пару місяців їду з Києва.
- Чому? – в голосі почулось здивування.
- Тут накопилось відпусток. Махну кудись провітрюсь. Щось втомився.
- І які плани?
- Прошвирнусь по ближньому зарубіжжю.
На якусь мить запанувала тиша.
- Щось в тебе голос не дуже, щось трапилось?
- Та ні. Просто втомився.
- Не підкажеш, чому я тобі не вірю?
Я засміявся.
- Не знаю.
- Добре, що хоч попередив. До нас заїдеш?
- Звичайно.
- Коли?
- Не знаю.
- Ну як завжди. Здається твій улюблений полководець терпіти не міг “незнайок”.
Натяк на те, що в дитинстві я захоплювався Суворовим.
- Господи як давно це було.
- Традиції не вмирають.
- Ну добре, па. Буду закінчувати.
- Добре. Бувай. Дзвони.
- До зустрічі.
Поклав слухавку. Довго дивився на телефон. Немов медитуючи. Потім черговий раз обізвав себе великою кількістю не літературних слів. “Так, батьки б мого кроку незрозуміли і не одобрили”. Однак, що зробиш. “Жереб кинуто”. Цікаво тільки яким він буде мій Рубікон.
