Не можна люині туди, де владарює природа. БО коли людина заважає природі- вона обов'язково шкодить і їй, і собі. Ось чому ми маємо жити у гармонії з природою.
А особливо не треба їй заважати творити їй нову істоту. Бо природа розумніша, ніж ми думаємо.
Доктор уважно дивися на молоду пару, яка сиділа навпроти нього за столом. Обидва-чоловік і жінка-уважно дивились в бланк, водили руками і бурхливо перешіптувалися.
«Знову бажають спокійну, слухняну дитину.»- стомленно подумав доктор.-«Вже навіть нудно стає. Хоч хтось би замовив дитину-шибайголову».
Дівчина поставила ручкою останню галочку і простягнула бланк доктору. Той взяв його, уважно перечитав. Мугикаючи собі під ніс він дочитав до кінця, а потім спитав у майбутніх батьків:
-Я бачу, вам потрібна не дитина, а ангел. Що ж, на ангелів зараз мода.
Батьки схвильовано посміхнулися.
-Ну що ж, я бачу ви вибрали що потрібно, уважно ознайомилися з умовами і поставили підписи. Тоді з свого боку я теж повинен поставити підпис і печатку.- і з цими словами він розмашисто підписався, витяг печатку і поставив штамп.
-На цьому, я вважаю, все. Завтра у вас, шановна,-він показав на жінку.-візьмуть яйцеклітину. А у вас шановний,-він показав на парубка.-сперму. Коли утвориться зародок, ми почнемо роботу з генотипом.
-Дякую Вам докторе.-встаючи, схвильовано сказала миссис Еклейз.
-Дякую ще раз.-сказав мистер Еклейз і потиснув доктору руку.
Коли ж вони вийшли, доктор поставив лікті на стіл і закрив обличчя руками.
«От дожилися, тепер і дітей робимо замість матінки-природи.».
Коли вони вийшли в коридор, Джоан раптом обняла Рейда за шию.
-Ти чого?-здивувався він.-Тихіше, на нас же люди дивляться.
-Ну й хай дивляться. Нехай знають, що в нас буде дитина. Хлопчик. З такою зовнішністю якою ми хочемо. І з характером. І з твоєю чудовою ямкою на правій щоці.-з посмішкою на обличчі відповіла вона і почала обціловувати його обличчя.
-Гей, тихіше, нас нас же дивляться, Джоан.-намагався було опиратися він.
-Та грець з ними…
Коли Джоан нарешті приїхала додому, батьки обох не могли нарадітися.
Перший нащадок, перший паросток життя у їхній сім’ї. Малюк їв, а Джоан не могла надивитися і нарадітися. Все було, як доктор казав. І як хотілося їм з Рейдом. Малюк був схожий як і на мати, так і на батька. Усе порівну. І ця чудова ямка на правій щоці… Джоан не могла дивится на неї, хоча б раз не поцілувавши.
Рейд не хотів гучно святкувати, але батьки запевнили його, що так треба, хай усі радіють.
На святі були і батьки, і його друзі, друзі Джоан, близькі родичі.
Святкували у надсучаснішому кафе, з висококваліфікованими роботами-офіціантами, барменами, ба навіть роботами-музикантами, які грали пісні на замовлення.
В кафе все було чудово. Прохолодно, освітлення нормальне. Всі пили, раділи, їли.
Але Рейдові захотілося вийти на відкритий простір, подихати свіжим повітрям.
Він вийшов у невеличкий задній двір. Підійшов до лавки. Тільки намірився сісти, як невідомо звідки узявся невеличкий кубічний робот прибиральник і заходився її чистити.
-Вибачте, але по-моєму вона й так чиста. Тому я на неї і збирався сідати.
Робот розвернувся до нього. З нього долинув металічний голос:
-О, вибачте сэр.- і робот подріботів по своїм справам.
Джейк сів. Витягнув сигару, запалив. Втягував ніздрями ароматний дим.
-Рей, ті ж обіцяв кинути палити.-раптом ззаду пролунав низький чоловічий голос.
Через мить на лавку сів його власник-старий друг Рейда Шон Бєкноу.
-Я обіцяв, але розумієш, я увесь на нервах…-знервовано промовив Рей.
-Так, я розумію. Ти ж в перший раз став татком.-поляскав друга по плечу Бєкноу.-Ще раз поздоровляю.
-Дякую.
-Рейд, я розумію, що Джоан щаслива і ти теж. Не вважай мене консерватором, але… Але я думаю, що природа все вирішувати сама, а не людина.
-Нічого Шон, я розумію. Але тоді с Джоан нам це здалось чудовою ідеєю.
-Ну добре, подивимось.-Бєкноу встав з лавки.-Рею, вибач, але я не можу більше залишитись на святкуванні. Ми з Маргарет маємо поїхати сьогодні до її батьків. Тож вибачай…
-Нічого, я розумію…
Пройшли роки. Дитина росла. Вся сім’я не могла нарадітися з неї. Хлопчик був розумний, добрий, наполегливий, в міру впертий, слухняний. Коли в десять років він сам змайстрував маленького робота, вся сім’я святкувала це, наче свято (до речі, тиждень раніше сусіди батьків, молода пара з Арізони святкувала з приводу першої намальованої картини дитиною 2 років).
Рейд наче любив цю дитину, наче й ні. Так, біологічно вона їх. Але за характером і зовнішністю… Вона була наче не його.
Він знав, що його характер і характер Джоан – це неспокійна суміш. Він хотів, щоб все було природною, навіть не дивлячись на характер дитини.
І раптом він усвідомив, що з оцією слухняністю, розумністю дитину вони майже не виховували. НЕ ТРЕБА БУЛО. НЕ БУЛО НЕОБХІДНОСТІ. Адже всі високі моральні цінності було закладено в неї з самого початку.
Рейд усвідомив це, коли підписував якісь важливі папери. Коли прийшла ця думка, він зупинився. Відклав папери. Склав руки. І почав думати.
Ось що поганого було у цьому. У послузі «Дитина на замовлення».
Все вони замовили самі. Й добропорядність, і чесність. НІЧОГО НЕ ТРЕБА БУЛО ВИХОВУВАТИ! Ніяких моральних цінностей. Все уже заклали там, на генетичному рівні.
Біологічну функцію батьків вони виконували-годували поїли, одягали, слідкували, щоб дитина була здорова і жила у добрих умовах. Але педагогічно вони були «зелені», новачки. Бо дитина була для них лялькою, з якою було приємно гратися, одягати, годувати, а виховувати-не було потрібно.
І запам’ятає їх син як добрих, чуйних людей, які виростили його, але не як прикладом для наслідування. Бо він сам як приклад найвищих моральних якостей. Вже з люльки.
Рейдвстав з-за столу. Підійшов до дверей і відчинив їх. Вийшов у довгий коридор.
Раптом задзвенів телекомунікатор. Він здогадувався, що це доктор,бо вони чекали вже другу таку «замовлену» дитину і Джоан мусила постійно консультуватися з спеціалістом.
Вона підбігла і взяла трубку. Він не чув і не бачив їх розмови, бо пішов на кухню.
Він пив собі спокійно сік, як раптом почув, як щось важке впало у коридорі. Рвучко встав зі стільця і вибіг у коридор.
Джоан лежала непритомна, обпершись об стіну навпроти телекомунікатора. Рейдові аж погано стало. Він схилився над нею. Похлопав по щокам. Нуль реакції. Він швидко побіг в їх кімнату. Знайшов нашатир. Повернувся і відкривши пляшку, підставив її під ніс Джоан.
Вона опритомніла. Закліпала очима, намагаючись усвідомити, де вона.
-Мила, що сталося?-схвильовано запитав Рейд.
Раптом вираз її обличчя змінився. Воно стало непорушне, а потім…. О, Рейд все би віддав, аби його не бачити! Вона скривилась, а потім заплакала…
-Доккккк, доккктор ссказав, що…. Що вони помилилися при ссинтезі сссспадковвввої ііінформаццціїїїїї… ЗЗЗачччепилли якийсь рецццесссивввний алллель…. Яккий ввідповідає за якккусь хх… Хворробу… Ссспадккову… Дджжжейк, у ннас буде хххвора дитина.
Він пригорнув її до себе. А вона плакала. А він… Він не міг нічого вдіяти… Він зробив би все, аби вона не плакала.
-Не хвилюйся, це ж буде наша дитина. Ми її і такою приймемо і виховаємо. Це ж наша дитина…-заспокоював він її.
