Мало в житті буває ситуацій коли все повністю залежить від тебе самого. І, схоже на все, це була якраз та ситуація. Я знав, що вони рано чи пізно прийдуть, вони не можуть не прийти. Про щось сперечатись із цими людьми було безсенсово, на мою думку, а захисту просити не було в кого. Говорити їм, що мене підставили і я не маю до цього ніякого відношення – навряд чи повірять. Потрібно вже зустріти їх вже озброєним. Тепер мені здавалось, що я зможу дати те що потрібно кавказцям. Я зроблю це. Тим більше, що і самого вже зацікавило. Погано, що не знаю – скільки відведено часу.
Минув тиждень. Тихо і спокійно. Я лише декілька разів бачив незнайомих людей під своїм під’їздом. Та і весь час здавалось, що за мною стежать. Може це параноя. А якщо ні?
Так це не була параноя. Вони прийшли. І було це в понеділок.
Я повертався від репетитора з англійської. Це вже були останні заняття, залишилось їх всього чотири. Тобто це останній тиждень. Далі потрібно думати про інші курси. Підходячи до під’їзду помітив шикарну іномарку, що припаркувалась на протилежному боці дороги. Вона явно була не з нашого двору. Повільно пройшов повз неї і коли машина вже опинилась за спиною серце по особливому тьохнуло. Зупинився. Сумно посміхнувся про себе і повернувся обличчям до машини. Ні, мене ніхто не звав. Я просто відчув щось на зразок німого оклику.
Передні, пасажирські, дверцята відчинились. Із машини вийшов невисокий кремезний чоловік у шкіряному плащі.
Світло вуличного ліхтаря падало йому на обличчя зверху і трохи збоку. Акуратно зачесане чорне волосся. Високий лоб. Мощні надбрівні дуги. Чорні, як і волосся, брови не нависали над очима, а якось по особливому прикривали їх. Колір очей неможливо було розгледіти. Прямий кавказький ніс. Губи були прикриті чорними із просіддю вусами. Акуратно підстрижена борідка не скривала вольового підборіддя і трохи виступаючі скули. Наскільки я розумію колір шкіри повинен бути смуглим, хоча в світлі ліхтаря цього видно не було.
Нас розділяло два з половиною – три метри. Більше із машини ніхто не вийшов, хоча було помітно що там хтось є.
- Олег?! – чоловік промовив на російський манер.
- Так, - мені почувся мій власний голос, він долітав звідкілясь з далеку. Я боюсь. І сам це знаю.
- Аслан, - чоловік зняв перчатку і зробивши крок вперед протягнув мені руку для привітання. Я зробив те саме. Привітання було крепким і відвертим, - Вибачай я не розумію по-українському, нічого якщо будемо говорити по-російськи, - промовив він російською майже без акценту.
- Звичайно, - людина не грубила ще й вибачилась за нерозуміння, чому ж грубити у відповідь, я продовжував почату ним розмову також по-російськи, - Піднімемося до мене?
- Чому ні? – Аслан відповів одразу.
- Це зо мною, - кинув я на вахті. Ліфт підняв нас на, смішно сказати, 13-й поверх. Зайшли в квартиру.
- Кава? – спитав для порядку.
- Не відмовлюсь, - мій гість зупинився в коридорі, роззувся і зняв плащ. – Куди повісити?
- Там шкафчик, в ньому вішаки, - я вже грався з кавоваркою.
Аслан зайшов на кухню сів на табурет і дістав з кишені піджака пачку “Мальборо” із запитанням подивився на мене. Не знаю чому, але мене його чемність і вічливість вражала, хоча це була вічливість впевненої людини, котрій не нагрубиш і вона це знає. Також подобалось, що Аслан не вдавав із себе великого боса, а вів себе на рівних.
- Звичайно, - я поставив перед ним попільничку.
Зготувалась кава. Я присів навпроти нього. Подивився в очі. Закурив.Він вивчав мене, хоча зовні його очі дивились в інший бік. Гра в мовчанку, мовчазна дуэль чи просто, якийсь, психологічний трюк грозив затягнутись. Просто я не хотів перший починати розмову. Хай почне гість, а я вже розвину тему. Щось мені підказувало, що цей чоловік має великий досвід спілкування з людьми. Судячи з зовнішнього вигляду Аслан людина виважена і одразу, не розібравшись, не почне діяти. Стало ціікаво, скільки ж часу він потратив спостерігаючи за мною?
Гра в мовчанку затягувалась, потрібно було щось починати говорити. Я не наважувався, а він... чи не хотів, чи вичікував.
- Олег, - мій співбесідник нарешті вирішив почати розмову, - Дмитро сказав...
Схоже він сам не знав як почати розмову, тому після перших слів почав діставати із пачки нову цигарку і я вирішив вставити своє слово в утворену паузу:
- Аслан, - співрозмовник здивовано звів брови, - Вибач, що перебив. Можна говорити буду я. Ти ж все одно прийшов послухати, що я скажу.
Він трохи подумав, потім зробив легкий жест рукою.
- Добре, говори.
Я перевів подих. Припалив і помітив як тремтять руки. Що це? Не знаю, але твердо знаю, що це помітив Аслан хоча і не подавав вигляду.
- Почну з прохання, - знову зробив глибокий вдох і видох, - Не згадуй більше при мені мого інститутського товариша. Є на те причина, якщо захочеш я тобі потім розповім.
- Підходить, - Аслан з посмішкою погодився.
- Тепер про справу. Мені доведеться тобі провести невеликий екскурс в історію, щоб було більш зрозуміло, - мій співрозмовник погоджуючись хитнув головою, - близько чотирьох років тому, - я почав свою легенду котру виношував і обдумував цілий тиждень, - Блукаючи по Інтернету я знайшов на одному з аматорських сайтів креслення реактивних установок. Чомусь вони мене зацікавили і я зайнявся їх розробкою. Просто так без будь якої мети. Потиху із простих аматорських креслень і ескізів потихеньку перевів в нормальну документацію. Креслення, розрахунок конструкції, аеродинамічну карту і т.д. Показав людям які більш менш розуміються на реактивній артилерії. Вони мені сказали, що, в принципі, вони повинні працювати, хоча для регулярної армії вони не підходять в зв’язку з малим радіусом дії. Цими розробками я і похвалився перед нашим спільним другом. Далі в зв’язку з їх непотрібністю всі креслення і розрахунки були знищені. Ось і все по темі.
Кавказець замислився.
- Добре, якщо ти їх тільки спроектував, але не випробував де гарантії, що вони будуть працювати?
Настав час замислитись уже мені.
- Стовідсоткової гарантії не дає ніхто, але працювати вони будуть.
- Ти впевнений?
- Так.
Не дивлячись на впевненість з якою прозвучала моя відповідь, таким впевненим я в реалії не був. На кухні грозовою хмарою висів тютюновий дим. Я встав і відкрив двері балкону, щоб провітрити приміщення. На якийсь час я замислився дивлячись у темноту.
- Добре, ти зможеш це все відновити і довести до кінця? – почувся позаду голос мого гостя.
- Думаю, що так, - я відповів швидко, навіть занадто швидко як для такого серйозного рішення, але я його вже обдумував дуже довго,- Але можуть виникнути труднощі на заключній стадії. Сам зрозумій такі деталі, як маршовий двигун гелікоптерного НУРСа і 120мм артилерійський снаряд я ні в яких прайсах не знайду і у вільній торгівлі вони не продаються.
- Це можна вирішити, - це було промовлено таким тоном, що всілякі питання на цей рахунок відпадали, - Ще що?
- Полігон для випробувань, ви ж повинні бачити це все в дії та і я також.
Після цієї фрази Аслан просто махнув рукою даючи зрозуміти , що це не проблема. Піднявшись він вийшов на балкон трохи там постояв і повернувшись промовив:
- Зможеш зараз на пальцях пояснити мені як воно працює.
- Звичайно.
Я вийшов у кімнату зібрав всі свої креслення і розрахунки. Приніс їх на кухню. Розклав і почав пояснювати. Мій гість уважно вислуховував задавав питання, перепитував що було незрозуміло.
На все про все пішло година-півтори. Коли пояснення були закінченні ми відкинулись на спинки стільців. Аслан глянув на годинник.
- О! Олег вибач, мені пора. Думаю ми ще побачимося. До побачення!
- До побачення!
Мій гість пішов, а я важко опустився на стілець. Тепер вже прийшов час мені серйозно задуматись над тим в яку халепу я потрапив.
3.
Хоча і розмова з Асланом не закінчилась якоюсь конкретною пропозицією я розумів, що зустріч не остання і пропозиція буде винесена пізніше. Адже мій новий “друг”, схоже, не був сам по собі, а від когось залежав. Тобто йому потрібно було порадитись. Порадитись йому було потрібно, але я, чомусь, вже був впевнений у тому, що установки будуть потрібні. Крім того всього вони мене самого вже зацікавили. І ось ваш покірний слуга з головою поринув у цікавий і небезпечний світ реактивної артилерії.
Перш за все був потрібен реальний план роботи, список вимог і хоча б більш менш конкретні задачі для виконання установкою. Такі плани і все інше мені було не так важко накидати, більш менш приблизно. Далі, щоб зрозуміти задачі для виконання необхідно мати хоч приблизне зрозуміння про партизанську війну. Що потрібно. Основне, що може дати таке поняття – література, так як розповіді учасників мені за такий короткий термін часу не зібрати.
Фірма вже працювала в налагодженому режимі. Звідти не було ніяких перешкод. Та і часу вистачало. Халтури зимою також не було багато – тому можна було абсолютно спокійно віддатись розробці свого пристрою.
Rambler знайшов для мене більше тридцяти тисяч текстів в яких зустрічалось словосполучення “партизанська війна” це більше ніж я можу собі дозволити прочитати. Обмежимося доповненням “гори”. Трохи менше, але все одно багато. Стоп! Включимо логічне мислення і просто пригадаємо хто прославився як видатний партизан. Не скажу, що я думав довго проте ім’я товариша Че згадав не зразу. Ернесто Че Гевара. Здається він ще й написав якийсь підручник по партизанській війні. Так – один. Що ще. Практика підготовки партизанських і диверсійних підрозділів. Можна нарватись і на таке. Зараз розвелося дуже багато доморощених експертів. І ще... Думка проскочила дуже слушна і потрібна. Спогади російських солдат і офіцерів про першу чеченську війну. Ними просто таки загружений Інтернет.
Цілий тиждень я обжовував сирець, намагаючись зробити з нього хоч приблизну картину виробу. Після більш заглибленого розгляду тактики партизанських воєн другої половини ХХ століття зрозумів, що мої перші накиди не зовсім підходять під тему. Довелося трохи переробити і перерахувати. Я сильно облегшив і зробив більш дешевшою конструкцію за рахунок підручних матеріалів станини. Основна ж частина залишилась незмінною. За цей тиждень я вже мав на руках повні тактико-технічні характеристики установки. Її детальне і повне креслення. Аеродинамічну карту польоту самої ракети. З усіма розрахунками. Практично все готове для роботи вже безпосередньо над пристроєм.
У п’ятницю до мене заявився Аслан. Один. Як і перший раз чемно привітався і отримавши запрошення зайти зайшов до кімнати.
Вигляд мого житла сильно нагадував Київ після Батиєвої навали. Всюди валялись ватмани, різного роду довідники, просто папери з розрахунками, чашки із під кави і чаю, повні попільнички. Мій гість уважним поглядом обвів весь цей розгардіяш посміхнувся і підійшов до кульмана. Цей пристрій в розкладеному вигляді займав відсотків шістдесят житлової площі. Аслан уважно подивився на креслення прикріплене до дошки. На кресленні був чорновик установки.
- Я так зрозумів, що ти вже почав роботу, - промовив він уважно розглядаючи.
- Це так – проба, - ніяковіючи, не знаю чому відповів йому, - Розбираєшся в кресленнях.
- Зовсім трохи, - він посміхнувся, - В тебе тут палять?
- Звичайно. Он попільничка.
Аслан хитнув головою даючи зрозуміти, що побачив, а я рушив на кухню за кавою. Коли повернувся то побачив, свого гостя коло письмового столу, він уважно роздивлявся листи з розрахунками і ескізи.
- Ну і як просувається згадування, - промовив Аслан дивлячись на мене.
- Більш-менш, основну частину вже можу сказати зараз.
- Да, - він не відривався від паперів, - Знаєш, я тут практично нічого не можу зрозуміти, хоча також маю вищу технічну освіту, але думаю із твоєю допомогою розберусь.
- Давно не працював за спеціальністю?
- Взагалі не працював, якщо бути точним.
- Тобто практики в тебе немає.
Не відриваючись від паперів мій співрозмовник заперечливо похитав головою.
- Це не біда, - я також підійшов до столу і почав шукати потрібний аркуш, - В такого роду справах в мене самого ніякої практики немає. Ага, ось він. Так. Це ескіз нашої установки. Я вже провів попередні розрахунки, але поки що все не око так як не знаю можливостей маршового двигуна.
- Угу! Бачу тобі щось в цьому не подобається.
- Так, ось тут. Виходить дуже важка і незручна для транспортування особливо в горах, - я взяв інший аркуш, - Ось тут я розібрав все на складові. Виходить – тринога і бойовий стіл. Загальна вага станини – 40 кг. Плюс 46 кг 120мм снаряд. Ну і маршовий двигун кілограм з 5. Заважке це все.
- Так. Тобто 91 кг загальної ваги.
- Так, щонайменше чотири чоловіки для транспортування.
- Зробити його легшим не можна?
- Цим то я і зайнявся. Просто зараз ще не готовий дати повну відповідь. Ще проблема дальність.
- Тобто.
- Після пуску ракет краще не повертатись на місце старту за станиною. Ось тому і хочу зробити її простою і дешевою.
- А яка дальність виходить?
- Дуже невелика для такого снаряду всього 150-200 м.
Аслан на хвилину задумався, а потім ніби з чимось погоджуючись хитнув головою.
- Потужність?
- 120 мм снаряд. Мало не буде.
- Да. З цим я згоден.
- З цим пристроєм поки все, безшумний міномет я поки що не розпрацьовував.
- Цікаво, в чому тут секрет?
- В наводчику.
- Он як.
- Так точно. Система проста до “бєзобразія” її хто завгодно збере. Саме основне навести її на ціль. І наводити потрібно одразу і точно, так як другого, а тим більше третього залпу вже не буде. Один залп і ноги. Вірніше ноги задовго до залпу.
Здивування було не те що намальоване на обличчі мого співрозмовника, він сам був суцільне здивування.
- Годинниковий механізм?
- Так.
Він ще деякий час сидів, потім підвівся.
- Олег, мені пора йти. Займайся цією справою, - він взяв ручку написав номер телефону на одному з аркушів, - Це мій мобільний зателефонуй коли буде щось конкретне, - потім він витягнув конверт і поклав його на стіл, - Це на поточні розходи. Так і не переч, - він перебив мої слова які тільки но мали зірватись з уст, - Ти потратив час, а це саме цінне, що є в людей. До побачення. Телефонуй.
Аслан пішов. Я сів за стіл. Витягнув гроші з конверту і перерахував їх. Триста доларів. Просто так. Ні за що. Хоча, дещо я зробив.
4.
Ммій розпорядок дня фактично не змінився, крім того, що уроків англійської вже не було. Я добросовісно закінчив курс і з впевненістю міг сказати декілька непристойних фраз вимовою істинного йоркширирця. Жарт. Все було набагато краще. З’явилося більше часу для занять установкою. Адже потрібно було відробляти дані Асланом долари. Складностей з установкою практично не було. Залізну станину вирішив поміняти на дерев’яну. Ця заміна сама по собі напрошувалась. Дешево, надійно і у випадку чого можна покинути на призволяще. Міцність станини потрібна була на один постріл, що дерево з успіхом давало. Значить точність не постраждає. Хоча як вона може постраждати на такій невеликій відстані. Та і при потужності снаряду снайперської точності не потрібно.
Обдумуючи і розраховуючи, я десь собі підозрював, що це все пусте. Я не можу побачити його в живу. Не можу побачити в дії. Розрахунки розрахунками, а попробувати б не завадило. Бо обламатись на полігоні перед такою публікою мені великої радості не доставляло.
Довгими годинами обдумуючи як знайти вихід із ситуації нарешті знайшов підходящий варіант. Зробити зменшену копію перерахувати її в пропорціях і подивитись в дії. Зовні просто. А взагалі дуже складно. Адже це не можливо зробити поділивши всі данні на одну цифру. Потрібно все перераховувати по новому. І знову зітхнувши сів за стіл і прийнявся за розрахунки.
В моєму задумі самі розрахунки займали далеко не основне місце. Тепер доведеться попрацювати трохи і руками. Використовуючи гроші Аслана за призначенням я накупив різних матеріалів і прийнявся за роботу. Змішував суміші, точив болванки, випилював дерево. В решті решт під кінець наступного тижня я вже мав чотири діючі експериментальні установки зменшені в параметрах 1: 10. Мені просто необхідно було побачити їх в дії реально, щоб потім більш впевнено вести розмову зі своїми новими друзями.
І ось одного суботнього ранку зібравши всі свої причандали в рюкзак і одягнувшись для прогулянки по природі вирушив за місто. Благо живу недалеко від межі. Йти потрібно довго, але це на краще. На ходу по новому обдумував все, передумував варіанти і обдивлявся місця. Погода як раз була для даної справи – пасмурно і холодно. Як раз не буде зайвих очей.
Місце знайшов. Поклав рюкзак на землю, сів на нього закурив. Виконуючи цим самим настанови предків, про те що кожна маленька робота повинна починатись із великого перекуру. Однак хотілось по швидше розпочати і закінчити. Натерпілось мати результат на руках, та й холодно. Викинув недопалок: “Пора!”
Акуратно розчистив площадку від снігу. Розмітив місце і потиху почав збирати дерев’яний остов установки. Мерзла земля не давала вставити колишки нормально, але після досить тривалої інтенсивної праці їх вдалось встромити під потрібним кутом. Прилаштував розпорки. Направляючу трубку. Тепер виставив бойовий стіл на “абсолютний нуль”. Далі виставив кут пострілу. Все. Основа зроблена. Тепер необхідно було зарядити її. Зібрав ракету. Вставив її в направляючу і приладнав електрозапалювач. Все. Установка готова до пострілу. Глянув на годинник. На повне на лаштування в мене пішло двадцять шість хвилин. Це не погано враховуючи, що роблю це вперше. Приладнав до електрозапалювача годинниковий механізм. Виставив його на хвилину і відійшов на безпечне місце.
Не те щоб почав вважати себе Корольовим на Байконурі, проте хвилювався сильно. Поневолі проскочила думка: “Якщо я зараз так хвилююсь із-за якоїсь дитячої цяцьки, то як же тоді хвилювався він?”
Час вийшов. Мені з мого місця спостереження було видно як із “казенника” посипались іскри. Потім вирвалось полум’я. І ракета в польоті розпрямляючи стабілізатори пішла в гору під виставленим кутом в сорок п’ять градусів. Досягнувши своєї мертвої точки вона на мить зависла і пішла на зниження. Впала.
Я був в трансі. З хвилину. Не менше. “Єсть контакт”. Машинка працює. Запам’ятав місце падіння. Пішов туди з довгою палицею, щоб відмітити. Не дивлячись на глибокий сніг і холод я був задоволений. Знайшов місце падіння. Відмітив. Прикинув відстань. Так і є метрів з 200. Про всяк випадок назад рахував кроки. Повернувшись до стартової позиції. Прикинув з поправками - 223 метри. Нормально. Звірився на приціл по направляючій відхилення є не дуже велике, але 120мм снаряд, на мою думку згладить похибки.
Далі була інша сторона процесу. Зробив ще три постріли. Помітив їх. Склав таблицю дальності і похибок. Ракети завалювались вліво, але це дослідимо потім. Може бути просто щось із стабілізаторами. В принципі похибки були допустимі.
По закінченні зібрав віхи, розібрав установку. Склав всі деталі в рюкзак. Говорячи по іншому прибрав за собою. Хоча і навряд хтось здогадається, що тут відбувалось, але в мене нехай це входить в звичку, адже звичка це друга натура.
Додому повертався знову пішки, але вже в піднесеному настрої. Ні, я не зробив чогось занадто нового, це навіть не мій винахід, але я і тільки я дам йому життя. Завдяки йому, і мені також, на далекому, не баченому мною Кавказі трохи підрівняються шанси між партизанами і регулярною армією. Не сильно, але все ж. Так, безумовно, це диявольська машина і від неї загине якась кількість людей, але то люди які зі зброєю в руках прийшли на чужу землю, які є окупантами як би вони себе не називали і якими б гаслами не прикривались. На їх руках лежить кров багатьох, дуже багатьох мирних людей. Я так думаю.
5.
Аслан не промовив ні одного слова поки я показував йому свої діючі макети. Хоча дивився за всім дуже уважно, помічаючи всі деталі. По закінчені, коли все було зроблено і ми зібравши все сіли в машину промовив:
- Не погано, - машина мчала в бік Києва, - Навіть дуже добре. Відверто кажучи коли ти мені подзвонив і розповів щось про дитячі забави, я не зрозумів в чому річ.
- Це я зрозумів по твоєму голосу.
- Так, але сьогодні ти мене порадував, Олег, дуже порадував.
- І все ж я хочу тобі дещо сказати.
- Говори.
- Розумієш, це всього лиш макети. Так більш менш нормально зроблені, але макети. Випробовувати потрібно реальні “іграшки”, а з ними можуть бути проблеми.
- Щось не дуже ти віриш в свій винахід.
- Ну по-перше, він не мій, а по-друге мене так вчили – в усьому сумніватись.
Знову стало тихо. Водій помітивши, що ми не розмовляємо ввімкнув радіо. “Радіо шансон” на ньому помішались майже всі водії Києва.
- Ця річ нам дуже зможе допомогти на Батьківщині, - промовив Аслан.
- Так, я з цим згоден.
Знову мовчанка. Нарешті коли ми заїхали в мій двір мій кавказький друг знову промовив:
- Поки відпочивай. Через деякий час я з тобою зв’яжусь. Думаю це не дуже затягнеться. І ще, як в тебе на роботі, ти зможеш взяти на тиждень відпустку, чи що там у вас дають?
- Зможу.
- Може бути невелике відрядження. В принципі все. До побачення, Олег.
- До побачення.
Я вийшов із машини і ще деякий час стояв на тротуарі. Не дивлячись на сказане Аслану я все ж вірив, що мої установки спрацюють. Розумів, що відрядження про яке говорилось це поїздка на полігон. Після полігону в мене з ним залишиться ще одна справа. Про неї не хотілося говорити до пори до часу, але після полігону як раз. Помста. Косу я не збирався нічого пробачати. Тримайся, Діма.
Перерва.
1.
Наближався Новий рік. Настрій був абсолютно не святковий.
Після випробовувань Аслан кудись зник. Він не телефонував і не заходив. Однак я не спішив викидати свої креслення і розрахунки, чомусь я був впевнений, що вони мені ще знадобляться. Акуратно зібрав все в папки і відклав. Їх за плечима не носити.
До першого січня залишився тиждень. Як вже я і говорив настрій не був у мене святковим. Ні, мені його ніхто не зіпсував. Його просто не було. Ще й до того всього хтось ввів собі у звичку телефонувати і мовчати в слухавку. Це дратувало. Навіть не міг збагнути хто б це міг бути, тому на ніч просто став вимикати телефон. Однак думки про те хто б це міг бути мене не покидали. Дуже часто ставало в думках питання «хто» з великим знаком питання. Аслан? Навіщо це йому? Я не ховаюсь від нього. Грошей нікому не винен, щоб мене розшукували за борги. За Сергієм я абсолютно ніколи не помічав дитинства. Може Кос? Ну, якщо це він? То хай поки що радіє, надіюсь це не надовго.
І все ж таки я купив собі телефон з «автовизначальником» номеру.
І ось в черговий вечір буднього дня, я сидів за компютером вирішуючи в черговий раз проблеми становлення Британської імперії грі «Імперіалізм ІІ», коли задзвонив телефон. «Визначник» показав на табло серію незнайомих цифр. Абсолютно незнайомих, проте я вирішив взяти слухавку.
- Ало!
- Ало! – донісся чимось знайомий дівочий голос.
- Так, я слухаю.
- Привіт! Це Оксана.
- Хто!?, - запитання було задане не тому що я не зрозумів, хто мені телефонує, а тому, що я був здивований, - Як це ти про мене згадала?
- Згадала. А ти, здається, забув.
- Так, тільки не потрібно робити з мене винного. Ти від мене пішла, а не я.
- Не заводься, я абсолютно не хочу шукати винних. Як ти?
- Більш менш, а в тебе як справи?
- Так само.
- Це все, чи ще щось?
- Ні, ти не занадто лагідний сьогодні.
- Проте був аж занадто лагідний колись, - говорячи відверто я сьогодні був злий на неї, хоча і розумів, що безпричинно.
- Треба поговорити.
- Говори.
- Не так. Давай зустрінемось.
«Хм… Зустрінемось. Хочу я цього чи не хочу. Херомантія якась. Я її до сих пір кохаю. Балбєс сентиментальний. Тоді потрібно зустрітись, адже я все одно цього хочу сам».
- Давай зустрінемось, раз виникла така потреба, - навіть самому здалось, що я занадто різкий, - Коли і де?
- Для чого відкладати? Я не далеко і легко можу підійти зараз. Чи ти… не один.
- Один. Один. Не переживай. Приходь. Чекаю.
Я поклав слухавку. Зрозуміти для чого вона дзвонила було не так важко. Значить минулі дзвінки і мовчання – її робота. Вона повертається. Сто проти одного. Я переміг. Але що саме смішне, ця перемога не приносила мені радості. Я хотів і не хотів бачити Оксану. Чому так? А відповіді на це питання дати не міг.
2.
Не один випадок в житті не проходить безслідно. Тим більше якщо цей випадок затягнувся на три роки.
Не думав, ні разу, про те що ми знову будемо сидіти разом на цій кухні. Сидіти за пляшкою вина, один навпроти одного. Вино і цукерки, їх назви, мали своє значення. «Чорний принц» і «Хід королеви». Колись давно так почалось наше перше побачення. «Хм. Романтика». Здається я посміхнувся.
- Чому смієшся? – запитання вибило мене із думок.
- Та, так згадав один анекдот.
- Розкажи.
- Він дико непристойний.
Тут вже посміхнулась вона. Ми збирались із думками. Всі запитання і відповіді були придумані і чекали свого часу, проте початок розмови не клеївся. І це дивно, адже ситуація до болю банальна і, хоча, ми всі даємо поради, свої ситуації не можемо розібрати більш менш нормально.
- Як ти жив? – і це питання прозвучало якось несподівано для мене, думками я був не тут, а для неї воно було важливим.
- Як завжди, - не хотілось розповідатині про уроки англійської, ні про Коса, ні про Аслана, навіщо їй це.
- Знаю, пізно приходив додому, - Оксана промовила це дивлячись мені в очі, які я чомусь ховав. Цікаво, вона слідкувала за мною чи в когось ропитувала.
- Так, багато було роботи на фірмі. – деталі їй ні до чого.
- Все ще там робиш? – сьогодні був вечір дурних запитань і не менш дурних відповідей, але що зробиш.
- Моє місце мене влаштовує.
- Пам’ятаю, ти не дуже любив зміни.
- Схоже на те.
- І такий же трудоголік?
- Це єдине, що мені приносить радість в цьому житті.
Посмішка немов оживила її обличчя.
- І все так само сумно жартуєш, - трохи згодом, - Ти згадував про мене?
- Угу, - організм потребував нікотинуі я припалив, - А ти як жила?
- Ні як, - мене чомусь насторожила пауза перед відповіддю, здається їй є про що забути.
Мовчанка. Немає що сказати, чи є сказати дуже багато, але боїшся залишитись непочутим.
- Класно виглядаєш, - мене чомусь тягнуло на стандартну банальність, словарний запас скоротився до розмірів Елочки-людоїдки.
- Дякую, ти також, - нас обох тягнуло на стандартні питання і стандартні відповіді.
Оксана підвелась із-за столу. Розмова не приносила потрібного їй результату і тому потрібно було щось міняти, я ініціативу на себе брати не хотів і тому взяла вона.
Повільно і плавно Оксана пішла в кімнату. Вімкнула світло.
- Ти брав роботу додому? – голос прозвучав здивовано, видно побачила розкладений кульман.
- Так, потрібно було дещо зробити.
Я продовжував сидіти на кухню і не хотів іти в кімнату хоча якась сила тягнула мене туди. Однак знав, що рано чи пізно туди піду. Проте все одно відтягував цей момент. Але природа брала своє. Адже я декілька місяців без жінки, а це строк. Крім того я хотів, дійсно хотів і дуже хотів ту дівчину котра зайшла зараз в кімнату. Що тормозило мене? Не знаю.
- Чому ти там? Зайди, - голос її прозвучавякось лагідно, навіть занадто лагідно, як для мене.
Потрібно йти. І я зайшов в кімнату. Дивно, повинно було б бути світліше.
Кіно було є і буде тим підручником з якого вчаться жінки. Цікаво, все ж таки, звідки сценаристи беруть матеріал для своїх сценаріїв.
Оксана стояла посеред кімнати обличчям до мене тримаючи келих з вином перед собою. Напівморок кімнати лагідно і м’яко охоплював чіткі обриси її стрункої фігури. Я був неправий коли говорив щось за сумо. В голові бив сигнал тривоги, однак я не звертав на нього уваги. Не звертав уваги на всі застереження. Я вже йшов за інстинктом.
3.
Аслан не з’являвся. Я чекав і боявся його появи. Здогадувався, що вона потягне за собою зміни, а Оксана була права – змін я не любив.
Новорічні свята провели разом. Поставили її і моїх батьків перед фактом, що ми як і колись в двох. Здається зраділи всі. Тільки чому мені не весело. Я весь в очікуванні змін. Не знаю яких. Не знаю як вони вплинуть на моє подальше життя, але... Але я їх чекаю.
Дзвінок в двері прозвучав різко, як удар гонгу. Я здригнувся. Аслан!
Оксана, щось робила на кухні і пішла відчиняти двері. Клацнув замок. Я почув голос того кого чекав і чийого приходу боявся.
- Добрий день!
- Добрий день!? – в голосі Оксани почулось здивування.
- Я, мабуть, помилився, мені потрібен Олег.
- Ні! Не помилились, Олег тут. Проходьте.
Я вийшов з кімнати. Аслан стояв в дверях і здивовано дивився на Оксану.
- Вітаю! – я протягнув руку для привітання.
- Вітаю! – відповів чеченець, - Потрібно поговорити. Не тут, - додав після невеличкої паузи.
- Добре. Я зараз. Проходь.
- Нічого я постою.
Я швидко одягнувся, взяв папку із кресленнями і розрахунками.
- Ти куди?
- Зараз. Я не надовго.
Поки ми їхали на ліфті Аслан щось активно згадував. Мені це не подобалось. Чомусь здавалось, що це щось неприємне і стосується мене.
Сіли в машину.
- Давай по справі,- Кавказець повернувся до мене, - З понеділка на тиждень поїдеш з нами . Випробуємо твій агрегат реально. Деталі підгонимо на місці. Можливість і устаткування там є. Мені потрібні основні деталі ракети. Маркуванні те що потрібно допрацьовувати. В тебе це є?
- Так, я все взяв з собою, - промовив починаючи ритись в папці, - Ось, це потрібні деталі, а ось креслення доробок. Нічого більше видумувати не потрібно. Просто даєш майстру, а він все робить.
- Зрозуміло. Ти зможеш відпроситись на роботі.
- Так. Директор мій друг.
- Це я знаю. Добре, - Аслан склав аркуші і поклав їх в бар дачок.
По його вигляду було видно, що він хоче щось добавити, але вагається. Нарешті поклавши мені руку на плече промовив.
- Друже, давай пройдемось подихаємо свіжим повітрям.
- Давай, -я нічого не мав проти.
Ми вийшли з машини і рушили по тротуару віддаляючись від під’їзду.
- Олег, ти давно знаєш цю жінку? – Аслан задав питання яке я найменше чекав від нього почути.
- Оксану? Звичайно, ми прожили разом три роки.
Він ніби погодившись ствердно хитнув головою. Ще деякий час ми йшли мовчки.
- Чому я не бачив її у тебе раніше?
- Розумієш, ми в вересні сильно посварились і тому у нас три місяці була перерва у відносинах. – промовив немов сам до себе, але потім схаменувся, - Але чому це тебе так цікавить?
Він припалив витримуючи паузу, випустив дим через ніс і почав говорити.
- Розумієш, у нас є свій бар. Досить таки непоганий. Я в ньому часто буваю. І ось місяць чи два тому оцю дівчину частенько там зустрічав. В товаристві чи то арабів, чи то персів, але не наших, не кавказців. Вела вона себе досить таки вільно. І ось я сильно здивувався побачивши її тут, в твоєму домі і де вона веде себе як господарка.
Грім, армагедон, цунамі і торнадо разом і на цьому місці не вразили би мене настільки сильно як промовлені тільки но слова. Так. Від Оксани можна було чекати чого завгодно, особливо коли вона вважає себе ображеною, але стати підстилкою для чорних занадто навіть для неї.
“А чому ти не чекав такого?”- питання блискавкою пробило мозок наскрізь.
Зупинився. Ні я вже стояв. Приголомшений. Втративши всі розуміння часу і простору. Організм однозначно вимагав нікотину і чогось значно крепшого, хоча мозок на рахунок останнього сильно заперечував.
- Ти впевнений?
- Друже мій, як не сумно про це говорити, але впевнений на всі сто відсотків.
Аслан стояв напівоберту в двох кроках від мене і дивився мені прямо в очі.
- Да, однак-о,- я повільно пішов далі, - Навіщо ти мені це сказав? – це питання донеслось звідкись здалеку і я не впізнав власного голосу, таким він був сумним.
- Я сам колись був закоханий в такого роду жінку, - його сумний голос долітав до мене ледь чутно, - Думав, що зумію її перебудувати, що мої почуття здатні щось змінити. Однак цього не було. Вимушений був розстатись. Їх не можливо виправити. Суть їх не міняється і я навіть не можу зрозуміти що потрібно зробити, щоб вони змінились. Вона зрозуміє, що втратила, тільки після того, як втратить. Однак це мала втіха. Це звичайно твоя справа, однак краще раніше пізнати маленьку печаль, ніж пізніше велике горе.
Далі ми повернулись і пішли назад. Я напружено думав намагаючись розібратись в собі щоб винести остаточне і єдино правильне рішення. Ракову пухлину вирізають, але це не рятує пацієнта від раку. Рубати з плеча не завжди є вірним рішенням. А що робити. Я навряд чи зможу жити далі знаючи про цей епізод її біографії і вдавати, що нічого не трапилось. Крайності. Залишаються лише крайності. Золотої середини немає.
- Вибач брате, що я зіпсував тобі настрій, але постав себе як мужчина і виріши це питання. Мені, по великому рахунку все одно, однак хуна, завжди залишається хуною. І дивитись на те як ти будеш потім після цього страждати не хочу. Це може погано вплинути на справу. Вирішуй сам. Пока!
Ми потисли друг другу руки. Аслан сів в машину. Я стояв і дивився прямо перед собою і нічого не бачив. “...ля! Чому це сталося саме зо мною?”.
4.
Рішення. Чому вони даються так важко? Навіть тоді коли доводиться приймати їх постійно. А як інакше? Хоча і не рекомендується приймати рішення одразу, на гарячу голову, однак часто такі рішення залишаються самими правильними. Необхідно заспокоїтись. Однак спокій повинні принести не винні пари. Я увійшов в квартиру. Зняв пальто і туфлі. Пройшов на кухню сів і закурив.
Може це не правда? Але сенс Аслану мені брехати? Рішення я, безумовно прийму сам, але з чиєї подачі. Навіщо він відкрив мені на це очі? Адже ми не були близькими друзями. Між нами стояла лише справа. “Це може погано вплинути на справу” – його слова. Це, напевно, і є відповіддю на тільки но задане питання.
“Ех! Думи мої думи мої лихо мені з вами”. Як поступити?
Піднявши очі я лише зараз помітив Оксану. Вона стояла в дверях і дивилась на мене вивчальним поглядом, про щось зосереджено думаючи.
- Хто це був? - промовила, помітивши, що я дивлюсь на неї.
- Та, так, клієнт, - я не міг переходити до рішучих дій, поки що.
- З яких це пір ти маєш справи з чорними? – молодець, кращий захист – це напад, однак я то до нього був готовий. Вона сама наривалась на бійку полегшуючи мені початок розмови.
- А ти? – в боксі це називається зустрічним ударом.
Пауза. Що це – здивування? Є що згадати? Продовжуючи боксерську тематику це можна назвати нокдауном. Здається Аслан правий.
- Не про мене мова, - вона почервоніла, цікаво з чого б це? – Ти нех...
- А може й про тебе.
- Я навіть не знаю цієї людини, - ха! Вона переходить в захист, заганяємо в кут і забиваємо до нокаута. Я вже входив в азарт і мені не було її шкода.
- Про те він тебе добре знає, навіть занадто добре.
- Що ти хочеш мені сказати? – хм! Контратака. Однак Оксана починала гніватись і вела себе якось невпевнено, значить правда.
- Тільки те що сказав, - я сумно посміхнувся, - Банабаки, мабуть більш приємна компанія ніж простий інженер?
Краска на її обличчі стала більш густою.
- Хто це тобі сказав?
- Розкинь мізками, адже ти завжди говорила, що вони в тебе є.
Н-да, неприємна розмова, вкрай неприємна, проте вона потрібна.
- І ти йому повірив?
Аналогією цього питання є старий як світ анекдот про те як чоловік застає свою дружину в ліжку з коханцем а вона одразу переходячи в атаку говорить: “Ну от ти зараз почнеш вірити своїм безсоромним очам, а не коханій дружині”. Ну, я її, в принципі, не застав, але все одно неприємно.
- Віриш не віриш, це зовсім інше питання. Тільки чому ти нервуєш.
- Тому що ти починаєш вірити всім підряд крім мене.
- Я ще нікому не вірив, однак твоя поведінка, насторожує. Здали ви себе, баришня, здалі-с.
Вона вийшла із кухні і через деякий час повернулась із цигарками. Курила. ЇЇ руки і все тіло тремтіли. Нервувала, а я напрочуд був спокійний.
- Ти ж не цікавився як я жила ці три місяці. Тобі було все одно.
- Не скажи, не зовсім.
- Чому ж не спробував повернути? Навіть спроби не зробив. Ще й гадостей наговорив перед моїм уходом.
- А ці спроби мали сенс?
- Зрозумій, ти мене покинув, я залишилась сама, мені було самотньо...
- Ага, з чурками самотність зникає.
- Я з ними не спала, - вона майже крикнула.
- А це вже не має ніякого значення, - я підвівся і почав ходити по кухні, - Взагалі не має. Абсолютно не має.
- Як? – вона не зрозуміла
- Так от,- Пора закінчувати цей фарс, - Ти зараз збираєш речі і їдеш до мами. Ми без скандалів забуваємо про існування одне одного. Я зараз викличу таксі.
- Хоч поясни в чому моя вина?
- Просто так, без пояснень.
Розмова мені ця набридла. Вдаватись в пояснення жінкам так само безсенсово як змагатись з течією, адже жінки абсолютно не слухають ваших аргументів, лише із швидкістю кулеметного бойка викладають свої виправдання.
Оксана ще якийсь час стояла мовчки, потім різко розвернувшись рушила в кімнату збирати речі. Благо їх ще не встигли багато перевезти.
Все! Кінець! Завіса і п’яний конферансьє. Хм! Не смішно.
