4.
Два тижні повністю загружений роботою. Заказ виявився дуже важливим. Налагоджували лінію по виробництву. Фірма гуділа мов вулик. Сергію навіть довелось наймати додаткових людей. На мені особисто було зав’язане якщо не все то дуже багато. Я бігав по цехах, говорив із людьми, пояснював, заміряв, прикидав, замальовував. Потім підіймався до себе вносив різного роду зміни і корективи. Всі мої думки були зайняті цим. Додому приходив тільки після одинадцятої і одразу падав спати. В восьмій вже приїжджав на роботу. З таким графіком я зовсім скоро забув, що в мене колись була жінка, і що вона мене покинула. Взагалі не думав про те, що вдома чекає пуста квартира і що я тепер сам. Я навіть вдячний був шефу за таку зайнятість.
Але все, як добре, так і погане закінчується. Робота стала в нормальний режим. Лінія притерлась і вже не вимагала таких над зусиль, як на початку. Ще декілька днів розбирався із накопиченою за дні свого стаханівства халтурою, але її було небагато.
І ось все. Робота вже не вимагає постійного напруження і праці на межі можливого. О п’ятій цехи завмирали і люди розходились по домівках. Доводилось іти і мені. Однак додому я не спішив.
Приходив додому, готував вечерю і по декілька годин зникав в нетрях Інтернету. Продивлявся новинки, заходив на різні сайти, просто так, без будь якої схеми. Дещо, що здавалось найбільш цікавим перекачував собі. Спочатку це мене сильно зайняло, але з часом безсистемність вганяла в смуток. Потрібно було більш раціонально зайняти свій вільний час, а чим?
Відповідь прийшла з дитинства. В один із своїх вихідних я сів за письмовий стіл і просто накидав план дня. Так би мовити розпорядок. З вище написаного сам зрозумів, що більшу частину дня немає чим зайняти. Це дратувало. Взяв ще один листок і почав записувати чим би хотів зайнятись. Обдумування написаного зайняли досить велику кількість часу і дали деякі результати. Наприклад, якщо більшу частину часу немає чим зайняти, то чому б не використати його з користю, для себе. Тобто зайнятись самовдосконаленням. Заважають цьому процесу лише власні лінощі, але на це чоловіку, мужчині, дана воля. За допомогою неї лінь можна загнати за плінтус.
Починаю з нового листа. Потрібно визначитись із потрібним і розставити пріоритети. Що потрібно мені. Досить молодій людині 25 років, інженеру за фахом. Тут починаєш розуміти, що потрібно дуже багато. І раніше час від часу я відчував дефіцит знань, а зараз взагалі розумію, що не погано було б продовжити навчання.
Ще один чистий аркуш паперу ліг переді мною на стіл. Почнемо. Вже серйозно, як говорив класик: “С чувством, с толком, с растановкой”. Починаю накидувати схему. По-перше: мені як інженеру просто необхідно було б знати графічні програми. Що для цього потрібно. Більш менш пристойно опанувати комп’ютер. Так як мої знання в цій галузі можна коротко охарактеризувати новомодним словом “юзер”,
якщо не ”ламер”. Далі при знанні компа, було б не зайвим знати англійську.
Підвівши підсумки маємо слідуючи: англійська, комп’ютер, графіка. Що для цього потрібно. Час, гроші, бажання. Часу зараз – валом, гроші – також не є проблемою, адже на одного я заробляю більш ніж достатньо. Бажання, із цим гірше всього, але ми себе пересилим.
І тут як завжди закрадеться підла думка. А не краще знайти собі заміну для другої половини і не парити мізки?
Також вихід, але при більш детальному розгляді має прорву слабких сторін. Як говорить досвід багатьох поколінь – не варто вирвавшись із однієї петлі лізти одразу в іншу. Тобто, коли йдеш на пошуки кохання то дуже слабкий шанс знайти щось нормальне, скоріше всього втрапиш у таку ж халепу із якої щойно вирвався, або у ще гіршу. Порядних жінок не шукають, вони з’являються самі по собі.
Щось мене пробило на філософію, може все ж таки помилився із вибором професії.
Від підлих думок відбились. Що далі? А далі декому просто необхідно зайнятись фізкультурою і витягнути свою тілобудову із паршивого стану. А то розповідати комусь мастак, а сам?
Ну от і все. Я підвівся зі столу. Напрямки визначено, пріоритети розставлено, справа за малим – почати. Вдягаюсь на прогулянку. Починати потрібно не відкладаючи.
5.
Ви будете здивовані, але навчання повністю захопило мене і саме для самого зрозуміння цього було вражаючим. Ще на першій зустрічі із своїм майбутнім репетитором я червонів, плутався у фразах, вів себе мов першокласник на уроці мужності. Проте вона, а репетитор була жінка, виявилась добрим педагогом і, говорячи вуличним жаргоном, розтормошила мене, після чого навчання пішло. Воно не давалось мені легко, але і не йшло важко.
Якось по закінченні чергового уроку моя вчителька, Тетяна Анатоліївна запитала:
- Молодий чоловіче, вибачте за запитання, але ви що, збираєтесь за кордон?
Я в цей час взувався в коридорі. Питання мене здивувало.
- З чого ви взяли?
- З вашого відношення.
- Тобто?
- Ви заплатили вперед. Просили зробити п’ять занять на тиждень, з чого можна зробити висновок, що вам потрібно по швидше. По віку ви не є тим контингентом який заставляють вчити мову, та й ви стараєтесь.
Ну, так. Логічний ланцюг побудований правильно. До речі, про закордон я не думав. А зараз це модна штука – працювати за кордоном. Тільки на плантацію мов нігер я не піду. “Увольте-с, гордые мы”.
- Браво, міс Марал, - я захлопав у долоні, - Я спробую дати відповіді, але це розвалить ваш логічний ланцюг. В мене дійсно не так багато часу, тому що раніше я його не цінував. Стараюсь... Я просто відробляю потрачені на себе гроші і дійсно хочу знати мову.
- Мені здавалось, що гроші відпрацьовую я, - вона стояла в дверях кухні і дивилась на мене.
“Типова вчителька. Хоч картину малюй” – пам’ятаю майнуло тоді в моїй голові.
- Ви по-своєму, я – по-своєму.
Я вже збирався йти.
- Тоді моя вам порада.
- Слухаю.
- У вас проблема із запам’ятовуванням.
- Дивно, на пам’ять ніколи не жалівся , але це вже помічаю сам.
- Річ не в пам’яті. У вас голова забита іншими проблемами і щоб це перебороти необхідно частіше бачити тексти на англійській мові. Це може бути що завгодно – газети, журнали, книжки та в решті-решт комп’ютерні ігри. Мій син на англійських версіях ігор зрушив свою мертву точку. Прошу вас прислухайтесь до поради. Буде легше і вам і мені.
- Добре. Обов’язково прислухаюсь до вашої поради. До побачення.
- До побачення.
Я вийшов із під’їзду. Холодний осінній вітер вдарив в обличчя. Він пробирав до кісток. Це змусило втягнути голову в плечі і підняти комір пальто. Листопад. Кінець осені. Вже два місяці як я один. Дивно. Інші, після того як їх покинули, починають пиячити і скочуються на ніц. Може я не інший, але нічого особливого до цього часу в собі не помічав. Просто так склалась ситуація. В крайньому випадку те що я роблю зараз краще ніж скочуватись в алкогольну прірву. Добре що вдалось знайти альтернативу алкоголю. Хм! І добре що це не наркотики.
6.
Пораду Тетяни Анатоліївни на рахунок англомовних книжок, газет, фільмів і ігор я сприйняв нормально. І дуже швидко зрозумів чим кращі ігри. Якщо книжку, газету чи фільм можна задовольнитись просто загальним смислом то текст в комп’ютерній грі потрібно знати повністю, інакше не так піде гра. Крім ігор я також закупив кілька англомовних книжок, декілька дисків із фільмами. Почав заходити на англійські сайти. Результати в навчанні покращали.
На роботі все йшло більш менш спокійно. Були навіть дні коли сидів і нудився від безділля. Ні тобі планової роботи, ні халтури. Уявляєте. Починаєш відчувати себе непотрібним.
Одного суботнього дня, я сидів за своїм компом, повністю поринувши у епоху древнього Риму, поданої у ігровій версії “Цезар ІІІ”, черговий раз намагаючись пройти тернистий шлях від простого громадянина до всемогучого Цезаря, коли роздався телефонний дзвінок.
- Ало, - промовив я піднявши слухавку.
- Привіт, синок, - почув у відповідь жартівливий голос батька.
- Вітаю, па.
- Щось ти якось незрозуміло пропав і не виходиш на зв’язок. – його голос звучав трохи ображено.
А це була правда. Я не телефонував батькам декілька місяців. Отак завжди, потрапивши у халепу біжиш до них бо знаєш, що не зрадять, а як все нормально то неначе вони і не існують. Діти – страшні егоїсти.
- Па, я вибачаюсь, серйозно, весь час забуваю.
- Угу! – донеслось за п’ятсот кілометрів від мене, - Цікаве виправдання. Знаєш що роблять із забудьками в нашому інституті самі курсанти?
- Навіть не здогадуюсь.
- Б’ють. Просто б’ють.
- Мені дуже подобається ця традиція, але я можу розраховувати на маленьку привілею, як син викладача.
- Можеш. Тебе поб’ю я особисто.
- Не маєш права. Мені вже більше 18.
- Це не грає абсолютно ніякої ролі, - жартівливий тон давав зрозуміти, що я вибачений, - Коли приїдеш?
- На наступні вихідні.
- Точно?
- Як бога кохам.
- Диви не забудь.
- Ну, я ж уже дав обіцянку.
- Добре, як ти там живеш? – стандартне запитання на яке іде завжди стандартна відповідь.
- Нормально. Працюю. Вчусь.
- Вчишся? – здивування було в голосі батька.
- Так вчу англійську. Підтягую трохи відставання за епохою.
- Давай-давай, як там Оксана? – я чекав цього питання.
- Пішла Оксана.
- Куди? – а тут вже здивування не було.
- А, я його не знаю.
- Так серйозно. – мені здалось, що трохи з жалем.
- Думаю да, вже два місяці як про неї нічого не чув.
- Зрозуміло. Так ти знайшов альтернативу?
- Думаю не сама погана.
- Щось в цьому є. Добре приїжджай поговоримо.
- Так, неодмінно буду.
- Бувай.
- Щасти.
Поклавши слухавку я розразився на свою адресу довгою, заплутаною і цинічною фразою з багатьма нецензурними складовими. Так забути про найдорожчих. “Это не ест гут”. Черговий раз собі пообіцяв телефонувати батькам раз у два тижні і знову занурився у повний пригод стародавній світ.
7.
Знову субота. Ранок. Тиждень пройшов не принісши з собою ніяких новин, чи змін. Немає навіть що згадати за минулі сім діб. Нічого не відбулось за виключенням п’янки із снабженцем. Та і там, що згадувати, напились і все. Навіть не пам’ятаю як додому прийшов. В принципі в спиртному багато дурості, але навіщо я тоді пив? От так завжди – і сила є, і воля є, а от сили волі – немає.
Напився я так думаю від постійної одноманітності. Набридло. Все неначе зупинилось. Неначе я знаходився на межі якогось перелому, але сам гнав від себе цю думку.
Сьогодні поїду до батьків. Вони зараз живуть в Одесі. Батько викладає в Інституті Сухопутних військ. Нормальна робота для підполковника-артилериста. Подумати тільки, як давно я в них не був.
Вже все зібрався. Виходжу на балкон перекурити на дорогу. Тільки сім тридцять. Вихідні, звичайно, бувають виключенням, але не завжди. По звичці я прокидаюсь рано.
З балкону видно шкільний стадіон. Стою і спостерігаю з висоти тринадцятого поверху, як якийсь молодий чоловік бігає по кругу. Крок за кроком він набирав самим собою встановлені нормативи. Поволі захоплююсь цим невидовищним зовні бігом. Проскочила думка, що давно пора би самому зайнятись цим видом фізкультури, адже давно збирався. Спортивне залізяччя так і лежить у кутку незайманим. Все на що мене вистачило це витерти з нього пил. Посміхнувся. Пора. Пора і потрібно. “Навіщо воно тобі?” – хай задають собі інші. Потрібно. Його за плечима не носити. І воно неодмінно колись буде потрібно.
Роздумуючи на рахунок спорту і мого місця в ньому добрався до центрального автовокзалу. Некисло мене загрузило.
Пізня осінь, це не літо і мої надії виправдались. З квитками не було ніяких проблем і автобуси ходять досить часто.
Дорога. Весь час на неї займає близько десяти годин, це якщо не буде ніяких затримок. Я вже не міг спати і як би себе не заставляв – не зміг би. Просто тупо дивився у вікно згадуючи давно забуті пейзажі. Мало що змінилось.
При тому всьому, що я їхав до батьків – не можна було сказати, що я їду додому. Одеса не є моїм рідним містом, як і для батьків також. Це просто останнє місто служби батька.
Що ж можна назвати моїм рідним містом? Не знаю. Як раніше можна було проспівати: “Мой адресс не дом и не улица, мой адресс – Советский Союз”. Але, якби сказали росіяни: “увы”. Не має вже такої держави. Правду кажучи іноді жалію, що розвалилась така імперія, хоча і розумію, що вона була в програшній позиції.
Умань. Проїхав майже півдороги. Місто всесвітнього паломництва хасидів і одного з кращих парків Європи. Хасиди – це така течія в ортодоксальній іудейській вірі. Здається. А в Умані похований їхній святий. Звати його по-моєму Нахман. Так – цадик Нахман. А парк – Софіївка, був побудований на почадку ХІХ століття граф Потоцький своїй дружини Софії. М’яко кажучи не варта вона була такого подарунку, але це моя особиста думка. Якщо повернутись до рідного міста, то Умань стояло б першим в черзі рідних міст. Адже я тут народився і звідси родом мої батьки.
Навіть смішно. Як у Айвенго був девіз на щиті: “Desdechado”(Лишённый наследства), так і мені варто було б написати – Лишённый родины. Шкода, що не знаю як воно звучить іспанською. Чорт! Ну і думки.
8.
Ні двір ні будинок не наштовхували ні на які спогади дитинства і юності. Навіть дивно, адже я прожив тут якийсь час. Проте спогадів не було. Мовчки піднявся сходами на знайому, але давно забуту площадку. Зупинився коло дверей. Захотілось просто постояти покурити.
Знаю, що за цими дверима ніколи не буду незваним гостем. Знаю, що в будь який час дня і ночі будуть тут раді мене бачити, але все ж таки буваю тут дуже рідко. Навіть занадто рідко.
Легко натиснув кнопку дзвінка. За дверима почулась легка хода. Ніхто не задав питання: “Хто там?” і ніхто не дивився в “глазок”. Просто відчинились двері.
- Привіт, ма.
Не знаю чому, але домашній затишок ніколи мене не турбував. Більш за все мою уяву турбували далекі мандри. Небачені країни і ... гори. Гори. Хоча я бачив їх лише на фотографіях і по телевізору. Але зараз я вдома. В сімейному колі. Мама клопочеться на кухні не знаючи чим ще нагодувати блудного сина, а батько все розпитує про мої плани на майбутнє.
А які в мене плани? Я їх сам не знаю, живу як живеться. Самовдосконалююсь, а для чого? Не знаю. Не можу дати відповіді. Просто так. Тому що хочеться.
По телевізору передавали новини. Коли диктор зачепив тему вічно палаючого Кавказу наша розмова перервалась.
Москва черговий раз боялась нашестя терористів. Хоча на мою думку у всьому що відбувається на теренах Росії винні вони самі. І не тільки політика їхнього уряду а й все населення.
- Знову будуть щось підривати, - промовив батько.
- Я можу їх зрозуміти, поки це не зачіпає персонально мене, або моїх близьких.
- Не зрозумів, - батько здивовано глянув на мене, - Поясни як ти можеш зрозуміти підірвані лікарні і жилі будинки.
- Розумієш, па, - почав я, - Росія – велика держава, з великою, добре оснащеною армією. Вона може собі дозволити підняти літаки в повітря і кинути їх на бомбардування Грозного. Бомби ж не вибирають куди падати, а ти як фахівець знаєш можливості наших прицілів. Крім того – зрівнянні із землею чеченські села чи ти вважаєш, що там були тільки бойовики?
- Так, але в партизанській війні немає мирного населення.
- Згоден, так думають росіяни, а що забороняє точно так думати чеченцям. Вони не можуть бомбардувати російські міста з літаків, тому вони везуть бомби в поясах смертників. Хто в цьому випадку більший терорист, це ще питання.
Батько зміряв мене здивованим поглядом.
- Але в чому винні мирні люди в Москві?
- А в чому були винні мирні люди в Грозному? Їм також з цієї війни ніякої користі.
- Не розумію, чому ти захищаєш чеченців?
- Я їх не захищаю і не виправдовую, про них мало, вірніше, взагалі не можу сказати нічого хорошого, хоча і ніколи з ними не зіштовхувався. Але я хочу сказати, що люди захищаються і ні в кого не питають на це дозволу. Просто захищаються і все. Як би там не було не вони напали на Росію, а Росія на них.
- Так це внутрішня справа Росії.
- А Хорватія була внутрішньою справою Югославії. Боснія і Герцеговина також. Але одразу втрутилось ООН. Знаєш чому?
Батько посміхнувся.
- Ну відкрий мені очі.
- Тому що Югославія не має такого стримуючого фактору як ядерна зброя, а Росія має. І ось тому Чечня – внутрішня справа Росії, а Хорватія і Боснія – право народів на самовизначення.
Батько задумався.
- В принципі, в цьому щось є. З твоїми доводами важко не погодитись.
Тут в кімнату зайшла мама і наша розмова потекла в іншому руслі.
Хоч як і приємно бути в батьківському будинку, але потрібно повертатись вже до свого життя. Там мене чекає щось цікаве. Чи підозрював я тоді про це. Ні. Однозначно ні.
Пропозиція.
1.
Сів в маршрутку. Глянув на годинник. Пересвідчився, що не запізнююсь. Я їхав на зустріч. В цьому би не було нічого дивного, крім одного. Зі мною з самого ранку зв’язався старий ще інститутський знайомий. Я взагалі то і забув, що він існує на світі. Ось таким чином людина і дала про себе знати.
П’ятниця. Щойно прийшов з роботи. Зайнятись нічим, а як немає чим зайнятись то або жени за пивом або тягай гантелі. Пиво я особливо не люблю, тому вирішив зайнятись другим. Тільки-но розім’явся? Як задзвонив телефон.
- Слухаю, - роздратовано промовив піднявши слухавку, зрозуміло адже мене перервали.
- Ало, привіт, - почулось у відповідь, - Таран, це ти?
Трохи здивувався, останні роки три мене ніхто не називав давно забутим інститутським прізвиськом.
- Для кого Таран, а для кого і Олег Миколайович, - я не впізнавав співбесідника і це дратувало ще більше.
- Привіт Олегу Миколайовичу, - в слухавці почувся смішок, - Це Кос, а для інших Косенко Дмитро Петрович.
- Кос?! – тут моє здивування перескочило всі межі можливого і допустимого, - Привіт, Діма! Як твоє дорогоцінне нічого?
- Та, нічого, - знову почувся смішок, але на цей раз якийсь трохи знервований, з цього зрозуміло, що в нього далеко не все гаразд, - Слухай, давай зустрінемось. Дуже потрібно.
Щось в нього таки трапилось, на скільки я пам’ятаю він завжди встрявав в халепи і викручувався за рахунок інших, не раз їх підставляючи. Неприємний суб’єкт. Із тих хто на чужому горбі любить в рай в’їжджати.
- Ну, якщо дуже потрібно то давай зустрінемось. Коли і де?
- Коли ти зможеш?
- Я нічим особливо не зайнятий завтра.
- Давай в десять на “Золотих воротах”.
- Та без питань
- До зустрічі!
- Пока!
В слухавці почулись короткі гудки. Поклав її на місце і повернувся до спортивних снарядів. Не подобався мені цей телефонний дзвінок. Як я вже говорив, Кос завжди був досить таки неприємним суб’єктом. І його неприємності при великому бажанні останнього грозили перерости в мої неприємності. Це він вміє. Так я думав вчора. Так думаю і зараз. Якесь неприємне передчуття не покидало мене в маршрутці. Все задавався питанням чому він обрав саме мене, адже ми ніколи не були друзями, та навіть і близькими знайомими не були, просто вчились в одній групі. Ще що мене сильно цікавило в цій ситуації – звідки він взяв мій телефон? Може дав Сергій? Та ні. Навряд чи. Сказати, що Сергій недолюблював Коса – не сказати нічого. Твердо знаю, що із-за Коса мого нинішнього шефа вивозили в ліс. Зрозуміло що не на прогулянку.
На диво Коса я впізнав одразу, не дивлячись на довгий розрив. Високий, не в приклад мені, десь під метр дев’яносто п’ять, в своїй темно коричневій шкіряній куртці, здавався навіть широкоплечим, хоча я твердо пам’ятав, що він худий мов вобла. Невелика, навіть мала для його росту голова, трималась на худій мов сірник шиї. Обличчя також було не сильно приємним і мужнім. Безвольне підборіддя, пухлі губи, тонкий, прямий, але не зовсім пропорційний ніс. Великі сірі очі під світлими бровами і середніх розмірів лоб. Волосся прикривала чорна спортивна шапочка.
- Привіт! - швидкою ходою я підійшов до нього майже впритул і знявши печатку протягнув руку для привітання.
- Привіт! – він відповів на привітання, проте моя вихідна ще більше рознервувала його. Крива посмішка скривила мої губи, адже я цього і добивався.
- Чого такий переляканий? - скоріше для порядку запитав я помітивши, що він постійно дивиться по сторонах.
- В мене до тебе справа... – почав було одногрупник в минулому, але я його перебив.
- На мільйон?
- Не жартуй, не до жартів, - його стан починав мене потроху турбувати, в нього дійсно щось трапилось. Це непокоїло.
- Добре говори.
- Тут?
- Ні, я тебе поведу в китайський ресторан, - ці його питання починали дратувати, схоже його стан передавався і мені. Та і ще одне. З давніх студентських часів пам’ятав, що перед ним не варто показувати гроші. Вициганить по-любому, а бути його спонсором я просто не хотів.
- Таран, чого ти такий злий? – промовив мій опонент вдаючи із себе ображеного.
- Послухай сам, я тобі для чогось потрібний, значить ти мене хочеш на щось розвести. Не перебивай, - я застережливо підняв руку, - Про свою репутацію потрібно було думати раніше. Так от викликаєш мене на розмову і починаєш ломати комедію. Говори, що потрібно, а якщо хочеш кудись запросити то запрошуй.
Не знаю навіщо брав одразу бика за роги, але ситуація мені не подобалась, та і стан Коса насторожував. Крім того не покидало передчуття, що він хоче мене втягнути в досить таки серйозну авантюру. Що не скажеш, а типаж він неприємний у всіх розуміннях. Тоді навіщо я з ним зустрічаюсь. Можна ж було відмовитись. Шкода що про цей варіант я пізно подумав.
- Ні, на запрошення я не маю вільних фінансів, - само собою зрозуміло Кос завжди тяжко розставався зі своїми грошима, - Але справа серйозна і мені дуже потрібна твоя допомога.
Ми рухались по Володимирській у напрямку Софійського собору.
- Тоді говори.
- Слухай, - Кос запалив цигарку, - Пару місяців назад я мав одну бізнесову справу з кавказцями як посередник. Справа вигоріла і ми її відмітили з шиком, в “Будапешті”.
- Не кисло, - мені, як і більшості громадян цієї країни, такого роду заклади були недоступні, хоча Кос міг і перебільшувати, понтуватись.
- Я сильно підпив і почав гнати всіляку ахінею.
- Це не дивно, - здається я сумно посміхнувся.
- Не перебивай, - Кос нервово палив цигарку за цигаркою, - Так от розмова зайшла за зброю, коротше, я не пам’ятаю, що говорив, але наплів багато . Пам’ятаю, що одному з них розповідав про установки класу “земля-земля” спроектовану одним не признаним генієм артилерії. Що ці установки дуже добрі в партизанській війні і ніде раніше не застосовувались.
Кос замовк. Якусь сотню метрів ми йшли мовчки не звертаючи уваги на шум міста і перехожих. Цього всього неначе не існувало. Я обдумував розповідь свого візаві і думав, яким боком це може вдарити мене.
- Ну і, - нарешті сам порушив мовчанку.
- Наступного дня ця людина мені зателефонувала, домовились на зустріч і він запропонував мені гроші за те що я зведу його із цим світилом.
- Світила, само собою, в природі не існує, але ти пообіцяв і взяв гроші, - я перебив його так як не важко було здогадатись за продовження.
- Так, але ти звідки знаєш? – Кос промовив це дивлячись прямо перед собою і не чекав на відповідь.
- Не важко здогадатись, - я сплюнув на тротуар, запалив цигарку і зарання знаючи відповідь задав питання, - І що ти хочеш від мене?
- Олег, допоможи мені. Скажи що цей геній – ти.
Хоч я і зарання знав, але десь в глибині душі думав, що до такого нахабства він не дійде. Але Кос за весь цей час не змінився.
- Ти знаєш, що ти дурак, чи це ще таємниця, - більш розумнішої фрази я придумати не міг, але... Зрозумійте мене.
- Таран, мені більше немає до кого звернутись.
- Ні, ти не просто дурак – ти дурак в кубі, в... десятому ступені, - я почав скаженіти, - З якого, скажи мені будь ласка різнокольорового хрєна, я буду тобі допомагати. Гроші взяв ти, мені навіть нічого не запропонував, а тепер я буду за тебе відбуватись.
- В мене не було виходу.
- Чим ти думав коли розказував?
- Я був п’яний.
- То їж лайно раз пити не вмієш.
На звук мого голосу почали повертатись люди. Здається я зірвався на крик. Намагаючись заспокоїтись я знову запалив.
- Таран, ти ж завжди міг щось придумати. Ти ж був кращий на факультеті. Ніхто так не знав механіку, а які ти робив ракети на свята.
- Ні, ну їй Богу ти баран. Я не знаю... В природі навіть не існує слів якими б можна було тебе назвати. Це не механіка, це аеродинаміка і ще бог знає що інше. Я не фахівець у цій сфері. А ракети і школярі вміють робити, це ще не значить, що всі вони стануть Корольовими.
Тепер вже я йшов і палив одну за іншою. Нервував як не знати хто. Але ось мені спала думка і внутрішній голос сказав: “Стоп! Чого ти хвилюєшся, хлопче? Це абсолютно не твоя справа. Цей балбєс тобі ніхто. Чого хвилюватись. Спуститись на “Майдан незалежності” сядь на метро їдь додому і забудь про розмову”. Прикинув. І справді. Мені це все до чого.
- Ну що ж Діма. Я тебе вислухав. Нічим тобі допомогти не зможу. Приємно було поспілкуватись.
Він благаючим поглядом дивився на мене.
- Таран, в тебе не має совісті.
- Хто б говорив, - я сплюнув на асфальт. - В тебе й ще мозок взагалі відсутній. Про що думав коли ляпав язиком і брав гроші, га. Все. Щасливо.
Далі я його не слухав. Перейшов дорогу і пішов вниз в напрямку Майдану Незалежності. Весь шлях додому я думав про Коса. От дійсно ж є люди. Чим вони тільки думають. Неначе ж і не тупий, а як зробить щось, як щось витворить. І що саме смішне. Він же був на сто відсотків впевнений, що я йому допоможу. В нього навіть і думок не було, що я відмовлюсь.
Я був злий. Злий весь шлях додому. Приїхав. Відімкнув двері. Ввімкнув комп’ютер. Під”єднався до Інтернету. Ввійшов в пошукову систему “Rambler”. Набрав в пошуку “Військова техніка”. Почав лазити по різних сайтах читати, передивлятись, аналізувати. Помітив, що особливо звертав увагу на реактивну артилерію. Із чого б це? Близько третьої години ночі я відключився від “іне-ту” і впав в тривожний сон.
Телефон задзвонив коли я повернувся з пробіжки. Нерозуміючими очима я довго дивився на апарат, думаючи хто б міг так рано мене турбувати. “Так рано. Хто б це міг бути. Так рано. Може щось на роботі?”
- Ало! – все ж таки взяв слухавку.
- Привіт, Олег! – з іншого краю донісся голос Коса.
- Ну що ще? – спеціально зробив сонний голос.
- Не хотів мені допомогти, тепер слухай. Я вчора передзвонив їм і сказав, що ти ломаєшся. Дав їм твої координати. Вони сказали, що вміють вмовляти. Вгадай як вони це будуть робити? Так що купляй вазелін козел. Я викрутився.
Поступово, спочатку повільно і далі все швидше і швидше відчув як лють повністю захоплює мене. Серце збільшило темп, кров кинулась в обличчя і затремтіли руки.
- Але ти урод, - сказано було тихо, дуже тихо.
Опонент на тому боці засміявся.
- Від урода чую. Бог говорив допомагати людям.
- Не поминай всує. Знай – ти нажив ще одного ворога.
- Ставай в чергу і запам’ятай номер.
- Я буду першим.
Поклав слухавку і сів на диван. Всього аж тіпало від люті. Помста. Тільки помста, але потім. Зараз. Що робити зараз? Потрібно думати. Думати. Задіяти всю свою сіру речовину. Думати як викрутитись, бо тоді і помсти не буде.
Сів за стіл і дістав із шухляди штук двадцять аркушів формату А4 і олівець. Почав накидати якісь ескізи. Варіант викрутитись був тільки один. В мене був час. В мене залишався мій мозок. В мене були знання. І ще була матеріальна база. Ситуація не така вже й неконтрольована. Навіть коли вас з’їли залишається два виходи. Я посміхнувся.
“Ах, Діма! Діма! Балбєсом ти був – балбєсом і помреш”.
