«Поспішай жити, - говорить мені подруга. – Ти ніби та черепаха, а життя біжить» .
А я живу спокійно, смакуючи кожною подарованою мені секундою. Із здивуванням дивлюсь на людей, які намагаються обігнати час. Вірю, що у кожного є своє місце у цьому світі. Десь воно є і для мене. Просто я його ще не знайшла.
То й що з того, що я зараз одинока. Просто ще не настав час мені закохатися. Я знаю, що коли зустріну свою долю, то обов’язково це зрозумію, побачу, відчую, збагну. І нехай декому це здається смішним і неймовірним, але я вірю, що колись саме так і буде.
Моя подруга Тетяна, дійсно, поспішає жити. І так було з самого її дитинства. В п’ятому класі вона поспішила записатися відразу на кілька гуртків і часу на навчання, не згадуючи вже про розваги, у неї зовсім не лишилося. Через два місяці довелося покинути один гурток, а згодом і інший.
Потім, слідуючи тогочасній моді, вона поспішила поступити на юридичний факультет столичного вузу. По закінченню його, щоб не відставати від своїх заміжніх однокурсниць, вийшла заміж за хлопця, з яким зустрічалася не більше місяця.
Тепер вона живе із зовсім чужою по духу людиною і щодня ходить на роботу, яку терпіти не може.
«Ти щаслива, - нещодавно сказала вона мені. – Ти все добре обдумуєш перед тим, як зробити. Я ж так не вмію. Діючи імпульсивно, я часто роблю неправильний вибір».
«Що ж, - знизую я плечима, - у кожного свій шлях. Життя таке, що наперед нічого вгадати неможливо».
Так я живу і тепер, не поспішаючи. У мене є дім, улюблена робота, справжні друзі. Я щаслива. А що буде далі, я не знаю. Можливо, цього і не потрібно наперед знати.
