Я не став би, втім, починати свою розповідь з того рутинного четвергового ранку, якби подальші події знов і знов не наводили мене на думку що саме тоді в моїй долі стався поворот, який з дивовижною неминучістю привів мене до такої от несподіваної розв’язки. Не можу сказати що я засмучений, що я шкодую про те, що сталось, навпаки, тепер моє одноманітне, насичене такими ж одноманітними радостями і невдачами , життя, може викликати цілком виправданий інтерес, хоча моєї заслуги тут, звісно, нема, більше того, в таку історію міг би влипнути хто завгодно, але тільки не я, це скаже вам будь-який мій знайомий. Скільки я себе пам’ятаю, я завжди боявся залишатись на самоті. Боявся – мабуть, не зовсім підходяще, занадто сильне слово. Просто мені постійно хотілось бути в когось на очах, особливо мені подобалось коли до мене звертались на ім’я. Мені чомусь лестила думка що інші впізнають в мене саме мене, Нестора. Як би там не було, але тепер, коли мене вже ніхто не впізнає, це навряд чи має якесь значення. Саме в той невимушений березневий ранок я і зрозумів що жодна людина, яка до цього мене знала, більше не впізнає в мені Нестора. В той день я як завжди насилу піднявся з ліжка і , нашвидкуруч поснідавши, побіг на роботу – боявся в черговий раз спізнитись. До цього ще слід додати надмірну сонливість, яка тоді вже стала для мене звичним явищем – давались в знаки нічні партії в преферанс з хлопцями з роботи. Ця невимушена, солодкувата рівновага дня була нарешті порушена коли Карп Любанський, старий мій шкільний знайомий, якого я зустрів в сотні кроків від Банку (мого останнього місця роботи), не потис мою протягнуту руку. З його здивованого, і разом з тим, трохи іронічного погляду, одразу зрозумів, яка біда зі мною трапилась, хоча, по правді кажучи, якісь розпливчаті сумніви в мене ще залишались, цим і пояснюється той машинальний жест, яким я ніби закликав його освіжити пам’ять, провести паралель між незнайомим мужчиною з заспаною фізіономією і своїм колишнім сусідом по парті. Марна річ: Карп. метушливо відвів погляд і одразу розчинився в юрбі перехожих. Що поробиш, він не винен, ми бачились з ним кілька місяців тому, так що тепер він не міг мене не впізнати. А якщо так, то справа в мені самому, це найпростіше рішення. Я взяв собі пляшку пива і присів на сходи перед будівлею Банку. Вже куди-куди, а на роботу зараз йти точно не варто було. Звісно, все це можна було сприйняти і як жарт, грубий жарт, який вирішили зіграти зі мною колеги з банку. Це виглядало досить ймовірним, варто лише згадати що Карп знайомий з кількома людьми з мого відділу, і цілком міг взяти участь у цьому розіграші. Менше за все мені хотілось зараз підігрувати їм, і перетворюватись після цього на об’єкт жартів і підколок, таких необхідних в колективі нудьгуючих холостяків. Проте, як для жарту це вже занадто далеко зайшло, та і не така людина той Карп, щоб тратити свій час на такі дурниці.
Я закрив лице долонями, спробував зосередитись. Мою увагу весь час відволікав пепеесівець, який тинявся взад-вперед по площі. Ця людина настільки мене дратувала, що я вже думав було розвернутись і піти на роботу, вдаючи при цьому що нічого не відбулось, тільки би уникнути його свердлильного погляду. Але зробивши кілька кроків я, слава богу, одумався. Лише потім я зрозумів, яку помилку міг тоді допустити, якби я почав видавати себе за співробітника банку: мене, без сумніву, затримала б охорона, і, при гіршому для мене розкладі, протримала б до кінця дня, а якби у справу втрутилось керівництво банку, тоді мене могли б відправити у психіатричний заклад, або, що більш імовірно, у райвідділ міліції.
А між тим, дорогоцінні хвилини робочого часу спливали, і якщо я хотів зберегти роботу, мені треба було швидко шукати якийсь вихід. Звичайно, найпростіше і найочевидніше рішення було піти до лікаря. Зізнаюсь, я ніколи не чув про таку хворобу (назвемо її „амнезія навпаки”), але що я, програміст з банку, тямив в медицині? Нічого. А в моєму становищі особливо „перебирати харчами” на варто було. Тут мені прийшла одна ідея – чому б мені не подзвонити до Марти, дівчини, з якою я зустрічався вже три роки, і з якою тепер навіть подумував одружитись. Звичайно, наївно було сподіватись що вона тепер мене впізнає, проте, мій номер все ще був записаний в її мобільному, і це могло б навести її на якусь думку. Чомусь мені здавалось що коли мене впізнає бодай одна людина, вся проблема вирішиться сама собою. Недовго думаючи я дістав з кишені телефон, роздались виразні гудки. Цікаво, співпадають ці гудки з сигналами в її телефоні, чи ні?
- Ало
- Привіт, Марта
- А хто це?
Мені би зразу кинути трубку, але я не хотів відступати одразу. Зі мною завжди так: я ніколи не визнаю свої невдачі, навіть коли вони вже стають очевидними.
- Це я, Нестор. Ти мене маєш пам’ятати.
- Нестор, Нестор… Щось не пригадую. Знаєш, в мене трохи погана пам’ять. А звідки ти мене знаєш?
Я спробував згадати нашу першу зустріч.
- Ми познайомились на дні народження Пуцика.
- О, ти знаєш Пуцика. ЇЇ голос звучав тепер люб’язно, мені навіть на мить здалось що справи мої пішли на поправку. Пуцик. класний тіп… Тільки тебе я чогось не пригадую.
Я не знав що сказати.
- А так взагалі чого дзвониш? Хочеш зустрітись? Іншим разом якби я отак розмовляв з незнайомою дівчиною, я б, звичайно, погодився, але тоді мені треба було як можна швидше впорядкувати свої відносини з тепер вже колишніми знайомими, і ніщо інше мене не цікавило.
- Я б з радістю, але в мене зараз часу немає. Передавай привіт Пуцику.
- Дивний ти якийсь. Ну, як знаєш, надумаєш - дзвони.
Я почесав телефоном підборіддя. Не знаю чому, але після цієї розмови на мене нахлинув справжній страх, здається я починав усвідомлювати всю складність свого становища. Чим мені тепер зайнятись? Як заповнити час? Втім, це ще не найстрашніше. Більш за все мене мучило те, що всі мої старання настільки легко розчинились в повітрі, тепер вже не мало значення, ким я був до цього, простим безробітним, чи програмістом з банку, чи може і начальником відділу (давно вже я цього хотів), і чим більших успіхів я досяг би до цього, тим жорстокішим було б тепер моє розчарування. Звичайно, я ще відносно молодий, я міг би почати все з початку, але де гарантія що одного ранку я знову не опинюсь покинутий усіма серед нових руїн. Це головне запитання, точніше, воно було б головним, якби ще залишалась надія що моє життя знову ввійде у звичне русло.
Площа поступово пустіла; всі, кому треба було, вже потрапили на роботу, а всякі там зіваки ще не прокинулись. Та і погода була не найкращою, здавалось, ось-ось почнеться дощ. Краєм ока я побачив свого начальника, зараз він з портфелем під пахвою бігом піднімався по сходах. Було вже пів десятої, так що йому варто було поспішити. В цей момент прогриміла гроза, і дощ нарешті почався. Поодинокі перехожі розкривали парасолі, і поспішали заховатись під навіс з протилежного боку площі. Мені не хотілось туди йти: я боявся що хтось із них може за характерними, і, на жаль, неминучими ознаками здогадатись про мою долю. Це, в принципі, нічим мені не загрожувало, але те положення, в якому я перебував, а то було ніщо інше як положення кота, якого тимчасово (чи назавжди) викинули за поріг дому, в очах цього люду означало глибоке приниження, на яке я, цілком заслужив, так воно може здатись зі сторони. Все це мені було ні до чого, в такий момент мені скоріше потрібна була чиясь підтримка, ба навіть не підтримка, а просте дружнє втішання, похлопування по плечу. Словом, я так і залишився сидіти на сходах, нічим не прикриваючись від проливного дощу. Як сказав би зараз один мій друг, я скоріше нагадував не тварину, від якої вирішили позбутися господарі, а пасажира, який вийшов на станції подихати свіжим повітрям, і прозівав свій поїзд. Він любить всякі штуки з Пєлєвіна.
Все це пуста балаканина, такі собі лексичні джунглі. Перш за все, слід було взнати, чи не змінилось щось в моїй зовнішності, це було найпростіше, хоча і найменш правдоподібне рішення. Я намацав пальцями бороду, довгий ніс, густі брежнєвські брови, і, нарешті, дійшов до жирного прища на лобі. Тепер сумніватись у своїй ідентичності було вже смішно, але я на всяк випадок глянув ще на скляні двері банку, якщо добре вдивитись, там можна було побачити контури свого відображення. Зізнаюсь, я прекрасно розумів що всі ці спроби були по-дитячому найвними, адже людина не може сама себе витягнути за волосся з багна, та і яке мало значення те, що цього чоловіка впізнаю я, хто сказав що я правий коли пов’язую цей силует з Нестором. Чому я вирішив, що рудоволосий суб’єкт, який стояв в неприродній позі, промоклий до нитки, це був я, можливо це він (не знаю хто), а я за ним спостерігаю? А якщо це таки я, то хто сказав що працюю в банку, живу на дванадцятому поверсі, і мене звуть Нестор? У всякому разі, єдиним підтвердженням цьому є моя пам’ять, - ця безкінечно суб’єктивна субстанція, якій довіряти не можна, не можна. Тут я зупинився, бо цей серпантин нічого не міг мені прояснити, не кажучи вже про те, щоб підказати якийсь вихід. Причину треба було шукати в собі, а виправдання – ззовні. Крім ідеї з лікарем в мене була ще одна – піти в міліцію і написати пояснювальну записку. В найгіршому випадку вони в моїй зовнішності впізнають якусь людину (не обов’язково Нестора), тоді я, можливо, почну нове життя. Можливо.
- З вами все в порядку? Незнайомий мужчина стояв наді мною, нахилившись, і дивився хіба що з легкою схвильованістю, лише потім я зрозумів, що, задумавшись, сидів, мабуть, у трохи дивній позі (лице я, здається, закрив руками). Та і не виключено що він просто хотів скористатись можливістю зав’язати розмову з незнайомим. Я кивнув, навіть трохи усміхнувся, щоб виглядати правдоподібніше. Хотілось сказати йому що-небудь на послідок: як не як, перша людина, яка звернулась до мене за весь ранок, але якось нічого вдалого в голову не приходило.
І тут я уявив собі картину: доросла, цілком пристойно одягнута людина, сидить на мокрих сходах, з пустою банкою пива перед собою. За інших умов я ніколи б собі такого не дозволив: справа навіть не в ризику промокнути до нитки і застудитись, в першу чергу я б соромився зустріти якого-небудь знайомого, чи навіть як зараз – просту людину з вулиці, я б боявся постати в образі невдахи чи бомжа. А втім, нічого ж не змінилось: будь-хто, проходячи мимо, так само гидливо дивитиметься на мене. Оцінка зі сторони, ця одвічна основа нашого життя, нікуди не дівається, я, забутий усіма, залишаюсь членом суспільства.
В будь-якому випадку, мені треба було прояснити ситуацію, поки не пізно. Я підвівся, зробив кілька кроків по брудному тротуарі. В мене було досить приблизне уявлення про те, де знаходиться найближчий райвідділ (так вже склалось що мені не доводилось туди потрапляти раніше), тому я спочатку йшов по вулиці просто навмання, насолоджуючись приємним свіжим повітрям, яке буває після дощу. Так, це була моя улюблена погода: прохолодна, похмура. Контури будівель чомусь вимальовувались виразніше, ніж це буває у літню спеку. Нарешті, я по-справжньому заспокоївся. Тепер моє становище вже не виглядало таким безнадійним, і мене перестали дратувати всі перехожі, як це було напередодні. У всякому разі, заспокоювала думка що є в мене ще величезна кількість часу щоб все як слід обдумати і таки знайти вихід.
Я підійшов до першого стрічного перехожого, запитав дорогу до райвідділу. Але він сказав що не знає. Пощастило мені десь на третій чи четвертий раз. Йти виявилось досить далеко, так що я вирішив взяти таксі, просто хотілось все як можна швидше закінчити, та і крім того, вибитий з колії я готовий був на будь-яку легковажну щедрість. Як і слід було очікувати, в міліції я нічого не добився. Заяву мою вони прийняти відмовились, сказавши при цьому що такі справи не входять в їх компетенцію. Коли ж я попросив дати мені хоч якусь інформацію про Нестора, вони раптом почали мене в чомусь підозрювати, правда, я так і не зрозумів, в чому. Словом, я був радий що таки вирвався звідти.
Почуваючи вже деяку втому, я поїхав таки в лікарню. Звичайно, варто було піти додому і перевдягнутись, адже моє пальто наскрізь промокло, і тепер було нав’язливо тяжким, але сама ідея тратити час на такі мало важливі речі виглядала тепер просто абсурдною.
В коридорах лікарні сильно пахло ліками. Зайшовши, я демонстративно розправив плечі. Приємно почувати себе здоровим, впевненим в собі мужчиною, особливо коли ти знаходишся в такому місці як обласна лікарня. Мені раптом прийшло в голову що тут не так то легко знайти потрібний кабінет, не кажучи вже про те що я до пуття не знаю, якою хворобою хворий. Біля гардеробу якраз зібралась група студентів, тому довелось почекати кілька хвилин в черзі. Коли я здав накінець речі, гардеробниця вручила мені білий халат. Я відмовився, але мені сказали що це обов’язково. Що поробиш, доводиться бути як всі.
Стоячи в черзі я кілька разів зустрівся поглядом з одною студенткою. Не виключено, правда, що це випадковість, але, здається, якийсь вогник в її погляді таки був, в свої тридцять років я вже навчився такі речі помічати. Тепер більшість студентів вже розійшлися, а вона все ще стояла і рилась у своїй сумочці. Тепер, здається, сумнівів вже бути не повинно.
- Дівчино – говорю – ви не чули про таку хворобу як амнезія навпаки?
- Це як дежа вю?
- Точно. От мені зараз здається що я вас вже десь бачив.
Вона щось відповіла, не дуже влучно. Їй явно ще досвіду бракувало. І тут раптом я зрозумів, в чому справа. Останні п’ять хвилин я, очевидно, був на автоматі, іншого пояснення тут немає. Адже як я міг не помітити що ця студенточка при погляді зблизька – далеко не топ-модель, якщо не сказати більше. Тихенько посміявшись над собою я просто кивнув на прощання, так і залишивши її в глибокому здивуванні. Мабуть, вирішила що я просто кепкував над нею.
Коли я знайшов нарешті кабінет психолога, був вже майже вечір. Черги біля дверей не було, і я вже було зрадів: ну дуже мені хотілось по швидше розпрощатись з лікарняними стінами. В приймальні лікаря не було, лише за столом самотньо сиділа медсестра.
- Що вам потрібно, сказала вона, не відриваючи погляд від своїх паперів.
- До лікаря на прийом
- Ви графік бачили? Він працює тільки до обіду.
Ця відповідь прозвучала доволі грубо, і мені слід було одразу поставити її на місце. Але я все ще розраховував обійтися буз конфліктів.
- Можна записатись на завтра? Вона подивилась на мене втомленим поглядом.
- У вас є направлення?
Я завагався. Мені рідко доводилось звертатись до лікаря, та і взагалі, я зі всякими там бюрократами справи мав рідко. Було ясно, вона хоче хабара, просто за звичкою, і мені, мабуть, треба було домовитись з нею одразу, але тепер, після такого зверхнього ставлення з іі боку, мені вже просто гордість не дозволяла йти на якісь уступки. Словом, я хоч і не одразу, але добився таки запису, на післязавтра.
Дивно: виходячи з лікарні я не почував до жирної медсестри жодної злоб, не було в мене і звичного в таких випадках душевного осаду. Люди взагалі ображаються лише на тих, кого знають, на всіх інших їм просто наплювати.
Була вже година восьма коли я, трясучись від холоду добрався до себе додому: похмурий день як почався непомітно, так непомітно і пролетів. Було страшно. Чомусь мені здавалось що в моїй квартирі царює страшенний хаос, або взагалі живуть інші люди. Я намагався взяти себе в руки, ще раз глянув на добре знайомі пейзажі новобудов, ось, думаю, вже і рукою подати до моєї квартири. Та і справді, цей день нічим не відрізнявся від інших, і я цілком міг би себе переконати що нічого в моєму житті не змінилось, ще один робочий день закінчився, зараз я завалюсь на диван і буду слухати музику. Або піду до сусіда поверхом нижче випити по пляшці пива. Даремно. Епізоди із сьогоднішнього дні поневолі повертались, причому, якось безсистемно, не навіюючи мені ніяких ясних думок, крім тупої паніки. Можливо,, це свого роду захисна реакція організму, адже коли стає ясно що справи погані, спокійний аналіз може ввести у ще більший відчай. Біля входу в підїзд я зустрів сусіда, Ігор Шульц його звати. Це до нього я, між іншим, збирався піти сьогодні на пиво (він ще вчора говорив мені, мовляв, заходь, пропустимо по пляшечці і підемо до Л, на карти). Правда, тепер він мене не впізнав, і я вже хотів було пройти мимо, але в мене раптом з’явилась одна ідея: познайомитись з ним заново, і, можливо, взнати щось нове про людину. Хоча не виключено що в мене була і якась смутна надія розбудити в нього спогади про сусіда Нестора. Я підійшов до нього, попросив сигарету. Шульц. мовчки протягнув мені напівпусту пачку, і став знову дивитись перед собою, стоячи в півоберта до мене. Треба було щось сказати.
- Давно вже тут живеш?
- Два роки, - одразу відповів він, ніби заздалегідь чекаючи на це запитання. – А ти що, недавно поселився?
Відповідай щось.
- Та нє, я тут народився.
- Серйозно? Чому ж я тебе ні разу ще не бачив?
Я промовчав
- Ну, - протягнув Шульц., якщо ми сусіди, то давай вже познайомимось.
Як все просто виходить. Ми представились, обмінялись рукостисканнями, я поневолі усміхнувся (ось як діє на людину навіть мінімальний дружній контакт).
І тут ми якось несподівано замовкли. Просто не було про що говорити, не було і все. Але все-таки, наскільки це неприємно коли нічого сказати і в повислій паузі тільки і задаєшся питанням „що про тебе думає співбесідник?”.
Тут Ігорко, здається, когось помітив: він, так зі мною і не попрощавшись, швидким кроком пішов назустріч якомусь старшому мужику – це, схоже, був його батько. Мабуть, не дуже я його зацікавив своїми розмовами. Не гаючи часу я зайшов в підїзд: на вулиці ставало дедалі холодніше, і моє пальто вже почало покриватись крихким інеєм.
Якщо після роботи я не зустрічався з А., то зазвичай проводив вечори як звичайний молодий холостяк: приймав ванну, потім сидів годинку в Інтернеті, якщо був настрій – викурював люльку (тепер я вже міг вважати себе спеціалістом з хорошого тютюну), і гадині в десятій ішов до друзів грати в преферанс. В той вечір, як це не дивно, я майже не зрадив своїм звичкам. Від нудьги, мабуть, послухав ще кілька старих рок-груп, - захоплення молодості, яке останнім часом вже почало відходити. В преферанс грати я так і не пішов, хоча це і було заздалегідь домовлено. Просто хотів нарешті як слід виспатись.
Немає нічого гіршого, ніж прокидатись зранку, і – як удар по голові – згадувати про якусь наболілу проблему. За вікном ще сіро значить ранок ранній і проспав я мало. 6.12. Я широко відкрив вікно і вдихнув свіже після дощове повітря. Природа, схоже, придумала таку нагороду для людини, яка рано встає – милуватись тихою, свіжою вулицею, без людей і машин, з мокрим, але ще не засміченим асфальтом. Я ліниво потер очі, взяв сигарету з пачки на підвіконнику. Спати хотілось, але – знаю з досвіду – коли я рано прокидаюсь, то заснути вже не можу. Так що залишається випити міцну каву і змиритись із початком нового дня. Сніданок робити не хотілось, тому я обмежився тим що відламав собі кусок батону, і намастив маслом, не розрізаючи, просто по коринці. Поки жував, думав, чим зайнятись. В таку рань нічого не залишалось крім як сидіти вдома. Хоча, якщо постаратись, то і тут можна знайти собі заняття. В книжковій шафі я знайшов-таки покопане видання Пруста, ще студентом я перечитував його кілька разів, а зараз, як мені здавалось, це могло б допомогти мені хоч трохи відірватись, забутись на деякий час у його яскравих картинах, які ще й дивним чином пов’язані в мене зі спогадами з першого курсу. Це мені вдавалось лише фрагментами, чомусь весь час я відволікався, причому, на всякі дурниці, як, скажімо, вчорашня розмова з таксистом про підвищення цін на бензин. В сьомій годині спрацював будильник, вчора я забув його вимкнути. Тепер я вже зовсім не міг ні на чому зосередитись, і від нічого робити бродив по квартирі. Нарешті, мені прийшла непогана ідея: зіграти в пасьянс на комп’ютері. Цим я і займався до обіду.
Коли вийшов на вулицю, одразу відчув прилив бадьорості, - ц, мабуть, завдяки певній зміні обстановки, та і крім того мені подобалась думка що попереду купа вільного часу, який можна спокійно провести на свій розсуд. Пообідав я, всупереч традиції, у дорогому ресторані (як давно мені хотілось хоча б раз забути про остогидлу економію зарплати). Крім мене відвідувачів там майже не було, лише за сусіднім столиком сиділи два мужика і грали в нарди. Крім кави вони нічого не замовляли. Дивовижно. Грати в настільні ігри в кафе – таке я бачив тільки за кордоном, хоча, втім, чому б і не в кафе? Вже чекаючи на рахунок я підійшов до них. Гравці, судячи зі всього, були не надто добре між собою знайомі, і грали вони на гроші. Один – на вигляд кавказець, він саме кидав кубики коли я підходив; справи його були погані, причому, все йшло до марсу. На мене він взагалі не звернув увагу, і лише постукування пальцями по столу видавало в ньому страх програшу. Інший гравець – здоровенний такий мужик з бородою і з пивним животом, мені здалось що в нього знайоме лице. Чому б і мені не піти в сквер, зіграти партію-другу в нарди? Погода хороша, і хоч сьогодні і будній день, народ там все одно повинен бути.
Перші дві партії я програв. В нарди я останній раз грав років чотири тому (тепер я вже перейшов на преферанс), і тому деякі навики втратив. Боротьба, звичайно, була, (як не як, за освітою я математик, а ті лекції, які прогулював, я нерідко проводив за грою в нарди), але чомусь мені не щастило, та і особливого запалу в мене не було.
Але потім сталася цікава річ: до мене підійшов Славік, - мій старий знайомий, і запропонував зіграти. Ми з ним наново познайомились (тепер я представився як Орест), і, коли гра почалась, до мене прийшов справжній азарт: справа навіть не в доволі копійчаній ставці, про яку ми домовились, просто мені дуже захотілось перемогти. Грали ми з ним більше трьох годин, і після кількох підйомів і спадів я відбив свій обід в кафе, і на цьому зупинився.
Коли я потис Славку руку, і вже зібрався йти, я раптом згадав, що на вечір в мене цілковито немає ніяких планів, точніше кажучи, думка ця вже довгий час дрімала десь на периферії моєї свідомості, але тепер, коли я залишився сам з собою, вона постала переді мною в несподівано похмурому світлі. В мене почався приступ меланхолії. Нічого, це пройде. Але тоді мене найбільше пригнічувала перспектива йти додому: сам у своїй однокімнатній квартирі я ніколи не почував себе вдома, якщо під цим словом розуміти абсолютний затишок і захищеність. Хотілось пригод. Треба знайти собі якусь шмару, подумалось мені, так, у всякому разі, цікавіше буде проводити час.
Як мені вдалось з’ясувати, в цей день було кілька клубних вечірок, один рок-концерт, словом, вибір непоганий. Останні, мабуть, років десять я вже не шукав таких легких, тупих знайомств, тим більше не було мови щоб шукати дівчину спеціально: з віком в мене виробився смак до тривалих, більш близьких відносин, і бажано не з малолєтками. Чесно кажучи, не знаю, чому мені прийшла в голову така ідея, може, для різноманітності, а скоріше – просто з нудьги. Коли я вже зібрався було їхати на одну попсову вечірку – до початку залишалось трохи більше години – мені раптом почали докучати сумніви: без компанії, на якісь малолітньо-мажорській тусовці можна вмерти з нудьги. І як мені взагалі могло таке прийти в голову? Звичайно, нічого цікавого там не буде, а шанси знайти якусь непогану дівчину – досить непевні, і зовсім вже наївно сподіватись закінчити все сьогодні: таке рідко виходить з малолітніми особами, які живуть з батьками. В будь-якому випадку, через кілька днів в мене буде відчуття даремно потраченого часу, навіть гірше, адже це зовні буде виглядати як непрямий натяк на те, що я вже змирився зі своєю долею, і тепер лише ковзаю по життю у найбільш поверхових його проявах. Логічно було б піти до Марти, просто без попередження, і відверто розказати їй все що зі мною сталось за останні два дні, але цього я точно робити не буду: мене, незнайомого їй мужчину вона скоріш за все і на поріг не пустить. Робити справу з розумінням ймовірної поразки я не міг, мало того, ломитись до Марти означало б піти на чергове приниження. А мені все ж хотілось зберегти залишки самоповаги.
Повагавшись, я вирішив зняти собі повію. З ними я ще ніколи справи не мав, просто потреби не було, та і грошей було шкода. Ну, неважливо. В кінці кінців, все колись робиш перший раз. Я взяв таксі і поїхав в один доволі своєрідний бар, недалеко від мого дому, - місце, яке, до речі, радив мені сусід Шульц.
Той заклад можна було сплутати з половиною барів міста: тіснуватий зал, дерев’яні, щільно зсунуті столики. Сильно пахло тютюновим димом. Коли я зайшов, на мене ніхто не звернув уваги, що і не дивно: людей було немало, і їхній галас, перехресні розмови між столами, з легкістю заглушали звуки моїх кроків. Нічого не говорячи, я підійшов до дівчини, яка сиділа сама за столиком, і пила каву з коньяком.
Йшли ми мовчки, зрештою, про що можна говорити з повією? На вигляд їй було років двадцять п’ять, вже досить досвідчена. І зовні, до речі, теж „нічо”, правда, специфічний одяг, не в моєму смаку, все псував. Звали її Людмила. Коли ми йшли по вулиці, перехожі, мабуть, одразу здогадувались про характер наших відносин, і – чорт його знає чому – мені це лестило. Як ми піднялись на дванадцятий поверх, вона сказала: „Високо ти живеш”. Що на це можна відповісти.
Ми зайшли в квартиру. Хотілось випити кави, для бадьорості (заплатив я їй за всю ніч, так що поспішати було нікуди). Вона пила стоячи. Зробила кілька ковтків, потім довго так подивилась на мене, і без зайвих слів почала роздягатись. Я закурив люльку. Коли ми вже всі традиційні методи почали надоїдати, мені захотілось спробувати на практиці свої давні мозахістські фантазії (коли ж як не зараз, з людиною, яка в такому розбирається набагато краще ніж я). Вона не стала заперечувати, моя пропозиція її, здається, нітрохи не здивувала.
Людські можливості, як відомо, небезмежні, і вже годині в третій ночі робити було нічого, а спати біля неї не хотілось. Слава богу, мені прийшла хороша думка: до ранку ми довились старі американські комедії. Коли я нарешті закрив за нею двері, мене страшенно потягнуло на сон, після цієї безсонної ночі я міг би заснути і стоячи, і навіть на ходу. Вже в ліжку мені чомусь згадався Шульц. Він зараз встає під звук будильника і йде на кухню робити яєчню і пити каву.
Значить, це і є свобода? Я лежу на ліжку, досягаючи п’ятками протилежної стіни, на сигаретний дим падає яскраве обіднє сонце. Ніхто не знає що Нестор., молодий і самотні холостяк, лежить зараз в ліжку в своїй квартирі, ніхто навіть не здогадується, хто живе в 82-й квартирі цього затрушеного панельного будинку. Хлопці з мого відділу прекрасно і без мене вечорами грають в преферанс. Шульцу навіть в голову не приходить взнавати, що за суб’єкт живе поверхом вище, є заняття і цікавіші. Ні, тепер я починаю себе шкодувати, а цього варто остерігатись. В решті решт, що я втратив? Можливість заповнити час проводячи його в людській компанії? Справді, мені тепер нічим зайнятись, в мене немає ні роботи, ні друзів (Шульц. і Славік не рахуються, вони і не впізнають мене з першого разу). Грошей в мене не так багато, як може здатись, їх вистарчить максимум на півроку. Але чи варто так вже всерйоз думати про Завтрашній День? Взагалі цікаво, чому люди так багато думають про майбутнє. Мені пощастило, в мене немає ні жінки, ні дітей, ні батьків (вони загинули два роки тому в авіакатастрофі), я сам, мені нікому демонструвати свої успіхи і невдачі. То який сенс мені думати про те, що станеться через півроку, цим я займусь хіба коли стане вже зовсім нудно. А поки що мені нема причин сумувати, навпаки. От наприклад, я на цьому тижні пропусти вже два робочих дня (четвер і п’ятницю), і мене зовсім не мучає совість. Раніше я таким безсовісним не був. Але боже мій, скільки я зможу пробути таким грибом? Чим мені зайнятись завтра, післязавтра, через тиждень? Читати детективи. А ще? Спати по чотирнадцять годин на добу, ходити в кіно. Цього мало і це мені дуже швидко набридне. Я буду їсти, спати, спати з повіями, дивитись телевізор, спати, не знаю... Схоже, це і є ціна свободи. Зараз я можу просто встати і спокійно стрибнути з вікна: я знаю що моя смерть нікого не засмутить, ніхто навіть не буде копатися в її причинах. Втім, яка мені різниця. Справа в тому, що я не маю ні найменших причин накладати на себе руки: в мене немає ніяких проблем, та і звідки їм взятись? Всі мої клопоти щезли разом з розривом особистих відносин з людьми. Якби мене, уявімо, для повного комплекту посадили в тюрму, нічого крім фізичного дискомфорту я не відчув би: страх ганьби, тепер вже мене не хвилював. Зараз я ловлю себе на брехні, точніше, на нечесності. У всякому разі, я не можу сказати що радий тій метаморфозі, яка зі мною сталась. Так, я б хотів і далі жити по-старому, ходити на роботу, зустрічатись з друзями, з Мартою. Мені просто здається що я не потягну життя в самотності. Зараз мене мучає лише нудьга, і брак емоцій, але що буде через місяць, через рік, коли я забуду, що таке звичайне людське спілкування. Рано чи пізно я таки захочу висловитись, я почну сумувати за цією приславутою „думкою зі сторони”, але мене, здичавілого, зарослого, людська компанія вже навряд чи прийме як свого, і тоді доведеться задовольнятись наймізернішими, найнижчими ролями. Чим більше я над цим думаю, тим за плутанішими здаються мені не тільки перспективи, а і взагалі суть мого положення. Мабуть, це занадто складні запитання щоб відповісти на них хоча б щось виразне.
Я пролежав тут вже не менше двох годин. Кімната, яка за тридцять років вже давно встигла набриднути, тепер вже просто починала душити мене. Я ніколи не любив довго знаходитись в приміщенні, де знаю вже буквально кожну блоху.
Обідати я вирішив в кафе NN, знаходилось воно в кількох кроках від мого дому. Місце, звичайно, не найкраще, але їхати в центр було лінь. Зараз я сиджу сам за столом, з деякою відразою переглядаю меню. Коли підійшла офіціантка, я, не думаючи, замовив борщ, пиво, і „що-небудь на друге”. Шум, юрби відвідувачів, хтось просить мене посунутись. Шкода, не захопив з собою плеєра: тепер залишається ще хвилин двадцять отак сидіти за столом без діла. Я розкурив люльку і став вивчати народ за сусідніми столиками. Кого тут тільки не було: бритоголові молодики з пивом, роботяги, продавці тутешніх кіосків, які заскочили на півгодини щоб перекусити в випити розчинної кави. У більшості в руках була сигарета. Правда (єдине що трохи дивувало), в залі майже не було жінок, хіба що та брюнетка в супроводі двох мужиків, зараз вона, до речі, голосно сміється, постукуючи долонею по столу.
В кутку за бокалом пива сидить мужик. Нічим зовні він не відрізняється, я звернув на нього увагу, мабуть, тільки тому, що він, як і я сидить за столиком сам. На вигляд він був мого віку, можливо, на пару років молодший, або і старший, його сіра, обивательська зовнішність приховувала за собою і вік і характер. Поклавши руки на стіл, він весь час ніби дивився в якусь точку в просторі, лише зрідка відволікаючись на ковток пива; здавалось, він або над чимось глибоко замислився, або просто впав у бездумний транс. Коли я спитав, чи можна до нього підсісти
- Давайте візьмемо ще по пиву, - сказав він, роблячи останній ковток зі свого бокалу.
- Я хотів тільки...
- Ви хотіли зі мною познайомитись. Микола Кудусай, до ваших послуг. Офіціант! Ще два пива.
Недовге мовчання. Треба було тоді щось відповісти.
Потиснувши плечима, я неспішно починаю набивати тютюном чергову люльку, і прикурюю її спеціальними довгими сірниками. Мій сусід, всупереч очікуванню, навіть не глянув на це незвичне у нашій країні видовище. Чи то з ввічливості, чи просто з бажання сподобатись, я дістав з кишені ще одну люльку і протягнув її своєму новому знайомому.
- Я не курю
Тут мені прийшла одна думка. Ну дуже вже хотілось із ним розговоритись.
- Знаєте, я тут не місцевий, - почав я, - так, у відрядження приїхав.
Швидкий погляд.
- Прекрасно. Я теж.
Тепер він буквально випромінював ентузіазм. Здавалось, він готовий був розцілувати мені п’ятки і годинами дякувати за таке співпадіння. В цей момент мені навіть прийшло в голову що він – гомосексуаліст, хоча це і виглядало малоймовірним, якщо звернути увагу на його зовнішність. Як би там не було, я не став його остерігатись, тим більше що думку цю я сприйняв скоріше з азартом, адже все в житті треба попробувати. Такі були мої переконання.
- Звідки ви приїхали, якщо не секрет? Я от зі Львова.
Якщо скажу що я теж зі Львова – точно не повірить, у всякому разі, я не зміг би сходу розіграти підходящу для такої ситуації реакцію.
- А я з Тернополя, - говорю – мабуть, одним поїздом їхали.
Чорт, зараз він запитає номер вагону, і зразу буде ризик попастись. Хоча ця гра мене вже починала забавляти, тепер я зовсім без наказано можу представити себе як зовсім іншу людину. За це я, до речі, і люблю говорити з малознайомими людьми. Після занадто вже затягнутої паузи я сказав:
- Знаєте, я взагалі на один день приїхав. Зранку була в мене одна справа в посольстві, а тепер до вечора зайнятись нічим
- Брехня, ні в яке посольство ти не міг приїхати, бо сьогодні субота. Теж мені, приїхав він у відрядження в суботу! Для чого ти брешеш, брат? Хочеш на мене справити враження? Та мені наплювати, хто ти, чи ти місцевий, чи в якесь відрядження приїхав. Знаєш, якби ти розповів мені всю, в точності історію своїх останніх двох днів, я б до тебе ставився точно так само як до Президента, ти б для мене був нічим не гірший ніж рок-зірка, за якою всі бігають і просять автограф. Можливо, ти настільки втратив віру у свою пам’ять що вважаєш все своє обивательське життя приємним сном, не меншою брехнею ніж історія, яку ти щойно для мене вигадав. О, звичайно, ти, як і всі люди, як і я, до речі, страшенно довіряєш думці інших людей, думаєш, якщо вони тебе перестали впізнавати, значить ти їх ніколи і не знав, що ти ніколи не працював програмістом в банку, навіть не думав одружуватись з А., можливо, тебе взагалі ніколи і не існувало (які цьому підтвердження, крім твоєї власної думки?). Ти думав...
- Секунду. Звідки ти мене знаєш?
- Я знаю багато шо, а звідки – це навряд чи має якесь значення. Ти дивуєшся? Так, я бачу це по твоїй фізіономії. Не варто. В житті всяке буває, і вже хто-хто, а ти мав би це зрозуміти. Зізнаюсь, я не зустрічав ще випадків, схожих на твій. Ну і що з того? Дежа вю, чи там амнезія навпаки. Чому б ні? Це не менший абсурд, ніж будь-яке інше явище, яким-небудь чином пов’язане з людськими відносинами. Ех, людські відносини, яка це цікава річ. Візьмемо нашу ситуацію: ти підійшов до мене, незнайомого, почав розказувати байки, причому, доволі малоцікаві, хіба це не абсурд? А якби ти якомусь давньому другу за бокалом пива розказував, скажімо, про якийсь день зі свого життя, без утаювань, без брехні, хіба був би в цьому якийсь сенс?
- Цікаво, я прийшов сюди лекції слухати?
- Ти правий, я занадто дав волю язику, потоку свідомості. Не зважай, це все дурня. Але ти мене, здається, не до кінця зрозумів. По-перше, ти звідси нікуди не підеш.
- Та ти клоун
- Перестань, - сказав він, жестом відмахуючись від мого зауваження – скажи, чому ти зрадив всіх своїх знайомих, яким ти, як бачиш так багато завдячуєш? Ти вже, думаю, знаєш, що в самотності може жити тільки бог (вибач за це слово) або тварина. Але самі в тварину ти б перетворився, і набагато швидше, ніж ти думаєш. Ти б навіть забув як тебе звати, мало того, ти б розі вчився зв’язано говорити. Навіть не знаю, чи вистарчило б тобі волі покінчити з собою, знаючи що на твій похорон ніхто не прийде. Згадай, ти був веселим, впевненим в собі мужчиною в розквіті сил, і ти був високої про себе думки. Невже ти вважаєш що досяг цього завдяки собі? Та ні, наївне ти дитя, заслуга твоя тільки в тому що ти нав’язав такий образ своїм друзям, та і просто іншим людям, таким як я, і тільки їхня думка зробила з тебе те, чим ти був. Так чому ж ти тепер відвернувся від них? Може, ти на когось образився? Ну, тоді це вже справді неприпустима зухвалість, бо ти не маєш ні найменшого права ображатись. Зрозумій, це ж вони тебе зробили як людину, вони тобі дали твою думку про себе, найцінніше що в тебе є. І звичайно, вони, твої знайомі, можуть без найменших докорів сумління від тебе позбутися, але і тут ти не повинен вважати себе в чомусь обділеним, і звичайно, не може йти мова про якусь несправедливість до тебе. Адже причина всіх останніх подій – в тобі, як не крути, і таке ставлення інших до тебе ти, очевидно чимось заслужив. Це безсумнівно, бо, якщо припустити протилежне, якщо припустити що до тебе була допущена несправедливість, то, (тут я, безумовно, перебільшую, щоб ти краще мене зрозумів) тоді можна і в правоті оточуючих засумніватись. Ти вже, до речі, доходив до такого висновку, але... тобі, думаю, не вистарчило мужності задуматись над масштабністю своєї ситуації, ти просто розгубився, точно дитина, яку батьки на хвилину залишили без нагляду. І замість того щоб іти в лікарню (мудра ідея, до речі), тобі слід було шукати порозуміння з оточуючими, принаймні, з тими, хто тебе знав. Але ні, ти ж у нас принц Нестор., ти не здатен піти бодай на найменший компроміс зі своєю доморощеною гордістю, ти навіть дійшов до того, що вирішив піти з людської компанії не попрощавшись, навіть не подякувавши нікому за увагу до твоєї персони. Марту, яка тебе любила, ти на наступний же день зрадив з повією (вдумайся на секунду), а відвернувшись від своїх друзів, ти пішов знайомитись і мною, з чужою людиною, для якої – вже повір мені – ти яйця виїденого не вартий.
- Але ж це неправда, це не я від них відвернувся. А якщо ти не знаєш, то вчора я намагався відновити знайомство з сусідом Ігором Шульцом.
- Ти міг би виправдовувати себе тим випадком, якби зробив тоді те, що К від тебе чекав. Зрозумій, сам по собі ти нікому не потрібен, і історія твоя про дежа вю навпаки – навряд чи когось зацікавить. Звичайно, якби ти сказав Шульцу що знаєш його вже два роки, і мало не кожен день ходиш з ним на карти, він би не повірив, і, без сумніву, поставився б до тебе з підозрою. Ну то і що? Через це треба було пройти. Потрібно було нагадати йому кілька історійок, які він колись тобі розповідав, якби це не допомогло, довелось би йти за ним, наступаючи йому на п’ятки, на колінах просити щоб він згадав сусіда Нестора, при цьому обов’язково додаючи улесливі зауваження про нього, і ще... і ще сказати, наскільки це важливо, щоб саме він тебе впізнав, наскільки ти дорожиш його думкою, адже він, як і будь-яка інша людина, чекає від тебе саме лестощів, або і приниження, причому, у найрізноманітніших формах.
- Скажи тоді, що тобі від мене треба? Для чого ти читаєш мені мораль, заставляєш мене почуватись у чомусь винним?
- Від тебе особисто мені нічого не треба. Повір, ти для мене нічим не відрізняєшся від цієї пустої тарілки, або від оцих от молодчиків із сусіднього столику. Але знаєш, я страшенно не люблю людей, які ставлять себе вище за інших, а ти, я бачу, в їх числі. Звичайно, ти не заслужив на те, щоб я зараз тратив свій час і сили розказуючи про речі, які навряд чи тобі зрозумілі. Справді, треба було без передмов, одразу зробити те, що я хотів.
Він, здається, продовжував щось говорити, але в цей момент до мене підійшла офіціантка, і мені довелось трохи відволіктись: я хотів одразу розрахуватись, щоб залишити, нарешті, свого сусіда насамоті.
...ти заслужив.
Тільки ця, остання його фраза долетіла до мене. Що я заслужив? Коли? Це для мене так і залишилось загадкою. Договоривши, він прямо дивився мені в очі, і ніби чекав якоїсь відповіді. Треба було йти. Я відсунув стілець і неспішно піднявся, він все ще дивився мені в очі. І тут він мене поманив, саме в момент коли я вже зібрався розвернутись і піти геть. Я знову зайняв своє місце і трохи нахилився до нього, так як він хотів. Тепер між нами залишалось якихось сантиметрів тридцять. Я з жахом подивився на нього. Що робити? Втікати? Піднімати крик? Було вже пізно: через якусь долю секунди його розкладний канцелярський ніж м’яко ввійшов мені в горло. Я хотів було запитати, в чому ж моя провина, в чому ж я перед ним провинився, але вже через мить все навколо перетворилось в якийсь просто безкінечний потік.
