Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2562
Творів: 46530
Рецензій: 90796

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Кілька карт із Таро буденності (3)

© Тала Владмирова, 04-06-2010
Аркан 19  Сонце («Володар вогню світу»)

Інколи, аби збожеволіти і почати перекраювати цей паскудний світ по-живому, доста дещиці. Наприклад, чергових шести днів дощу. Без хвилини сонця чи хоч безхмарної зоряної ночі. І з розумінням, що всесвітній потом знову відкладається.
Шість днів сльоти, мряки, повітря, зітканого із мільярдів крихітних крапель. Слово честі, за таких умов починаєш радіти навіть нетривалим зливам. Тоді струмені води наче намагаються за будь-яку ціну змити із міста тонни багнюки, не переймаючись, а чи вціліє воно саме після такої купелі. Скидаєш взуття, хапаєш його у руки – немов віриш, що йому ще щось може допомогти – і вперед під нажаханими поглядами перехожих, що туляться на критих ґанках та у переходах.
Радіти цьому зовсім не важко. Варто лише визнати, що ти збожеволіла.
А ще, мене бісять парасольки, їх навколо стільки, що хоч влаштовують урок практичної лічби для школярів. Чорні, червоні, рожеві зі стразами (я не жартую), зелені, різнокольорові…
Останній писк – із нанесеними на них спеціальними фарбами малюнками. До речі, у цьому – частка і моєї вини. Хоч, чого там таїти, недавно пишалася, так, що аж…
Це коли телебачення влаштувало сюжет про найстильніші парасольки, знось типу «наші громадяни і за важких природних умов не втрачають оптимізму та почуття гумору…». Ну, я теж опинилася у полі зору оператора. Брешу, не я – моя парасолька. Синя, з намальованою рятівною шлюпкою. Потім, як зрозуміла що подруга заздрить, з легким серцем передарувала їй «зіркову річ», розфарбувала собі іншу, з кошеням, що щулиться під дощем. Хоч ні, знову брешу, те кошеня  вже на третій чи четвертій парасольці  по тому було…
Із такою погодою, коли не знаєш, чи буде на наступному тижні хоч один світлий день, такий «хейдмед» - досить прибутковий бізнес. Аби знати, що іншим сподобається. І чітко розуміти: зараз ніхто не дивиться нікому в очі. Спробуй-но зазирнути отак під чужу парасолю, балансуючи своєю!
Спершу привертає увага саме парасолька, а вже потім – силует під нею. Більше яскравих фарб, не через задекларований оптимізм, хай йому, а щоб на мить змусити стишити ходу заклопотаних перехожих. Ну й, звісно, варто уважно стежити за тим, що рекомендує телевізор.
Он, на тому тижні вийшла передача про фен-шуй, мовляв, у давнину добре знали, як впливати на погоду, це тільки ми,  недбалі нащадки, що відірвалися від природи… Так мене знайомі й незнайомі діставали зо два дні по телефону: скільки коштуватиме прикрасити парасольку чи там дощовик чимось таким, східним?
На цьому тижні, здається, у моді слов’янські символи-обереги.
Здається, бо мій телевізор не витримав чи то погоди, чи то потоку "позитиву", яким переповнений ефір. А витрачати гроші на його ремонт якось не тягне. Нічого, як справді настане кінець світу, сама помічу чи хоч сусіди звісткою поділяться.
А зараз, поки ще Армагедон не розпочався, тягнуся до фарб.
Звісно, я – не геніальна художниця. Але ж людям подобається? Мо, кому й справді настрій підіймається від незвичайної парасольки? За щось же вони гроші ладні віддавати?
А на мої нарікання, мовляв, в очі одне одному не дивляться, варто забити. Дводюймовими цвяхами. Як таких дощів не було, що, усі годинами тинялися містом, насолоджуючись погожими днями і всміхаючись одне одному? Сонцезахисні окуляри мене ховають очі, ніж парасолі?! Тож заспокойся, артистична натуро, та берися до справи.
Не знаю, де я вичепила той малюнок. Сподіваюся, що витягла з пам’яті, а не вимріяла чи побачила уві сні. Не надто хочеться визнавати, що сни у мене такі банальні.
Біла парасолька – і це у місті із його брудними дощами! Плювати, мені  треба зараз не практичність, а правильний фон, ну, як чистий аркуш паперу. Коли я бралася востаннє саме за папір? Не згадати.
Так-от, біла парасолька, а ній – розквітла лука, між кольоровими квітам – двоє дітлахів, щасливі, усміхнені, ніхто їх не тягне під дах, аби не застудилися. Над ними – блакить неба, із вплетеними у неї, немов золотавими стрічками у коси, сонячними променями...
Казала ж, банальщина страшна, а однак, як малюнок спеціальним розчином вкривала, аби довше не змивався, збагнула: увесь час у вікно зиркаю. Немов сподіваючись, що й там хоч промінець сонця побачу. До магазину з’їздити, чи що, паперу купити, щоб цей мій «шедевр» перенести на нього і на стінку повісити? А що, папір зараз дешевий. Бо ж який божевільний купувати його буде, щоб у руках розлізався? Який, питаєте?
Прихоплюю брезентовий рюкзак, зодягаю куртку, що, нібито, водонепрониклива –  добре, що у мене їх дві, хай і дешеві, - інша якраз сохне…
Парасольку нову в руки – сподіваюся, що телик був правий і такі малюнки настрій покращують, а не погіршують. Бо ще хто, охоплений ностальгією, захоче мене відлупцювати. Зачиняю двері квартири. Знову сходи поцяцьковані брудним слідами, а вікна –такими ж патьокам.
На першому поверсі біля порожніх поштових ящиків – напівзнайоме дівча шмигає носом. Із нашого під’їзду? Із сусіднього? Вони якісь однакові, ті малі: в яскравих курточках, кольорових резинових чобітках, більшість – зі завжди закладеними носиками.
- Ти певна, що варто тут стовбичити? – ой, знову в мені педагог недовчений прокинувся. Як же невчасно. – Застудитися недовго.
Вона починає хлипати. От сирості тут зараз замало! Потім видає історію про те, що якісь «майже дорослі» хлопці відібрали в нею парасольку, бо свою полінувалися прихопити, а на вулиці – справжня злива. А вона була у подруги тут, треба вже додому, а як підеш додому? Мама буде лаятися, а то й прочуханку влаштує, бо ж казала, аби вдома сиділа, не лазила нікуди під дощем… Вона, не мама, звісно, моя співрозмовниця, нещодавно парасольку в школі загубила. Мати подумає, що і цю теж…
Здуріти. Дожили. У мене на скроні – ледь помітна нитка шраму. Як була малою, старшокласники трусили шкетів, відбираючи копійки, а я не захотіла отак, доброю волею віддавати. Але ж не парасольки у нас відбирали!
- Ходімо, проводжу тебе.
Звісно, мама її попереджала, що із незнайомими не можна нікуди ходити. Може, дівча й відмовилося б від допомоги. Але як врешті підняло очі – сині-сині, куди там моєму намальованому небу! – то аж зойкнуло від захвату:
- Ой, а у вас таке сонечко не парасольці! Гарне, мов справжнє!
А чого там, божеволіти, так за усіма правилами! Парасольку ту я їй подарувала. Не личить позичати «сонечко» на кілька хвилин, щоб добігти до сусіднього під’їзду. Дарувати – так назавжди. Я не сахарна і не мала. Застуда, як і буде, то – невелика ціна за таке щастя в чиїхось очах.
І гордо вийшла під зливу, що поступово виціджувалася у мряку. Ловити здивовані, осудливі, зачудовані погляди перехожих. Усе ж я перебільшувала: мешканців нашого міста ще можна здивувати, дехто таки уповільнював ходу, озирався на мене. Непогане відчуття.
Захоплення своєю винятковістю надовго не вистачило. До черги, що переминалася на транспортній зупинці. Крівля зупинки була уся в дірках. Люди скупчился під дощем, лаючи транспорт та чиновників. Потрібна маршрутка встановлювала рекорди із довжини запливу десь в іншому місці. Дощ знову припустив як із відра. Треба було б плюнути на усе і повернутися додому, але все одно встигла вимокнути. Ніяка куртка не допомогла. Добре, як усе обмежиться застудою. І що, усе даремно?!
Вона підійшла до мене сама. Попрохати когось про допомогу мені на думку не спало. Мо, у мене проблеми із головою, так інші ж нормальні.
Як чесно, то мене вразив навіть не її вчинок. Хоч і він більше пасував би якомусь повчальному роману, а не звичайному життю. Принаймні, до мене вперше підходить дівчина і мовчки стає поруч, розвертає свою парасольку так, аби и прикрити і мене. І все це якось… природно, чи що? Ніби так і  треба.
Та все ж мене більше вразила її усмішка – привітна, але трохи засоромлена. Мовляв, я розумію, що ти дощу не боїшся і не цукрова, але давай поділюся із тобою частинкою затишку, добре? Не всі ж сміливі, декому на тебе, усю мокру, й дивися ніяково.
Щоб зараз не сказала, прозвучить по-дурному. Мовчки киваю: дякую, мовляв, справді, так – краще… Стоїмо близько, мов давні подруги, яким легко отак мовчати поруч.
Усе ж покрадьки косую на сусідку. Якби вона була схожа на оту малу, що зараз переконує матінку в рекламній акції: «Міняємо старі парасольки на нові з логотипам нашої фірми»… Це якщо вона вирішить послухатися моє поради і не розповідати правду. Так-от, якби вона була копією отієї малої, мені б в голову взагалі якась чортівня полізла.
Так ні ж, не дуже уявляю, якою стане та малявка, перетворившись на мою ровесницю, але у цієї, що стоїть поруч, очі не блакитні, а світло-карі із усмішкою на денці. Дивно, у цьому місті є люди, з яких дощ ще не вимив радості. І вміння робити добро, не вимагаючи за це навіть подяки чи розмови, аби зменшити нудьгу чекання.
А ще кажуть, що в місті не можливе диво! Всупереч усім законам природи, хоч які там зараз закони, з такою погою, хмари розчахуються, немов розрізані гострим ножем. Просто на брудну калюжу падає сонячний промінь. Дивно, брудна вода теж інколи може видаватися на диво гарною, із таємничими глибинами.
Згортати парасольки, ще, звісно, зарано. Хмара, обурена таким нахабством слабеньких промінців, вперто хлюпотить дощем. Та дехто, із найсміливіших, уже скидає капюшони курток, визирає з-під крихітних переносних дашків. Моя сусідка поглядом запитує мене: може, й ми? Чи, як хочеш, сама потримай захисток, а я – на волю, під відкрите небо.
Ще й питає! Звісно, туди, під новонароджене сонце.
От тільки… Якось неправильно, чи що, буде, якщо вона відійде зі своєю теплою усмішкою: допомогла і все, більше не заважаю, -  а я навіть її ім’ям не поцікавилася.
- Взагалі-то, мені тут недалеко, як буде сонячно, то можна і пішки, - нащось повідомляю ніби у простір.
- Звісно, буде сонячно! Дощу теж повинно набриднути йти увесь час, - переконано запевняє вона. -  І мені недалеко. Тобі куди? Теж праворуч?

***
Чи не найсприятливіша карта серед Верхнього аркану Таро.
Двоє дітлахів безтурботно грають на розквітлій луці, щедро вмитій сонцем. Декого могла б насторожити напівзруйнована стіна позаду, але вона – символ руйнування старих меж.

Аркан «Сонце» в особистому розкладі повідомляє: Ви несете в собі часточку сонця, бо воно вам сприяє. Навіть в часи найчорнішого відчаю «промінчик сонця» дозволив розгледіти крізь присмерк світло нового дня.
Розклад на ситуацію: плани обов’язково здійснять, варто лише вірити у це. І робити хоч щось! А ще, пам’ятати: найщасливіші ті, хто вміє забувати, що надії та сподівання здійснилися не відразу і встигли випробувати Вас на міцність.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Сонцепоклонництво

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дара К., 13-06-2010

...божеволіти, так за усіма правилами.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Петро Домаха, 04-06-2010

Заздрю білою заздрістю...

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Наталка Ліщинська, 04-06-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.99274110794067 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …