" Та ніщо не вічне,
а любов тим більше"
з пісні Кузьми Скрябіна
Сьогодні таки дуже особливий день – я наважилася нарешті написати тобі листа. На прощання. На прощення. Аби бодай понамагатися зрозуміти, що ж було – і що сталося. Не хочу виливати на тебе кипляче вариво своїх емоцій, не буду тобі ятрити душу додатковими докорами. Я відпускаю тебе – і себе. Ти зробив правильний вибір. Аж тепер я це зрозуміла. Тугодумка:)
Нині знову повідомили про повінь – розлився Дністер. І я була така, як розбурхана річка. Легше і спокійніше дивитися на неї з моста ( а як там наш міст? стоїть? бо той, що у пісні Скрябіна – провалився...) Легше спостерігати збоку за річкою, що плине коло тебе, і думати, що вона тебе особисто не міняє, не зачіпає. Хоча (ти сам сказав!) зміниться все: річка наробить біди, сплачуться-збідкаються люди, зворухнеться високе керівництво у позі надмірного і через те - вдаваного співчуття, походить у гумових чоботях, порозмахує руками перед камерами...
... зміниться русло – річки, життя, долі кожного з нас.
Вже помінялося.
Я сьогодні маю таку рідкісну можливість – побути на самоті. Стала вдивлятися у дзеркало – завжди шукала там себе – справжню – ту маленьку щиру дівчинку, яка так вірила у чудеса.... А нині розгледіла – дорослу жінку – себе справжню.
Стало трохи більше зморшок, змінився погляд і вигин губ. Ще не постаріла зовсім, але те, що пройшло крізь мене – в мені і залишилося... Добрий лікар за обличчям пацієнта визначає усі його проблеми, читає про все в очах.
" ти його болиш десь всередині,
провалився міст на половині,
мобільного екран плаче словами...
Може і добре?"
і більш нема що додати до цих слів.
Я нарешті зрозуміла отой лікарський термін – відбулися незворотні зміни. Таки – незворотні зміни. Ніяк у це не вірила. тепер – зрозуміла. І нарешті можу писати.
Пишу, бо вже...
дивний лист...
Вчора писала вірш про те, що колись таки помру. Але то був серцевий приступ – і мені треба було кудись вихлюпнути свій біль і відчай. Нині прочитала некролог якоїсь жінки – нє-а, таки не варто помирати:)
Ще варто пожити. Я ж тепер така мудра і досвічена! Я зовсім вже інша. Я пройшла випробування. В мені - в мені усередині – є твоє світло і тепло. Назавжди! І воно не залежить ні від яких подій, повеней і чиїхось рішень. Це – моє!
Дякую тобі за розкішний подарунок! І за те, що ти творив дива довкола мене, що ти умів зробити світ – прекрасним, казковим, за те, що ти дарував мені той світ!
Дякую тобі! Я щаслива, що все це було. І ти будеш щасливий!
Все буде добре...
