Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2683
Творів: 50907
Рецензій: 95680

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 23520, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.210.77.73')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Детектив

Слідство веде Хаос. На волю

© Владислав Івченко, 02-06-2010
Він був одним із найавторитетніших у загоні. І його ніколи не били охоронці. Жодного разу. Ходили чутки, що якось спробували зняти гроші з його родичів чи друзів, але все закінчилося настільки погано, що цю справу покинули, а самого Генерала не чіпали. Його всі звали Генералом. І всі поважали його. Дивувалися, як це кровопивці з адміністрації могли злізти з нього. Мабуть, дійсно крутий дядько, бо всіх інших тут швидко ламали.
То коли Генерал підійшов, я захвилювався. Завжди погано, якщо на тебе звертає увагу хтось з адміністрації, або взагалі хтось сильніший і впливовіший. Краще буде непомітним.
- Ну що, ти скоро виходиш? – спитав Генерал.
- За тиждень. – кивнув я.
- Чим збираєшся займатися на волі?
- Не знаю. – я дійсно не знав. Я просидів за ґратами майже сім років. Я вже забув, що таке воля і як там жити.
- В тебе є де жити?
- Ні. Квартиру забрали ще під час слідства.
- Якісь родичі?
- Нікого.
- І де будеш жити?
- Не знаю.
- Але ти ж поїдеш до Журб?
- Так. Мені дадуть квиток туди.
- В мене там є знайома. У неї фірма. Спитаєш, чи не потрібен їй робітник. – каже Генерал. Я дивлюся у підлогу.
- Дякую, не треба. – я знаю, що тут ніхто не робить добрих справ задарма. Тут всім щось потрібно, а гірше за все бути винним.
- Як хочеш. Але я прошу, щоб ти передав тій дівчині привіт від мене. А вже про роботу, хочеш питай, хочеш ні. Передаси?
- Так. – киваю я.
- Її звуть Понамка Хаос.
- Як? – я не дивуюся, я звик стримувати почуття. Просто перепитую.
- Понамка Хаос. В неї батько грек, а мати з Болгарії. Може запишеш?
- Ні, я запам’ятаю. Понамка Хаос.
- Вона директор детективної фірми «Едере». Вона знаходиться на вулиці Герцена, 21.
- «Едере», Герцена,21.
- Скажеш, що Шеф передає привіт і подяку.
- Добре.
- Дякую.
Він уходить. І все? Оце просто передати привіт? Легке прохання. Зазвичай до того, хто виходить на волю у тих, хто залишається, купа справ. Зустрітися з тим, переказати те, з’ясувати се, потім написати. В мене тепер багато цигарок, всі ж розплачуються за прохання цигарками. Курю під час прогулянки, намагаюся не думати, про те, що буде за тиждень. Це у перші місяці я думав про волю. А потім я думав лише про те, щоби вижити. Уже потім і не знав навіщо воно мені потрібно, те вижити. Але стільки було потрачено зусиль, щоб виживати, що далі вже виживав, щоб все було не дарма. Майже сім років у тюрмі! Сім років!
- Горностаєв! – кричить один з охоронців. Це Ваня Смерть. Так його звуть за величезні кулаки і дуже сильний удар, яким він може вбити людину. Може і вбиває, час від часу. Він один з найстрашніших тут.
- Я! – відповідаю швидко і стаю струнко.
- До хазяїна! – наказує Ваня Смерть. У мене аж серце стискається від поганих передчуттів. Хазяїн, це начальник колонії, тутешній цар та бог. Який може все. І навіть більше. Зокрема, може залишити тут. Це ж легко робиться. Спровокувати якусь бійку, зробити, наче я на когось напав. Свідки будуть, швидкий суд і новий строк. Я сиджу далі. Звісно, всі такі ЧП на території колонії не дуже приємні керівництву, бо про них доводиться сповіщати Київ. Але як треба, то треба. У хазяїна був улюблений кухар, вірменин Амік. Він сів усього на три роки, відразу опинився на харчоблоці, готував дійсно чудово. Хазяїн узяв його собі. Три роки Амік жив, як кіт у маслі, потім вже збирався виходити. Але хазяїн не схотів відпускати холопа. Зробили все таке, наче Амік полоснув ножем одного мужика. За три дні до звільнення! Купа свідків, суд, Аміку дали п’ять років. Він ледь у зашморг не поліз. Тримав дисципліну, сподівався на дострокове звільнення. Йому підкинули заточку. Хазяїну не хотілося залишатися без Амікових страв. То він відсидів ще п’ять років. І коли збирався вже виходити, зробили ще провокацію. Знову Амік вдарив ножем іншого зека. Аміку збиралися дати черговий строк. Хазяїн приходив втішати, Амік сказав, що і радий залишитися, бо що його там на волі чекає? Бомжування? Запропонував приготувати барашка. Приготував. Дуже смачно. Хазяїн нахвалитися не міг, з’їв мало не половину туши. А вночі обісрався кров’ю і здох. Здохли ще один охоронець, який ніс залшки на кухню і зек, який посуд мив. Мабуть, облизував тарілки. Коли побігли до Аміка, той вже висів у зашморгу. Зрозумів, що не випустять його. То вирішив ось так.
Тепер на зоні новий хазяїн. Але він такий же всесильний. Ваня Смерть веде мене коридорами через кілька дверей. Ось і кабінет хазяїна. Секретарка киває, що можна. Ваня проводить. У кабінеті сидить сам хазяїн і майор Колунов, його заступник по виховній роботі.
- Засуджений Горностаєв прибув! – доповідаю їм.
- Ну що, Горе, виходиш скоро? – питає Колунов.
- Так точно.
- Радієш, що уходив від нас?
- Радію, що строк закінчився.
- А ти, Горе, хитрун. – посміхається хазяїн. – Що тобі Генерал казав?
О, вже знають. Ну а як же не знати? У загоні сто двадцять зеків, мінімум десяток стікачів. Не сховаєшся від них.
- Просив привіт передати. – відповідаю швидко, бо знаю, що керівництво не мусить чекати.
- Кому?
- Знайомій своїй.
- Горе, ти розповідай все, що знаєш, не примушуй нас по слову з тебе витягувати.
- Її звати Понамка Хаос. У неї якась фірма у Журбах. Генерал попросив переказати, що у нього все нормально. – доповідаю швидко, бо знаю, що позаду в мене стоїть Ваня Смерть, який вміє стимулювати і щирість і балакучість.
- Понамка. – бачу як хазяїн і Колунов переглядаються. Наче посміхаються, тільки на посмішки це не схоже. Кривляться скоріше. – Що ще?
Мене в спину підштовхує кулаком Ваня Смерть.
- Більше нічого! Тільки привіт і все.
- Брешеш, Горе, брешеш. – сміється Колунов.
- Ніяк ні, товариш майор. – кажу і вже знаю, що буде далі. Ага, удар, падаю, Ваня Смерть хапає, перевертає, заносить кулак.
- Тільки не в обличчя! – наказує Колунов.
- І щоб килим не зіпсував! – нагадує хазяїн. Ваня Смерть б’є мені в живіт. Скручуюся земляним черваком, якого переїхало колесо велосипеда. Ваня заламує руку.
- Все розповідай, мудак! Все! – шипить наказ Ваня. Я стогну, хриплю.
- Більше нічого! Нічого! – далі стогну та хриплю. Боляче, дуже боляче. Зараз він виверне руку з суглобів. Це для Вані легко. – Нічого! – шепочу серед стогонів. Потім непритомнію. Прихожу до тями уже в загоні. На своїх нарах.
- Що, попрацював Ваня? – питають сусіди. Киваю. Болить рука і живіт. За ці сім років я звик до болю. Звик переживати біль. Знаю, що треба думати про щось інше, не фокусуватися на болі. Думати про обід. Що там буде сьогодні на обід? Потім згадую слова майор Колунова до Вані, щоб не бив у обличчя. Значить, випустять! Не хочуть, щоб виходив з синцями! Випустять! Ну так, навіщо я їм потрібен? Я ж не Амік з його кулінарними талантами. Випустять. Я дозволяю собі подумати, що ось скоро вийду на волю. Забуваю про біль, про все!
Але булки не розслаблюю. Поводжуся тихо і обережно. Генерал більше не підходить. Думаю, здогадується, чого мене Ваня Смерть працював. Але не питає, чи розповів я, чи ні. А що питати, коли і так зрозуміло, що розповів. Хто з Ванею не розповість? Труп тільки не розповість.
До мене продовжують підходити хлопці з проханнями. Якщо не з Журб, то відразу відмовляю, кажу, що їздити не збираюся, бо ні за що буде. Також відмовляюся від складних або небезпечних прохань. На кшталт того, що набий тій зрадливій сучці пику. Я не хочу знову за ґрати. Погоджуюся максимум на те, щоб передати привіт. Вже і останній день, коли йдемо з їдальні, підходить Генерал.
- Скажеш їй «Твій місяць, найкращий друг, мій день». – він пришвидшується і уходить. Можливо, ніхто і не бачив, що він мені щось сказав.
Час починає тягнутися дуже повільно. Ледь досиджую до вечора. Потім ніч не сплю. Вранці мене виводять одного, ведуть до їдальні, там насипають сніданок. Їм. Потім видають цивільний одяг. Якісь старі джинси, латану сорочку і смердючі шкарпетки. До них кросівки з репаними підошвами.
- Ну ти просто красень. – регоче Ваня Смерть.
- На ось, підпиши. – прапорщик, який відправляє мене, дає аркуш паперу. – Підписуй, що ти там читаєш! – дратується він. Не можна дратувати начальство, то підписую. І так знаю, що за аркуш. Це я пожертвував зароблені на виробничій дільниці гроші у фонд колонії. На розбудову рідного закладу. Це всі, хто виходить, жертвують. Нікому грошей не видають, це принципово.  – Ось твій квиток. – він тицяє квиток на потяг до Журб. – Автобус буде за півгодини. – Це автобус, який підвезе мене до станції.
- Аж прикро, що ти уходиш. – сміється Ваня Смерть. – Кого ж це мені тепер пиздити? Ні, таки ввалю на прощання. – він штовхає мене до стінки і починає витанцьовувати на місці, готуючись до удару.
- Пане охоронцю, не треба. У вас же важка рука, а в мене немає грошей на лікарів. – я знаю, що чому бути, того не минути, але намагаюся не доводити справу до удару Вані.
- А мені похуй. – посміхається Ваня. – Руки прибери! – наказує він, коли бачить, що я прикриваю руками живіт і яйця.
- Ваня, припини! В’їбеш, а потім вези його на машині до потяга! – дратується офіцер. Молодий лейтенантик, він ніхто у порівнянні з Ваней, тутешнім ветераном. Але старший по званню.
- Ну що, пощастило тобі мудак. – плескає мене по щоці. Я не радію, знаю, що нехай тільки побачить посмішку на моєму обличчі, як буде біда. Дивлюся у підлогу, готовий до всього. Він кладе руку мені на плече і ліктем б’є у підборіддя. Голова відкидається, боляче б’юся потилицею об стіну. Я знав, що він так зробить, але не пручався. На зоні вчишся не пручатися, бо всякий спротив тільки збільшує покарання. Бути травою, байдужою річчю. Ну, не занадто байдужою. Стогну, тру потилицю, я ж мушу показувати, що мені боляче, що я злякався, інакше Ваня може образитися. Тепер он задоволений, посміхається. – Пішли, потвора.
Ховаю довідку про звільнення, яку мені видав офіцер. Йду коридорами, знову багато дверей. По дорозі Ваня кілька разів мене б’є. Сильно, боляче, але не для того, щоб скалічити. Просто розважається. Нудно йому тут, ось і шукає хлопець, чим би зайнятися. Б’є і тримає мене, не дає впасти. Ну, щоб потім не піднімати. Я стогну і хриплю. Проходимо чи не десяток дверей, коли нарешті ворота. З шумом відкриваються і я бачу дорогу і зупинку.
- Пішов! – Ваня штовхає мене ногою у спину, збиває, я падаю і кочуся пилюкою. – Ну що, до скорої зустрічі, мудак. – каже Ваня. Я підхоплююся, стаю струнко, дивлюся під ноги.
- Так точно, пане охоронцю! – відповідаю. Всі знають історію, як один зек, подумав, що вже на свободі і замість того, щоб ввічливо відповісти Вані, послав його. Думав, що вже поза колонією, бачив, що як раз приїхав автобус з родичами зеків, то на чужих очах нічого йому не буде. Дарма. Ваня заричав тоді, вискочив, збив з ніг і за волосся потягнув до колонії. Ніхто з тих, хто приїхав, і не подумав протестувати. Зробили вигляд, що не помітили. Ваня бив зека десь годину. Потім сам увіз увечері на потяг, а потім зека знайшли за кілька десятків кілометрів біля колії. Згідно думки слідства, воля виявилася зеку непривітною, то викинувся з потягу і отримав травми, несумісні з життям. То не треба думати, що зона закінчується за стіною. Вона триває і далі.
- Вільно, мудило. – задоволено регоче Ваня Смерть і уходить всередину. Ворота зачиняються. Я йду до зупинки, чекати на автобус. Тіло якось починає все боліти. Наче всі побої, які я переніс на зоні, тепер вирішили нагадати про себе. Ледь доплентався до зупинки, впав на лаву і почав тремтіти. Мені зробилося страшно і сумно. Хоч плач. Ледь стримався. Що, що, а стримуватися я вмів. Це була одна з найголовніших рис для виживання на зоні.
У голові почало стукати. Я на волі. Майже сім років відсидів. Тепер на волі. І що далі? Далі почувся рев двигуна. То їхав автобус від станції. Автобус віз родичів зеків, які приїхали побачитися з близькими. Привезли їм передачі і гроші адміністрації. Без грошей на побачення краще було не приїжджати. Ось автобус зупинився, з нього почали виходити прибулі. Здебільшого жінки. Чоловіків дуже мало. Чоловіки на зоні. А тут матері, сестри, інколи діти, дуже рідко – жінки. Бо коли людина потрапляє за грати, перше, що вона втрачає, то друзів і жінку. Всі тікають від зека, наче від прокаженого. Наче неволею можна заразитися. У них в загоні із ста двадцяти зеків тільки кількох жінки чекали. У всіх інших покинули ще під час слідства. Або, принаймні, зробили вигляд, що покинули, щоб не платити. Бо кожен зек – заручник, за якого вимагають гроші.
Автобус розвернувся, я заскочив у салон.
- Що, братишка, на волю з чистим сумлінням? – спитав водій.
- Так точно.
- Ну поїхали.
Автобус заторохтів розбитою дорогою. Водій слухав радіо та курив цигарку. Я дивився на небо. Блакитне літнє небо. Мене знову почало трясти. Все тіло заболіло. Воно витримало занадто багато. Але не можна розслаблятися. Стиснув кулаки, почав перебирати доручення, які треба було виконати у Журбах. Я повторив їх тричі, поки доїхали до станції. Там вийшов, сів на лаві чекати потяг. Місцеві міліціонери відразу зрозуміли, хто я, але цікавості не виявили. Звикли до зеків, що їдуть додому. Ось нарешті прийшов потяг. Провідник був незадоволений моєю появою, нагадав, що якщо вкраду щось, то відразу здасть міліції. Я заліз на верхню полицю, відвернувся обличчям до стіни і так пролежав до самих Журб. Прибули до міста вранці, ще була п’ята. Тільки вийшов з потягу, як на пероні мене перестріли журбівськи менти. Ну так, вони вміли бачити своїх клієнтів. Дивилися довідку про звільнення, питали, чим планую займатися.
- Хочу влаштуватися на роботу і чесно жити. – відповідав і дивився собі в ноги.
- Та хто тебе на роботу візьме, чамора! Красти підеш, мудак! – сміялися менти, молоді сільські хлопці, яким пощастило зачепитися у місті по міліцейській лінії.
- Ніяк ні, пане міліціонеру. – стояв перед ними струнко, чекав, що будуть бити. Але тільки штовхнули, щоб валив звідси.
Пішов пішки до одного гуртожитку. Там жив пацан з загону, який звільнився вже півроку тому. Обіцяв пустити пожити деякий час. Зараз, звісно, може послати, сказати, що плани змінилися. Але йти все одно немає куди. Бо ж зек перестає існувати для людей. Всі, хто знав мене, хто товаришував, вони вирвали мене зі своєї пам’яті, наче я помер, наче мене і не було. І ці люди зустрічатимуть мене, наче живого мерця. З огидою і роздратуванням. Бо мертві мусять лежати в землі, а зеки – сидіти за ґратами.
Знайшов гуртожиток, він був геть занедбаний. У деяких кімнатах вибиті вікна, зламані двері на вході, ніякого коменданта, на сходах смерділо сечею, на поверхах гівном. Мабуть, каналізація не працювала. Піднявся на третій поверх. Почав придивлятися до надписів крейдою на дверях. О, «Лось», це так прозивала того тоариша. Я постукав у двері. Ніхто не відповів. Ще постукав, двері почали самі відчинятися. Були не закриті. Зайшов всередину. Побачив коробку з-під телевізора, вставлену брудними пластмасовими тарілками і стаканчиками. Вино у пет-упаковці. Портвейн «Три сімки». У кімнаті було важке повітря від перегару. Під стінкою ліжко, що стояло на цеглинах замість ніжок. У ліжку спав Лось, господар кімнаті і якась баба незрозумілого віку зі спитим обличчям. Спали важким, алкогольним сном. Хрипіли, совалися, стогнали. Біля ліжка була ціла калюжа блювоти. Хтось перебрав.
Відкрив вікно, щоб хоч трохи освіжити повітря. Побачив, як Лось облизує пересохлі губи. Ну так, сушняк. Узяв пусту трилітрову банку, пішов по коридору на кухню. Там набрав у банку води, приніс до кімнати, розбудив Лося.
- На, випий. – він жадібно схопився з банку і почав пити. Випив ледь не пів-банки. Потроху приходив до тями.
- Бля, Горе! Ти що, втік? – здивувався, коли пізнав мене.
- Звільнився. Я ж казав, що влітку виходжу.
- Бля! Братело! – Лось поліз з ліжка обніматися. Був ще п’яний, тут же заходився розливати залишки портвейну. – Давай, за зустріч! – протягнув мені стаканчик.
- Ні, не можу. У мене сьогодні справи.
- Ну, тоді я сам.
- Ага, давай.
Він випив, подивився на стіл, мабуть шукав хоч якусь закуску. Побачив під столом шматок хліба. Підібрав його і занюхав. У ліжку застогнала жінка. Лось здивовано подивився на неї.
- Бля, а ця жаба що тут робить? Чуєш, курва! А ну вставай! Вставай, я сказав!
Хвилин десять він будив жінку, потім лаявся з нею, потім виштовхував її з кімнати.
- Курва, сама прилізла! Та кому така жаба потрібна! – Лось допив портвейн. – Гроші є?
- Ані копійки, все пожертвував на рідну зону.
- Херово.
- Слухай, я у тебе поживу трохи, поки роздивлюся, що і як. Добре? – питаю у нього.
- Добре, живи. Треба тобі матрац дістати, щоб не на підлозі спати.
- Я недовго. – кажу. Лось сміється.
- Довго, Горе, довго тут житимеш.
- Чому?
- Бо нахер ми нікому тут не потрібні. Для вольняшок роботи немає, куди вже зеку втовпитися.
- Та ти ж, наче, водій був.
- І що? Права мої по пизді пішли. Треба нові отримувати, а для цього гроші потрібні. Та навіть, якщо і отримаю, хто мені, зеку, машину довірить? Та ніхто! Всі з порогу посилають куди подалі! Всі!
- І чим же займаєшся?
- На базарі вантажником херачу. Оце, Горе, і все, на що ми розраховувати можемо! Все, бля! – Лось гупає кулаком по столу, по тій картонній коробці з телевізора. Кулак пробиває стіл, Лось лається. – Що там, що тут, одна хуйня! – він запалює цигарку.
- Тут Вані Смерті немає. – тихенько кажу. Лось аж кашляти починає. Ваня кілька разів його сильно відходив.
- Ну так, Вані немає і це вже добре. – киває. Докурює цигарку. – Ладно, я ще посплю.
- Ага поспи. Слухай, а ти писав, що костюм купив.
- Купив. У секонді. Щоб на роботу ходити влаштовуватися. Тільки ніхера не допомогло. – Лось спльовує на підлогу. Там і недопалки і пилюка і якісь корки, багато пробок з пива та горілки.
- Даси мені поносити?
- Та бери. Он він. – Лось показує на якусь купу дрантя у кутку. Дістаю звідти костюм. М’ятий, але виглядає більш-менш нічого. Одягаю його. Трохи великуватий, рукаві задовгі і штани, але то підкотити можна. Глянути б на себе, але дзеркала в кімнаті немає. Лось он вже посапує у ліжку. Йду у справах. Передавати привіти і все таке.  
Ходжу аж до обіду, потім починають палати підошви на обох ногах. Натер, бо кросівки діряві, ходив, вважай, босоніж по асфальту. Присідаю у парку відпочити. Хочеться їсти, тіло знову болить. Розумію, що не можна розслаблятися. Йду шукати ту детективну фірму «Едере». Останнє доручення. Знаходжу вулицю Герцена,21. Там раніше був приватний сектор, а тепер виросла дев’ятиповерхова будівля, що зветься офісним центром. На вході сидять охоронці, які однозначно мене ідентифікують, як босяка. Кажуть, що з «Едере» нікого немає. Ухожу у найближчий сквер, сідаю там чекати. Хочеться спати, їсти, пити, тіло болить. Єдиний порятунок, думати про щось. Де б знайти роботу? Тільки я ж нічого не вмію. Колись був рекламним агентом, але хто мене зараз візьме, колишнього зека? Та і я забув я все. Мабуть, доведеться на базар. Тягати вантажі. Хоча який там з мене вантажник?
Сиджу у сквері годину, знову повертаюся до офісного центру. Повторюю, що мені потрібно «Едере».
- Її директор, Понамка Хаос. – кажу. Охоронці підозріло дивляться на мене. Телефонують кудись, мабуть у «Едере».
- Пані Понамка, тут до вас відвідувач. Краще, аби ви спустилися особисто. Ну, він досить підозрілий. – охоронець навіть не намагається стишити голос. Говорить як є. Дивлюся у підлогу. – Зараз вона спуститься, чекайте.
Відхожу від охорони, чекаю. У будівлі прохолодно і затишно. Приємно. Туди-сюди ходять люди, в них на шиях висять картки, які дозволяють проходити скрізь турнікети. Відвертаюся, щоб охорона не подумала, що я роздивляюся, як пройти всередину. Дивлюся під ноги.
- Доброго дня. – я не одразу розумію, що звертаються до мене. Дивлюся все під ноги. – Алло! Доброго дня! – хтось штовхає мене у плече. Повертаюся, бачу білявку з живим обличчям. Вона трохи нижча, ніж я, то десь 170 сантиметрів заввишки. Біляве, досить довге волосся. Рухлива, з вогниками у очах. – Що ти хотів?
- Ви Понамка Хаос?
- Так. А ти хто?
- Неважливо. Генерал просив передати вам привіт.
- Хто?
- Генерал. Сказати, що у нього все нормально і він радий за вас. І ще дещо.
- Зачекай! Ти від Шефа? Від Олексія Петровича?
- Не знаю, у нас його звали Генерал.
- Ти тільки вийшов?
- Так.
- Пішли. – вона бере мене під руку і веде. Махає охоронцям, що все нормально. Заходимо у ліфт, їдемо. Вона у чорному костюмі: спідниця та піджак.
Виходимо на поверху, йдемо коридором, уздовж дверей з назвами фірм. Ось двері з написом «Детективна фірма Едере». Дівчина, їй років двадцять п’ять, відкриває двері, запрошує мене всередину.
- Сідай. – пропонує мені стіл. Я сідаю. Вона протягує мені руку. – Мене звати Понамка Хаос. – Я підвожуся.
- Засуджений Горностаєв! – доповідаю. Вона регоче.
- Що, звичка ще залишилася?
- Вибачте. – я соромлюся. - Краснодар Горностаєв.
- А руку? – питає вона і тримає свою руку. Подаю її свою, вона тисне. Сильний потиск, зовсім не жіночий. – А що за ім’я таке дивне?
- Тато постарався. Він в Краснодарі служив, казав, що райське місто, то і мене назвав.
- Та ти сідай, сідай. – каже Понамка. – Давно вийшов?
- Вчора.
- Як там шеф?
- Хто?
- Шеф, Олексій Петрович, Генерал, як ви називаєте.
- Та нормально. В авторитеті. Його навіть не б’є охорона.
- Та хай тільки спробують! – Понамка гнівно струшує головою. – Руки повідриваю!
- Він ще просив передати таке: «Твій місяць, найкращий друг, мій день».
- Що?
- Твій місяць, найкращий друг, мій день.
- Що це?
- Не знаю, він попросив передати.
Понамка замислюється. Потім дивиться на мене. Я не бачу це, бо дивлюся у підлогу, відчуваю. На зоні швидко вчишся відчувати на собі чужі погляди.
- Слухай! А ну зачекай! – вона підстрибує, починає клацати по ноутбуку, який стоїть на столі. Мабуть, щось шукає. Дивлюся на кімнату. Невелика така, метрів шість у довжину і три завширшки. Вікно, біля якого стіл. Кілька стільців, мабуть для відвідувачів. Маленький столик з електрочайником і банкою кави. – Блін! Точно! Супер! – вона підхоплюється і починає танцювати, наче божевільна. В ній є щось від дикуна, оця поривчастість рухів. Вона постійно наче вибухає. І я думаю, що зараз зручний момент. Які бувають нечасто. І які треба використовувати. – Супер! Нарешті! Ну Шеф! Йаху-у-у! – радіє Понамка.
- Він ще сказав, що можна у вас спитати про роботу. – кажу тихенько. Мені треба десь зачепитися. Чому б і не тут. У офісі. Хоч ким.
- Що? – дивується Понамка.
- Генерал сказав, що у вас можна спитати про роботу.
- Про роботу?
- Так. – киваю.
- І ким ти хочеш працювати?
- Ким завгодно. Мені потрібна робота. Щоб за щось жити.
- А секретарем зможеш? – питає Понамка.
- Ким?
- Секретарем. Сидіти тут з восьмої до п’ятої, приймати дзвінки, зустрічати клієнтів, ну ще дещо по дріб’язку. Моя секретарка тиждень тому звільнилася, бо вийшла заміж. Я дала об’яву, але приходять такі дурепи, що капець прямо. А то в мене буде секретарка-чоловік, круто, я вважаю.
- Я ж зек.
- Так це ще краще. Буду лякати тобою! – сміється вона. – То як, підеш у секретарі?
- Так. – я думаю, що дуже непоганий варіант. Сидіти у офісі, нікуди не бігати у протертих кросівках. Нормально!
- Зарплатня невелика. На перший місяць покладу тобі півтори тисячі. Тільки без оформлення. Домовилися?
- Так.
Вона знову тягне мені руку. Підхоплююся, протягую свою, тиснемо. Ну так, міцний потиск, а ще дивні, наче збиті кістяки на руках. Такі я бачив у Вані Смерті.
- Ну, тоді завтра о восьмій виходь. Якщо хтось буде дзвонити, записуй, хто і чому, зустрічі призначай після одинадцятої. У мене завтра треша. Тепер пішли, зробимо тобі картку.
Спускаємося на перший поверх, до охоронців.
- Так, хлопці, це мій новий секретар, його звати Краснодар Горностаєв. Зробіть йому картку.
- Понамко, ви впевнені? – перепитує старший з охоронців.
- Звісно. Надійна людина, в нього гарантійні листи такі, що вам і не снилося. З завтрашнього дня він виходить на роботу.
Мені роблять картку з моєю фотографією, тепер я зможу заходити у будівлю.
- Ну все, тепер іди, відпочинь. – каже Понамка.
- Я міг би вже сьогодні приступити.
- Ні, завтра, я сьогодні вже сама. Давай, тільки щоб без запізнень. І не носи такі ганебні кросівки з костюмом. Виглядаєш, наче бомж.
- Слухаюся!
Вона уходить. Дивуюся, як все сталося. Потім повертаюся до гуртожитку. Лося немає, але двері навіть не зачинені. Захожу, починаю прибиратися. Підмітаю, мию підлогу. Потім йду дивитися місцеві смітники. Нарешті знаходжу на одному викинутий диван. Відламую половину, несу до гуртожитку. Це буде моє спальне місце. Витираю його, ложу при стіні. Потім дивлюся взуття Лося. Знаходжу одні більш-менш нормальні черевики. Аж пилом припали, він їх не одягає. А мені підходять під костюм. Начищаю їх, потім тру шматочком сала, який поцупив на кухні. Ось вже і блищать. Костюм вішаю на цвяхи, вбиті у стіну, влягаюся спати. Хочеться їсти, але на зоні звикаєш до постійного відчуття голоду. Думав про роботу. Здається, пощастило. А може і ні, подивимося.
Лось прийшов пізно, п’янючий, з якоюсь дівкою, що спочатку хапала його за член і пропонувала відсмоктати, а потім почала плакати і просилася додому. Вона могла бути і неповнолітньою, тільки ще справи за зґвалтування мені не вистачало. То вигнав дівку, уклав Лося спати. Він швидко захропів, п’яниця чортовий. А я довго не міг заснути. Бо боліло тіло і було якось страшно. Все ж до життя на зоні я звик і призвичаївся, а тут все було нове і не зрозуміле. Зате тут не було Вані Смерті і ось це помітно покращувало картину.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© NATALKA DOLIAK, 03-06-2010

Захопливо

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Уляна Галич (Консуело), 02-06-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Таміла Тарасенко, 02-06-2010

Жодного хаосу

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 02-06-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.64837598800659 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …