Перша жертва у кожній війні – істина.
Над цією одвічно актуальною фразою давньогрецького філософа Есхіла я раніше часто-густо замислювався. Чому саме істина стає першою жертвою, коли перш за все страждає людина і, якщо вона не забажає вбивати, то істина залишиться недоторканою…
Однак я дуже помилявся…
Все життя я намагався керуватися принципом: «Все живе має право на існування». Я не міг дивитися, як мої однокласники знущалися над слабкими, як старший брат обрізав півням гребінці, як батько відрубував голову курці й не дивився навіть на м'ясо. Колись я прочитав, що у індусів існує релігійна течія, котра гласить, що навіть убити мурашку – величезний гріх. Тож я й сам, блудячи вулицями, намагався оминути якусь мураху, черв’ячка, ящірку, аби, не доведи Господь, не задушити й не брати гріха на душу…
Єдиною істиною мого життя стало прагнення не нашкодити живій істоті…
По телевізору я дивився лишень гумористичні програми, намагався оминути американські бойовики, де ллються калюжі крові й валяються сотні трупів… Мені блювати хотілося, коли бачив сцену убивства. Одного разу, коли я розмовляв з батьком, а той саме дивився «Мовчання ягнят», саме так і сталося…
Я був повністю упевнений, що ніколи, ні за яких обставин, нікого не скривджу, не змушу страждати, не уб’ю. Я переконував своє підсвідоме, що убивати – не гідно величного слова «людина». Навіть теорію Фрейда про інстинкт убивці у кожній людині я відкинув і переконував себе, що це лише вигадка…
Моє серце краялося навіть тоді, коли собаки після спарювання злипалися на декілька годин… А коли батьки вивозили малесеньких песиків геть у степ, аби ті не заважали, то я просто розплакався… А тоді мені було вісімнадцять…
П’ять років я навчався у Льотній академії на пілота пасажирських літаків і мріяв бути ближчим до Бога… Час минув так швидко, що я й не помітив, як три роки працював у столичній авіаційній компанії пілотом. Літав до Китаю через Казахстан, Афганістан, Індію…
Одного разу політ виявився невдалим: туман, турбулентність, нульова видимість. Довелося робити аварійну посадку, як виявилося пізніше, на території Афганістану. Смішно було навіть уявити, що я опинився на території, де близько двох десятків років тому убивав корінних жителів мій батько. На території, де небезпечно, навіть, випорожнитися…
Як виявилося згодом, не дарма я хвилювався. Всі пасажири та пілоти потрапили до полону афганських талібів, а стюардес спочатку зґвалтували й розстріляли…
Два роки я загнивав у сирих ямах Афгану… Два роки, день у день, я бачив, як таліби по черзі стріляли полонених. Тих, за кого пропонували викуп, вони не чіпали. Тих же, хто не сподівався на викуп, просто стріляли, відрізали руки, ноги, голови…
Я блював щомиті… Я блював щодня… Я блював всі два роки…
І коли блювати уже було гидко, я вперше пожертвував істиною… Схопивши автомат, я перестріляв більшу половину талібів. Звільнивши решту полонених, нам вдалося втекти, але я помер. Померла моя істина. Я став убивцею…
Невже й справді у кожній людині закладений інстинкт смерті, інстинкт вбивці і лише спосіб життя відтягує момент його проявлення???
Відтепер я точно знаю, що першою жертвою у кожній війні, навіть, життєвій, є істина. І ціною цієї істини є людське життя…
