Софійці скоро шість. І вона – несповна розуму.
Дівча мешкає у бабусі лише кілька місяців, а про це знає вже увесь двір. Ну, хіба крім близнят із п’ятнадцятої квартири. Але їм – заледве півтора роки, і вони вважають розумниками усіх старших, аби лише ті були хотіли гратися з малятами. Їхній матері від такого переконання одні клопоти.
От, скажімо, сидять дітлахи у просторому візочку. Хоч це – зайве. Малі вже бігають. Та ще й так, що, взявши їм за няньку будь-якого вихованця спортивної школи, менше ніж за рік його можна було б натренувати на успішну здачу юніорського нормативу з бігу.
Та Ната (вона виросла у цьому ж дворі і навіть після раннього заміжжя і народження близнят старші сусідки відмовляються звати її не лише Наталею Ігорівною, але й просто на повне ім’я) зовсім немає наміру встановлювати спортивні рекорди. Інколи їй кортить спокійно посидіти на лаві з книгою у пістрявій обкладинці, на якій мужні чоловіки обіймають тендітних красунь, та красивим курсивом виведено: «Кохання при повному місяці» чи «Тайфун пристрасті». Тож вона виловлює своїх Гнатика та Ганнуся з пісочниці та запаковує малих до візочка, сунувши їм, аби не ревли, якусь цяцьку. І сідає на лаву біля під’їзду з твердим наміром хоч трохи почитати.
У цю мить, зазвичай, і з’являється Софійка. Як завжди, мовчки і зосереджено – ніхто й ніколи не бачив усмішки на її смаглявому трикутному личку - вона прямує до візочка, несучи своїм друзям черговий подарунок.
Скажімо, порожню пляшку дивної форми, темно-синю, певно, з-під дорогого питва. Де й відшукала таку в нашому дворі? Начебто, мільйонерів тут немає. А на боці посудини тріщинки сплелися у дивне мереживо, у якому при бажанні можна помітити морський пейзаж чи птаха з розгорнутими крилами. Або - старезний будильник, що, на диво, йде, але чомусь у зворотній бік.
А малі, які вернуть кирпаті носики від дорогих магазинних забавок, зустрічають кожне таке підношення справжнім вибухом радості. І що накажете чинити Наті?! Вже й мова не йде про те, що на її дітей чигають мільйони мікробів, бо хтозна звідки їх приятелька бере отакі подарунки. Так-от, вже не кажучи по таку страшну небезпеку, її малюки можуть вирости дивними, якщо не відгородити їх від такого товариства!
Але, от якщо чесно, ви змогли б так просто прогнати тихеньку і, по-своєму, ввічливу дівчинку? Тим більше, що та виглядає надто тендітною для шести років і, зрештою, не бажає нічого поганого?
Тож Ната обережно забирає в малих небезпечні забавки, при цьому пояснюючи Софійці, що вона дуже вдячна за турботу про близнят, але цяцьки треба як слід вимити, аби діти не захворіли. Та й час їм вже спати…
Дівчинка дивиться на неї із докором. Немов би добре розуміє, до чого воно йдеться. Але не сперечається і не плаче. Вона взагалі ніколи не плаче. Навіть коли ровесники починають кепкувати над її зовнішністю.
Ну, останнє не дивно: бабуся вбирає її у картаті довгі спіднички і все намагається пов’язати голову хустинкою, аби онука не застудила вушка чи аби сонце не напекло голівку. Софійка не сперечається, навіть дозволяє вплести у кіску стрічку.
Все одно за півгодини хустка сповзе на плечі, а темне волосся розсиплеться по спині. Стрічка ж, аби не загубитися, завбачливо сховається у кишені.
Не те, щоб дівчинка була така норовлива. Просто їй так зручніше, своїм же виглядом вона не переймається. А речі, особливо старі, нових же у неї вкрай мало, радо виконують будь-яку її примху. Так, звучить дивно, але сама Софійка щиро у це вірить.
Тому вона ладна годинами гратися навіть не з іграшками, а з усім, що трапиться під руку.
Великий жовтавий листок? Чудово.
Стара шпулька від ниток? Ще ліпше.
Довгастий корок від пляшки дивного відтінку? Чи легко знайти щось цікавіше?
А що сусіди сміються, то хай. Інші діти дражняться – то, взагалі, пусте. Певно, заздрять. Чи ж Софійка винна, що вони зовсім не вміють гратися по-справжньому?
Здається, Лялька із другого під’їзду її трохи розуміє. Вона не задає дурнуватих питань, не галасує і дозволяє інколи потримати поворозку свого песика, як виходить із ним на погулянку. Одного разу навіть запропонувала його погладити, як Соня хоче.
Софійка не захотіла. Їй ніколи не подобалося, як хто гладив її по голівці, тож чому це повинно подобатися песику? І ще, їй не подобається, що її назвали Сонею, та пояснювати це надто довго. Тож вона мовчки йде поруч із Лялькою зовсім трішки уявляючи, що Малий – то і її собака. Лялька ніби не проти.
Шкода, що Ляльчина мама відвезла обох – і доньку, і песика – у село до бабусі. Софійка чула, у дворі кажуть, ніби Лялька хвора і ніяк не видужає. Тож її після санаторію відправили у село, аби хоч трохи поздоровшала перед другим класом.
Софійка взагалі багато чує, більше, ніж думають дорослі. Тільки інколи їх, тих дорослих, важко зрозуміти. Хіба ж Лялька хвора?
От коли Софійчин тато хворів, то лежав цілий день у ліжку, втупившись у стелю непорушним поглядом, немов не бачив ні маму, ні доньку. А на столі стояла пляшка, від якої пахло дуже неприємно, у дівчинки навіть у носі тоді крутило, як вона тихцем заглядала до батькової кімнати. Мама їй це забороняла. Так і казала: тато захворів, бо його звільнили із роботи та ще й штраф наклали задурно. От видужає, знайде іншу роботу, і все буде добре.
Потім татко справді видужав. І навіть знайшов роботу. Тільки десь дуже далеко, бо давно вже не приїздив. Лише дзвонить інколи бабусі по телефону. Телефон старий й інколи не хоче дзвонити, тоді бабуся прохає онуку глянути, чи все гаразд із апаратом, бо, як щось трапиться, - і до швидкої не додзвонишся. Софійка не подобаються такі слова. Однак мовчки підіймає пластмасову слухавку і кілька секунд слухає тишу. Потім прорізається довгий гудок – телефон знову працює.
І мама, певно, теж захворіла. Бабуся так і каже: от видужає твоя мама – відразу повернеться. Але Софійка нещодавно випадково почула, як бабуся розмовляла із сусідкою і зітхала, що от Ліда знайшла собі роботу – тільки й справ, що начальнику каву підносити і догоджати. Що й казати, гарна, ще молода, не скажеш, що і заміжня, от той начальник і купився. Мабуть, і не сказала, коли на роботу брали, що на руках – хвора мала, та й то сказати, було б чим хвалитися… Але ж треба хоч яку совість мати: гроші грішми, тут нічого не скажеш, але можна було б коли і навідати доньку. Сумує дівча…
Софійка не дуже тоді збагнула, про яку Ліду мова йде. Хоч їй і не сподобалася та розмова. Настільки, що вона поскаржилася: голова болить і лягла спати рано-рано, аби лише із бабусею не розмовляти. Лежала, заплющивши очі, потай гладила ведмедика, вишитого на ковдрі – хоч його і не видно, але він тут, нікуди ж не дівся, усміхається трохи винувато. Він завжди так усміхається, коли щось не гаразд, ніби то він завинив. А от коли все так, як треба, то він відразу стає веселим. А будильник, що стоїть біля бабусиного ліжка на тумбочці, голосно вицокує: «Тік - не так, усе - не так, тік – не так». Годиннику Софійка вірить. Той старший за неї і набагато, йому краще знати.
І справді, що з того, як Софійчину маму звуть Лідія – гарне ж яке ім’я, правда? Шкода, що ту тітоньку, яка не хоче бачити свою доньку, звуть так само. Софійчина ж мама скоро видужає, повернеться із лікарні і буде поруч. Може, вона навіть шкодуватиме, що гримала на доню і сварилася із бабусею перед тим, як захворіти остаточно і лягти у ту лікарню. Та вони їй, звісно, ні про що погане не нагадуватимуть: усі хворі дратівливі, то не їх вина - так каже бабуся.
Тож Лялька, певно, не хвора. Вона ж ні на кого не сердилася просто так. Добре буде, коли вона повернеться. Бо крім малих близнят і неї у дворі всі діти якісь дивні.
Що не вміють гратися – то їх справа. Софійка, якби попросили, навчила б, то не складно. Але одного разу вони чомусь причепилися до неї і спробували сильно образити.
***
Це сталося в один із тих довгих червневих днів, коли місто не встигає прохолонути за коротку літню ніч і в дворі задушно вже на світанку. Здається, ще трохи, і сандалики та розбиті кросівки прилипнуть до розпеченого асфальту так, що й не віддерти. Гроші на морозиво та колу витрачені із самого ранку, а день саме в розпалі.
Гратися не дуже хочеться і на кожному кроці спалахують сварки на порожньому місці. Зграйки дітлахів збираються біля гойдалок чи обсідають поламані лавки і пісочниці й понуро чекають, аж поки кому спаде на думку хоч щось путнє.
Софійка не надто переймалася спекою. Може, просто не відчувала її у легенькому платтячку – біленькому, у дрібну червону квіточку. Ті квітки зблякли під час прання, тож видавалися рожевими і такими подобалися дівчинці навіть більше.
А ще, Софійка відшукала десь кілька кольорових скалок скла. Хтозна від кого вона нещодавно почула про вітражі – кольорові вікна у давніх замках та соборах. Певно, у тих давніх будівлях було дуже гарно сонячними днями, бо ж проміння сонця теж видавалося кольоровим. А як і не було сонця, теж непогано: замість сльоти та калюж там, знадвору, можна розглядати дивні малюнки на вікнах.
Софійка уважно вивчала двір крізь різні скельця, уявляючи, що вона – принцеса. Живе у великому замку, де в кожній кімнаті – вікно іншого кольору.
Вона якраз дійшла висновку, що влітку вона б мешкала там, де усі вікна зелені: так видається, що довкола прохолодніше. А от червоне скло, хай і дуже гарне, більше б знадобилося зимою: мабуть, гарно дивитися крізь нього на заметіль.
Аж раптом дівчина збагнула: відбувається щось дивне. Вона чи не в перше опинилася у центрі уваги ровесників. До цього її частіше ігнорували. І не сказати, щоб загальна увага так їй сподобалася, відчувалося у пильних поглядах однолітків щось… неправильне, таке, що не пасувало ні до її настрою, ні до ясного літнього дня.
Софійці вже вирішила встати і піти з двору деінде. Хоч забратися на горище, де точно не буде кому псувати гарний день. Та тут вона згадала про обіцянку бабусі не забиратися у закапелки. Тож залишилася біля уламку каменя, на якому розклала свій скарб – оті самі різнобарвні скельця. От цікаво, чи можна крізь них дивитися на сон? Певно ж, від того сновидіння стануть ще гарнішими?
Вона якраз обдумувала як правильно провести уночі ек-спри-мент (це так тато колись називав деякі її ігри), коли почула:
- Агов! Дурна, а йди-но сюди!
Найкраще зробити вигляд, що не чуєш. Добре, що бабуся пішла на базар, вона б дуже розгнівалася на «тих клятих шибеників», а гніватися бабусі не можна: тоді у неї починає боліти серце.
Певно, у всьому був винен спекотний день та нудьга. Зазвичай, не надто цікаво ображати того, хто й уваги на твої жарти не звертає, копирсаючись у пилюці.
Артур, певно, віднайшов би більш вдалий об’єкт для знущання, але тут хлопця заїло. Хоч би та малявка злякалася його, що вже перейшов аж до третього класу! Так ні ж, і головою не веде. Сказано ж, дурна.
Ні, бити він її не збирався. Ще потім клопоту не обберешся. А от на ті кольорові скалки наступив підошвою кеда із великим задоволенням. Задоволення, може, й справді було чимале, але дуже коротке. Бо хлопець раптом збагнув: ніхто із приятелів не хихотить підбадьорливо, мовчать, мов язики повідкушували. Та гірше інше: ота… ота… Її долоня опинилася під його кедом, ніби дівчина вирішила врятувати улюблену іграшку хоч такою ціною. Тепер між тоненькими пальцями проступала кров. І найгірше, вона навіть не плакала. Мовчки дивилася на кривдника і ніби чекала чогось.
Артур потай пишався тим, що в нього нюх на те, коли час робити ноги. Але цього разу він не встиг утекти: його на взльоті притримала сильна рука:
- Як дівчат калічити, то ти перший, а як відповідати, то линяєш? Мо, тебе теж по склу повозити? там ще вистачить…
Артур спробував вивернутися, жалібно заглянути в очі отому грізному дядькові. І тут зрозумів остаточно: влип. Якби ж то був дорослий, то найбільше, що загрожувало б - потиличник чи там штурхан. Ну, матері б поскаржилися. Але йому у плече вчепилися сильні пальці Блека.
Мати Артура кілька разів, як розмовляла із тітоньками, закочувала очі:
- Не дай Біг, я от із острахом думаю, що буде, як той підлітковий період надійде?! Он, глянути на Богдана із сусіднього будинку: пристойним хлопцем був і з родини непоганої. А зараз! Із ніг до голови у чорному! Кличка, немов у пса. Кажуть, із такою компанією зв’язався…
Не надто Артур дослухався до материних тирад. Не перетинатися до цього із Блеком їм не доводилося. До менших той не прискіпувався, та й з однолітками не товаришував, хоч і не наривався даремно. Хоч, кажуть, одного разу гопота якась до нього пізно увечері причепилася, так ватажок отих «кртутеликів» із рукою у гіпсі потім ходив, а загіпсованим не так легко трусити кишені. Навіть тих, хто слабший. А Блек дешево тоді відбувся: все одно синець під оком в чорними окулярами не надто помітний…
А зараз, глянувши в похмурі очі підлітка, Артур чітко зрозумів: такий може і об скло. Добре, як руку черконе, а як… Проситися? Кликати на допомогу? При товаришах?! А потім що, на двір не потикатися, аби не чути як слабаком дражнять?
- Не треба, - Софійка обережно доторкнулася до кишені Блекових джинсів – вище їй не дістати – вцілілою рукою.
Той ледь зморщився, так, зазвичай, реагують ті, уникає чужих доторків, навіть отаких, випадкових.
- З рукою у тебе що? – Блек завжди чітко визначав, яке питання найголовніше. Сентенція про всепрощення малих дуреп, яке на рукам усяким малолітнім же покидькам, могла зачекати.
З рукою, до речі, все виявилося не так погано.
Сам Блек, тоді ще навіть не Богдан, Богданко, у дитсадку раз чергував, накриваючи столики. З якого дива він упав, розтрощивши склянку і насадивши на неї долоню, потім не могла пояснити і вихователька. На щастя, прогнози лікаря, що рука може до кінця не згинатися, виявилися перебільшенням. А шрам – то, інколи, навіть непогано, на ньому ж не написано, що то – не слід від серйозної сутички. Але навряд чи отакі аргументи справедливі по відношенню до малого дівчиська.
Та тут кров кров’ю, а порізи, на диво, неглибокі. «Пощастило» - це якби взагалі такого не трапилося, але дешево відбулася мала. Хоч, певно, оту хустку, якою руку перетягували, доведеться потім на смітник викинути, так наука буде дорослим, щоб без нагляду своє щастя не кидали…
При останній думці Блек скривився: добрі справи тим погані, що їх не кинеш на півдорозі. Інакше вийде чортзна-що. От і тепер доведеться повести дівчисько додому.
***
Бувають такі дні, коли під полудень розумієш, що краще було б зранку взагалі не вилазити з ліжка.
Блекова мати, виявляється, вчора замість серіалу вирішила переглянути передачу про підліткові субкультури. Тож зранку обережно почала випитувати, а як її син ставиться до емо? Хлопець, як зрозумів, до кого його зарахували любі родичі, вдавився водночас бутербродом і гарячим чаєм. Часу на скандал не вистачало. Та це – на щастя.
На сходах він надто нервово начепив чорні окуляри. Спробуй зробити це у квартирі – то ще на п’ять хвилин лекції буде про шкідливість отих окулярів для очей. Знову не пощастило. Пластмасова оправа тріснула так, що й не починеш.
У коледжі куратор прямим текстом заявив, мовляв, шкода, що в ПТУ (Михалич так і не перейшов на більш передову освітню термінологію) не можна залишати на другий рік на першому курсі. Декому це пішло б на користь. А от практику не закрити можна, тож хай ледарі у червні ще походять повідпрацьовують прогули.
Як зовсім щиро, то Блек навіть не дуже засмучувався отим шквалом дрібних неприємностей. Бо вони ніби «присипали» головну так, що відразу і докопаєшся. Хоч то – теж не його неприємність. Чорт з ними, з тими «зірками», як їм запраглося нового бас-гітариста. А на його вік місцевих гуртів вистачить, він ще просто не починав шукати нормальних музик...
І от тепер йому робити більше нема чого, як у няньку гратися!
Хоч калічити отого покидька малолітнього він усе ж не збирався. Було б через кого на неприємності наражатися. А от відлупити саме те. Так ні ж, оте дівча малахольне, дивиться просто у вічі (чорт, рука мимохідь сунулася до кишені, за чорним окулярами, «голі очі» - так кажуть?).
- Тобі що, не боляче? Це ж через нього болить, – нащось почав пояснювати він отій малій пацифістці.
І почув у відповідь:
- А менше болітиме, як його побити? – ні, це було не знущання, а просте уточнення. І чесний погляд великих темних очей.
З такої точки зору Блек на справу не дивився. Тож відвісив єдиний – профілактичний – ляпас хлопчаку, пояснив, що як той підійде ближче ніж на три метри до цієї-от дівчини… І таки провів малявку додому, бо, схоже, така може ще у щось влипнути. Добре, що у дворі він ні з ким особливо не приятелював, а то пояснюй потім, що на тебе найшло. Та ще й на кпини якось реагувати довелося б…
***
Чого тільки не перебувало у кишенях Блека! Як, зрештою, і в кожного нормального хлопця. Інколи мати, як збиралася прати джинси, через знахідки влаштовувала йому справжній скандал. Блек же чесно не збирався дратувати її цигарками чи чимось таким, а забував, що там, у кишенях.
А от зараз ледь не полум’янів щоками і дуже сподівався, що мати ще не буде вдома. Бо в такий день просто не можливо буде приховати, що в кишені у нього кольорові скельця: чи то штани порвуться, чи сам зробить необережний рух. І що батьки подумають: син не емо, хвалити Бога, але зовсім здитинів?!
І головне, чорт зна як він опинився у такій ситуації. От відьма мала! Чи як там її? Соня?
Говорити їм не було про що, тож Блек провів дівчинку додому мовчки. Аж раптом, біля самого під’їзду, Софійка нагнулася. На її долонці засяяло відразу кілька скалок різного кольору. Дивно, Блек-от на зір ніколи не скаржився, а сам не помітив яскраві уламки.
- Хочеш? Ці – найгарніші, - дівчинка всміхнулася. Вперше. На мить мала стала майже гарненькою.
Блек давно засвоїв, що із дівчатами нелегко спілкуватися, але думав, що то йдеться про ровесниць. А от що у шестиліток є свої бзики… І що дивно, найрозумніша відповідь, мовляв, дякую, гарний гостинець, але я уже не в тому віці, аби гратися цяцьками, тому залиш собі… Ні, така відповідь видалася раптом заскладною. «Надто багато слів», - не вперше майнуло в голові хлопця.
- Думаєш, отак дивитися неправильно, коли усе кольорове? – Софійка дивилася дуже серйозно. - А зате так – цікаво. От як глянеш на чорний, а там чорного і немає… Ну, так у снах буває...
- Як немає? – трохи ошелешився Блек від такої колористики. Чорний, через що на нього не дивися, білим не стане.
Мала мовчки потисла плечима: як назвати колір, що утвориться в результаті такого ек-пе-ри-мен-та вона не знала.
Ну, якщо відчувати себе бовдуром, то вже наповну. Певно, саме цим принципом і керувався Блек, коли сунув скельця у кишеню. Коли зупинився біля входу до під’їзду і прислухався, як зношені сандалики цокотять по східцям і дратівливо озивається старий дзвінок на другому поверсі. Коли не викинув «подарунок» на вулиці.
А коли зупинився біля дверей своєї квартири раптом згадав, що і подякувати забув. Ніби не вперше, але раптом це неприємно дряпнуло. Невже й справді він збирається досліджувати, як виглядатиме світ крізь кольорові скельця?!
Та що ж це за день такий!
