Закрию рота вітрові своїми вітами – палким шептанням.
Обійнявшись скраю поля, набравши в ніздрі волі стоятимемо до світання.
Він подих згубить свій у листі мов сонця блиск в криштальному намисті.
І я розтану.
Я розтечусь у образі туману хитким мереживом здійсненних мрій,
Введу в солодкий вир омани малюючи вустами дзвінкий дівочий сміх.
І не жебрачка і не панна, не грішна не свята навік увінчана туманом.
Так, я саме та отруєна дурманом, зтишена, безмовна літаюча хмарина,
Осяду на краю гори і світу в якому коло віднайшло мереживний кінець.
Ангел?
Бог?
Людина?
Жрець.
Волосся на тендітних плечах, зірка у чолі, веселка у вустах… я Жриця!
Так. Вчення про життя – змістовна суть буття у заповіті догм старих загублених у Євангелії від Мене, від Імені без слова - я у людськості мізерній…
Жриця!
А ти назвав мене повія.
Повіяв вітер, як подих з вуст загублений у вітах, сниться –
Безмежна даль, скеля, море піною цілує камені і без рятунку потопають хвилі в ласці медового трунку, пісок і діти, сад і квіти, небо під ногами земля над головою… Жриця
до болю втомлена Любов’ю.
Тобою.
Тобою вітер колоситься, в ріллі з насіння сходить вир, вода цвіте у сонячнім промінні і захід ховає ранок у видінні, в мереживі з кришталиків чуття – Жриця.
Ти – Слово про Життя.
