Я пам”ятаю, як ти стояв посеред коридору і прощався помахом руки. Ти вже тоді був незрячий, але ще навмисне показував мені, що добре бачиш... Ти кивав мені рукою і дивився в бік вікна, де я колись любила стояти і спостерігати ту осінь, котра нас чомусь роз’єднала. Ти тоді думав, що я пішла і твоя роль закінчилась: намацував стіни, а у них двері... Я бачила твою безпорадність і розуміла – це кінець.
*
А потім були довгі безкінечні дні, котрі зливались у суцільну сіру гаму і нагадували перший сніг з болотом. Я блукала у сутінках парковими алеями, вулицями і не хотіла повертатись додому. Мій дім став порожнім. У ньому існує тільки коридор, посеред якого ти стояв і посміхався мені на прощання.
**
Я знаю, що дороги назад нема. Її ніколи не було. Цей ескалатор життя мене везе поволі до тебе. До кінця ще далеко, але дарма - рано чи пізно я стрінусь з тобою. У моїй глибокій кишені осіннього пальто є всі кольори, котрі ти загубив чи може, котрі загубили тебе. Ці листи... Ці листи без відповіді. Вони схожі на ту безпорадність, з якою ти боровся, тримаючись за стіни коридору.
***
Я кладу руки собі на лоно і прислухаюсь пальцями до відчуттів. Мої пальці навчились говорити і слухати... Мені є кому шепотіти серед ночі молитви і є кому сказати “доброго ранку”. Моє черево скоро стане занадто великим, аби приховувати від решти, що я маю з ким поплакати. Тільки ти не будеш бачити і торкатись моїх важких перс і кругленького живота. Ти ніколи не почуєш, як тихенько б'ється ще одне серце...
****
Може, тепер ти знаєш, куди телефонувати, якщо пропала безвісти душа? В морг чи в реанімацію? Я стала безсилою від цих пошуків. Все частіше мені хочеться, аби стіни вміли говорити, а вікна плакати.
*****
Я назву її так, як ти хотів. І навіть якщо мене колись не стане, вона знатиме про цей коридор і осінь, котра чомусь нас роз’єднала. У мене ще є трохи часу для ЖИТТЯ. І мені дуже шкода, що я не можу поділитись ним з тобою.
