Марія Федорівна замість чоловіка мала робота.
- Така стара модель, - жалілася вона тітці Ганні на базарі. – Як ото, знаєш, в мене є швейна машинка із ручкою. Вже там все добре ніби зроблено, але давно, ще у давні часи. Тому вона то шпульку зажує, то ролик відскочить. Але добре хоч не як радіола стара – її лише пальцем крутити. Вчора за обідом в нього випали зуби, так поки я вставляла, випала ще й щелепа, стала прикручувати щелепу – голова набік звернулася!
- Жінко! – раптом почулося з кошику. Тітка Ганна здригнулася від несподіванки.
- Це хто? Це де? – спитала вона.
- Жінко! Купи мені цигарок!
- Та заспокойся, куплю! – відповіла Марія Федорівна у кошик, а потім пояснила Ганні Петрівні. – Це ж голова мого чоловіка. Я її з собою на базар взяла, а потім зайду до майстерні, хай вони її поладнають.
- Нічого не розумію, - здивувалася тітка Ганна. – То це голова твого чоловіка, чи сам чоловік?
- Та ні-і-і! Який сам! Голова, звичайно!
- А чого тоді вона курити просе? Чим вона курити буде? В неї нема нічого!
- Жінко! – настирливо пролунало з кошику знов. – Цигарок купи!
Тітка Ганна зазирнула туди та довго роздивлялася із цікавістю.
- Ти ба яке! Ич! Шо качан капусти! Лежить собі, губами ворушить. Це як кіно по телевізору колись було «Голова професора Доуеля». Бачила?
- Так це в нас така книжка є. У 1984 році, ще коли на старій квартирі жили, пішли здали 20 кілограм макулатури та взяли на талони. То ж дефіцит був страшний!
- Але ж цікаво, якщо це лише його голова, то чого вона тоді тебе жінкою називає? Ти що – жінка голови?
- Та якого там голови! Він як був слюсарем так і на пенсію пішов! Але ж воно своє, рідне, кохане.
Марія Федорівна дістала голову чоловіка із кошика та поцілувала у лобик. Чоловік, якого, до речі, звали Сашко, якщо це взагалі має якесь значення, очманіло роздивлявся навкруги. Йому ще вочевидь ніколи не доводилося стикатися із таким радикальним скороченням власного організму. Із чим це порівняти? Із колобком? Так він був імпліцитно (тобто від початку) неушкоджений до самої зустрічі з лісою, яка його кінець-кінцем захавала. Оці руки-ноги, що примальовують колобку у деяких дитячих коміксах – це ж чистої води нісенітниця! Всім відомо, що він котився, але занадто гуманізований наратив просто не дає право на існування будь-якій неантропоморфній структурі. Це морфологічний шовінізм призводить до викривлення картини дійсності, до створення вторинних міфів. Так відомо, що колобок постійно використовується для втілення різноманітних концепцій та концептів, бо його концептуальний діапазон залишає далеко позаду інших представників химеро-гротескного пантеону. Мається на увазі російський мультиплікаційний фільм «Слєтствіє вєдут калапкі». У цій картині колобок перетворюється на групу істот із смішною назвою «калапкі» (множина), і ці створіння займаються розслідуваннями, бо працюють слідчими у кримінальному відділі поліції.
- Та не повертай йому голову зовсім! – порадила тітка Ганна. – Нащо вона йому, а тим більше тобі?
- Маєш рацію. Сенсу в голові не багато, в даному випадку. Все одно він ніде не працює, і, між нами кажучи, в нас вже давно нічого не було. Він вже років п’ять як не може. Але куди її тоді дівати?
- Віддай мені, я щось придумаю.
- Та ти що! Що ти таке кажеш?!
- А що… Поставлю її у вітальні, хай гостей зустрічає. Або у кухні. Хай мені кричить, чи зготувалося.
Марія Федорівна замислилася. З одного боку від голови Сашка були самі неприємності, а з іншого – розукомплектований тулуб втрачав будь-який сенс. Цілий чоловік хоч ламався, але працював, виконував основні свої функції. Розібраний – ставав якоюсь незрозумілою річчю. Зовсім зайвою. Він і був завжди зайвою річчю, але з багатьма перевагами. Марія Федорівна довгі роки спостерігала, як її чоловік, спочатку такий необхідний, поступово перетворюється на непридатний мотлох. Ця сумна доля чекала всіх людей без винятку. І її теж. Це була таємниця, але вам вже можна сказати, ви вже готові до цього. Ось вже півроку у Марії Федорівни відпадали пальці на лівій нозі та щодня зупинялося серце. Вона діставала його з грудей та заводила великим іржавим ключем від настінного годинника, заводила обережно і не до кінця. Вона зверталася з ним до майстерні, але там сказали, що таке дрантя не ремонтують – запчастин немає. Зараз вже на світі з’явилися нові, молоді, гарні та розумні люди. Всі майстерні та сервісні центри розраховані на їх потреби, а старим лише хоч би якось перебитися до кінця. Марія Федорівна подумала, що це цілком слушно та зрозуміло. Молоді і справді були кращі за старих. От взяти хоча б її дочку Галю. Вона ніколи не ламалася і навіть розмовляла якоюсь іншою мовою. Кажуть, це був новий софт. Дочка якось апгрейдилася через вай-фай. Коли мати показала їй свої трьох-з-половиною-дюймові дискети, Галя спочатку не розуміла, що це таке, а потім подивилася на неї співчутливо. Нічим тут не зарадиш. Таке старе залізо тепер нікому не потрібне.
