Кохання до Янгола
I.
Вона з'явилась нізвідки, прямо перед моїм носом шубовснула у калюжу, яку після себе залишив осінній дощ. Вона сиділа уся мокра і ніжно дивилась на мене. Її маленькі вологі оченята благали про допомогу, в якій я, звісно, не міг відмовити. Це була вродлива дівчина, не завжди можна зустріти таке створіння на вулиці, та й ще мокрою, сидячою у калюжі. З боку це виглядало кумедно. Вона міцно уп'ялась у рукав мого пальто і тихо щось бурмотіла собі під ніс. Від неї пахло чимось свіжим – жасмином чи лавандою, важко було розібрати. Дівчина піднялася і почала струшувати із себе грязюку. Я помітив на її плечі пір'їну і захотів здмухнути, але дівчина забрала її рукою і почала водити нею по моєму носі і швидко заховала до своєї кишені.
Вона дивилася на небо і сміялась, сонце пестило її обличчя яке зачарувало мене. Дівчина була чорнявою на вигляд, чорне розкуйовдане волосся падало на її ніжні плечі, які були заховані під сірою курткою. Погляд її насторожуючий, але водночас сміливий та цікавий, як у цуциків, які нама-гаються дослідити навколишнє середовище. Посмішка була невинною, але якою ж гарною вона була, білі зубки прорізалися крізь тонкі і водночас набухлі губи, які були створені для того щоб їх цілувати.
Я відчув легке запаморочення від її аромату, що манив до себе, можливо, вона чаклунка яка? Не хотілося йти, було бажання залишитися біля юної красуні і захистити від злих очей та усякої погані, яка хотіла занапастити її. Я відчув погляд дівчини на собі. В середині народжувався страх, страшно було загубити її і водночас зустрітися з її поглядом, не знав, що подумає про мене, адже так хотілося показати себе з кращої сторони, що не такий як інші. Дівчина взяла мене за руку. Я хутко забрав руку назад, немов її намагалися відкусити, юнка дивилася на мене з широко відкри-тими очима і посміхалася.
- Що ти робиш? – Спитав я.
Вона дивилась на мене, її рука знову доторкнулась до моєї. Я відчув легке збудження і стис її пальці у своїй долоні. Дівчина ще більше посміхнулась і показала на лавочку, що стояла неподалік і чекала саме на нас.
- Як тебе звати? – Знову спробував завести розмову.
- Яка різниця, ти ж мене скоро забудеш. – Шепнула вона.
Я сидів, тримаючи її пальці у своїй долоні, мені нічого не спадало на думку. Що їй сказати? Як поводити себе? Хто ж ця незнайомка? Невже це вона, та, яку шукав довгий час. Не маю права її відпустити, адже це справді вона, моя доля. Дівчина поклала голову на моє плече, я відчув її тепле дихання, так хотілося поцілувати її, а що, як вона не так усе зрозуміє, подумає, що я хочу викорис-тати її у інших цілях, як бути?
- Про що ти думаєш? – Спитала незнайомка.
- Як тебе звати? – У відповідь сказав я.
- Ні, ти не про це думаєш.
- Тоді про що?
- Ти хочеш поцілувати мене, чи не так?
- Я хочу бути з тобою завжди.
- Тебе не дивує, що ми навіть не знайомі і немає години як ми зустрілись.
- Можливо, це доля, або так цього хоче Бог.
- Бог? Що знаєш про нього? Сидить і всім керує, що робити, куди йти.
- Так як же тебе звуть?
- Я, – на мить задумалась, – я Ангеліна.
- Мене … . Ну ось, ми і знайомі, давай якось зустрінемось.
- Не знаю. Можливо, не треба, ти потім шкодуватимеш.
- Шкодуватиму коли не зустріну тебе більше.
- Завтра я чекатиму тебе тут.
- О цій же порі, я зрозумів.
Вона поцілувала мене у щоку і зникла за деревами у парку.
Я прокинувся з самого ранку. Не знаю, що діялось зі мною, хотілось усім розказати про свою учорашню зустріч, але знав, що мене не зрозуміють, тому довелось мовчати. Я вибрав для поба-чення свою найкращу краватку та костюм, які пасували до моєї сорочки. З квітами довелось най-важче, адже не знав які їй до вподоби, вибрав свої улюблені - червоні троянди, щойно зрізані. До вечора було далеко, а зайняти себе не було чим. Вирішив прогулятися містом. Я вперше почав розуміти отих поетів, які писали про любов, а я їх ненавидів, вважав божевільними, так, мені со-ромно за це, адже я зараз став одним із тих поетів.
День пройшов швидше ніж я очікував. Прийшовши в назначений час, я сів на лавочку і чекав на неї. Вона спізнювалась, але бажання її бачити стримувало мої емоції. Пройшла майже година, по-чинав накрапати дощ. Я вирішив, що вона забула про зустріч і зробивши кілька кроків, щоб піти, почув позаду себе: «Ти куди?» Я швидко повернувся на голос. Це була вона. Замість того щоб привітатись, я кинув: «Де ти була стільки часу. Ти уявляєш, стільки я тут сиджу?» Ангеліна підійшла до мене ближче і прошепотіла мені на вухо: «Привіт! Я знаю, я весь час за тобою спостерігала поки ти не вирішив піти». Мене охопила лють, але я цього не показав, лише простягнув юнці квіти, котрі мали б зараз валятись в урні для сміття.
- Чому ти спостерігала за мною, заставляла мене чекати? – Спитав я.
- Не знаю. Хотілося розважатись.
Я розізлився ще більше. Вона це помітила і взяла мене за руку. Можливо, це заспокоїло мій гнів, але раптово пішов дощ і він не збирався зупинятись. Ми стояли, тримаючись за руки. Ангеліна стояла вся мокра. Її мокре волосся спліталось у кучері, які пахли ромашками. Я дивився у її очі, вони переливались у зелений колір, надаючи дівчині ще більше загадковості. Я поцілував її. Цей поцілунок, здавалось, був найдовшим у світі. Ми ще довго стояли під дощем дивлячись одне на одного, показуючи свою симпатію поцілунками. Дощ закінчився раптово, як і розпочався. «Апчхи» – почув я.
- Ти простудилась, я відведу тебе додому. – Сказав я.
- Можливо, цей дощ був дуже холодним, як люди. Лише ти мене зігрів, щоб я без тебе зараз роб…
Я знову поцілував її.
- Я проведу тебе додому.
- Ні – ні, – сполохалась вона, – я сама, це тут, недалеко.
- Тим більше. Я не відпущу тебе саму.
- Ти не зрозумів, я сказала, що ні. Зустрінемось завтра.
- Який у тебе номер?
Вона повернулась і пішла, нічого не сказавши. Я довго дивився їй у слід і не міг зрозуміти, до чого таке її ставлення до мене. Я міг наздогнати її, але боявся, що вона прожене мене і я її більше не зустріну. Можливо я боягуз? Так, саме так, я боягуз, вперше критикую себе таким чином. Чого насправді я боюсь: того, що від мене відвернуться, чи того, що набридну? Можливо, те і те. Але що робити, змінитися?
II.
Прокинувся від реву будильника, потрібно йти на роботу. Ніч була безсонною, думав про неї, невже я справді закохався, можливо, це лише навіювання, захоплення протилежною статтю? Мо-жливо так, але чому тягне до неї, її образ весь час перед моїми очима.
Випивши каву, побіг на маршрутку, адже за спізнення вираховують зарплату. Довго їхали, водій майстерно викеровував цим масивним залізяччям по вибоїнах, на які влада більше року намага-ється не звертати увагу. Хотілось поділитися своїми думками, щастям, яке впало переді мною, тай ще в калюжу. «Машка, ось з ким я поділюся, вона і підкаже, і зрозуміє» – крутилося в голові.
Ввійшовши в офіс, відчув як чорнило та канцелярськіе приладдя своїм запахом намагаються скрутити носа. Машку я побачив відразу, вірніше відчув своїм носом, хто, як не вона, зробить сма-чнющу каву, запах якої переплітався із запахом канцелярії.
- Привіт! Як справи? – Вигукнула Машка, коли я ступив на поріг. – Каву будеш?
- Ні, дякую. Машо, є справа, потрібно поговорити.
- Ти мене лякаєш, щось сталося?
- Та ні, нічого не сталося. Хоча… – перед моїми очима з'явився образ Ангеліни. – Так, стало-ся. Машко, я, здається, закохався. Потрібно поговорити.
- Цікавий діагноз. А я думала. Що ти так і помреш, не знайшовши своєї половинки . – Посмі-халася дівчина, показуючи жовті від кави зуби.
- Це сталося випадково, у парку.
- Гм. Цікаво, але ти і місця знаходиш для знайомства.
- Швидше це вона знайшла мене. Вона сиділа у калюжі.
- Ха-ха. Цікава ти людина. І що ж вона робила у калюжі?
- Не знаю, просто сиділа. Машко, вона така загадкова, я повинен познайомити вас.
- Ще встигнеш. Запроси її до себе додому, попийте чаю чи кави, подивіться якийсь фільм і так далі.
- Що так далі?
- Ну-у-у, ти знаєш.
- Що ти таке говориш, що вона подумає про мене?
- Та нічого вона не подумає, вона така як усі і я така, Зоря така, усі такі.
- Не смій про неї говорити таке, ти чуєш, Машко?
- О-о-о, та ти справді вдуплився в неї? Ти таким не був, можливо, тепер навчишся цінувати жінок.
Машка повернулася і пішла, тримаючи двома руками кавоварку, щоб часом не втратити той дорогоцінний для неї напій, з якого, по моїх джерелах, вона розпочинає своє існування кожного ранку.
Після роботи я затримався ще на кілька хвилин. Підійшла Машка і почала розказувати щось про дівчат, як вони користуються хлопцями для своєї ж вигоди, а потім, випивши з них усю енергію та закохавши в себе, викидають як непотрібну річ і шукають іншу ціль.
- Дівчина завжди хоче волі і робити те, що їй заманеться, хоче щоб вона керувала, а не її об-раний, але коли їй потрібно щось, вона не зупиниться ні перед чим. Дивись, і ти не потрап у таку ж халепу. Дівчата, навіть коли вийдуть заміж, продовжують показувати свою стервозність, але це виявляється уже по іншому. Жінка завжди у сім'ї робитиме так, щоб було по її, а не так як сказав чоловік, він просто не знатиме про це, вважатиме, що по його, а насправді це не так. Запам'ятай, що усі ми, жінки, відьми.
- Що ти таке говориш?
- Говорю про те, від чого ти біжиш, від правди.
Мені було трохи не пособі, але не брав лишнього до голови. Хотілось бачити Ангеліну. Напевне я зовсім втратив голову, адже навіть не взяв її номер мобільного. Але нічого, сьогодні ми знову побачимось.
III.
Я летів швидко додому, потрібно було підготуватись до побачення – попрасувати сорочку, ку-пити квіти, замовити столик у ресторані. Саме у ресторан я її і поведу, раніше я не дозволяв собі такого, вірніше фінанси не дозволяли, адже після закінчення університету важко стати на ноги, а сьогодні мені нічого не шкода, лише щоб бути з нею.
Прибігши до парку, вона чекала на мене і посміхалась як і тоді, коли познайомився з нею.
- А ти шустрий, – прошепотіла дівчина мені на вухо, цілуючи у щоку, – швидко прибіг з роботи і зразу ж до мене.
- Ти що, слідкувала за мною?
- Так!
- Але чому я не помітив тебе?
- Я дивилась на тебе з неба.
- З якого неба, та що таке говориш? А в тім, пішли звідси.
Я взяв її за руку і як малу дитину повів через дорогу.
- Куди ми прямуємо?
- Побачиш.
- Це буде цікаво?
- Я намагатимусь щоб тобі було цікаво, моє сонце.
- Чому ти назвав мене сонцем, це ж небесне тіло.
- Не знаю, це зменшено пестливе значення, тобі мало б бути приємно від того, що я тебе так називаю.
- Мені приємно.
Ми зайшли у великий зал, де майоріло безліч лампочок. Грала музика, люди сиділи і спілкува-лися одне з одним. Чути було як хтось із клієнтів сварився із офіціантом, здається, муха у вині. Ми сіли за столик, за який я, звісно, домовився заздалегідь. До нас підійшов офіціант і подав меню. Вона посміхалась і про щось говорила, про що саме не знаю, не слухав її, дивився на неї і серце ще сильніше намагалось вибитись із грудної клітки. Ці швидкі зміни дуже вплинули на мене, я перестав звертати увагу на тих людей, які оточували мене, забував про час, адже коли Ангеліна біля мене, він так швидко проходить, просто краде її від мене.
- Розкажи мені щось про себе. – Розпочав розмову я.
- Ти не зрозумієш мене, це все дуже складно. – Кинула дівчина у відповідь.
- Чому ти так вважаєш, що такого у тобі, чого непотрібно знати мені?
- Все!
- Та що ти таке говориш, це уже набридає мені!
- Давай краще їсти. – Стисла мені руку.
Як на диво, у цієї тендітної дівчини навіть дуже звірячий апетит, мені ставало смішно, куди ж усе могло влізти, невже у той маленький животик? Я спробував пожартувати:
- Знаєш, а тебе невигідно вдома тримати.
- Чому, я багато їм? – Посміхнулась дівчина.
- Можливо, ти завжди так їж? Це вже восьма відбивна, не боїшся луснути?
- Я лише боюся втратити свої крила.
- Які крила?
- Ангельські. Знаєш, коли ангели грішать, в них забирають крила, щоб вони не мали змоги повернутися назад на небо.
- Ну, ти справжній Янгол. Я люблю тебе. – Посміхнувся я і поцілував її руку.
- Це важко зрозуміти, але я готова заради тебе віддати свої крила.
- Невже я заслужив на це?
- Так! Розкажи мені про свою роботу, ти працюєш в газеті?
- І на радіо також. Але я там завше відпочиваю від сірих буднів ніж працюю. Знаєш, так хо-четься робити людям приємне, коли пишеш щось для них, даєш їм інформацію, попереджаєш про щось, допомагаєш. За допомогою олівця та паперу можна багато чого змінити.
- Я люблю тебе!
Ми вийшли з ресторану і ще довго гуляли, тримаючи одне одного за руки, щоб ніхто не вкрав. Ангеліна довго розповідала про людей, їхнє життя, філософію Бога, для чого ми живемо. Я дивився на неї і зрозумів, що готовий віддати життя за цю дівчину. Це перша дівчина якою я так сильно захопився, це перша дівчина в яку я закохався, без симпатій та прив'язаності, це перша і остання. Подув вітер і захопив усю пилюку, що набралась за цілий день на тротуарі, ми закашлялись і відчу-ли холод на своєму тілі.
- Дивись, сніг, о Боже, яка краса, я вперше відчуваю дотик снігу.
Ангеліна обняла мене за шию і поцілувала в чоло. Дівчина здавалась така чиста, без гріхів, але щоб не відчувати дотик снігу, це вже занадто. Я спробував пожартувати:
«Ти що, з іншої планети?»
Ангеліна дивилась своїми оченятами на мене так, наче я образив цуцика.
- Як можна не відчувати сніг, холод зими та все інше?
- Я не знаю, але усе скоро усе буде по іншому.
- Що повинно змінитися?
- Усе.
- Відколи ми познайомилися, навколо усе змінилося.
- Скоро побачиш. Мені потрібно йти.
Після довгого прохання провести дівчину, я викликав таксі і відіслав її додому. Мене почала бі-сити її загадковість, звісно, спочатку це подобалась, але скільки можна?
IV.
Я почав зустрічатись з Ангеліною все рідше, не тому, що я так захотів, а тому, що вона так вирі-шила, сказала, що так краще для неї, але чи буде краще для мене… Ми весь час сварилися, доріка-ли одне одному навіть через те, що нам хтось заздрив і взагалі у нас були тупі сварки.
- Ось яке воно, людське кохання, мене попереджали, а я не слухала…
- Що ти верзеш, – перебив я її, – ти говориш наче божевільна.
- Так, я божеволію на Землі, я не можу так більше, ти не зрозумієш мене.
- Чому я не зрозумію тебе, що таке говориш?
- Нам взагалі неможна разом бути, а я, дурепа, хотіла спробувати людського кохання, чому це так боляче?
- Замовкни! – Крикнув я, можливо цього непотрібно було робити, але нерви взяли своє.
- Чому кричиш ти на мене?
На обличчі дівчини з'явились сльози, вона дивились на мене і мені стало боляче у грудях, серце пекло, тіло розкинув жар. Ангеліна підійшла до мене і поцілувала в щоку.
- Я, твій Ангел охоронець, ось чому я не можу бути з тобою. Нам заборонено любити, особ-ливо людей, це нас робить смертними і ми піддаємо загрозі свою людину і себе. Хай буде прокля-тий день, коли зустріла тебе, коли познайомились, досі я спостерігала за тобою з неба.
- Ні, краще хай Бог благословить день, коли я зустрів тебе, ти стала частиною мого життя, на-вчила любити мене. Не віриться, що я тебе повинен відпустити.
Я підійшов до дівчини і обняв її, поцілував в чоло, очі та ніс. Її сльози капали мені на губи, на смак вони були як вода. Невже я схожу з розуму, можливо, це мені все сниться?
- Я люблю тебе! – Вигукнув я.
- Прощай.
Я відчув на собі легкий вітер, який спочатку обіймав мене, а потім відкинув холодом. «Я завжди буду з тобою, у мені є частинка тебе, а у тобі частинка мене». Я глянув на небо і побачив лише пір'їну, що гралася з вітром і повільно опускалась на землю.
