Раніше її вважали злом, її цуралися, ім'я її – то найбільша образа була. Зараз відьма – ідеал нашого часу. Вона вже не стара карга з бородавками, нині це гарненька дівчина з стервозним характером та магічними вміннями. Тож як ви збираєтесь розібратись в законах цього світу, якщо ви нездатні визначити ким є вона…
Л.М.
- А знаєте, я на картах ворожити вмію…Чесно-чесно!!! От кому що не скажу, все збувається… Мабуть у мене дар… - пошепки зізналась перша дівчина.
Вечір, окутуючи селище своєю таємничою темрявою, сьогодні видався на диво тихим та зоряним…Напевно сам прислухався до потаємних розмов молодиць.
- Тю, таке скажеш – дар!!! От я віщі сни бачу!
- Еліза, не вигадуй! Які ще віщі сни???
- Не вірите? А я вам правду кажу! Це, між іншим, рідкісне магічне уміння…
- Що? Сни бачити? – залилися сміхом дівчата.
- Ні, по них майбутнє читати! Неосвічені ви!!!
- А я… а мене…мене тварини слухаються, ось. Я завжди з ними спільну мову знаходжу!
- Ти б краще з людьми спілкувалася!
- А у мене мамця ворожити вміє!
- А моїй бабці циганка свої магічні сили передала…
Так закінчувався ще один вечір… І аж до самих своїх домівок місцеві дівчата сперечалися, хто з них має більше незвичних талантів…
Суботній ранок як завжди починався з ярмарку. На нього йшли всі, і купувати щось було аж ніяк не головною ціллю. Кожної суботи, по вигаданій невідомо коли і ким традиції, на площі біля церкви збиралось все селище, і себе показати, і на людей подивитись, і плітки послухати.
За п'ятнадцять хвилин, що Віктор, місцевий механік і водій водночас, постояв тут, він уже встиг дізнатися, що у баби Люди здохла коза (яблуком подавилась), внучку Пилипчихи вигнали з інституту ( за двійки та прогули), а Катька Савенкова знову зі своїм погиркалась… Одним словом, селище жило своїм звичним життям, навіть не здогадуючись, що рівно через три хвилини і сорок сім секунд з’явиться нова тема для обговорення. Тема, яка змусить забути про свої конфлікти і негаразди, тема, яка не залишить байдужою нікого… Цією темою була Вона.
Знявши з очей дорогі сонцезахисні окуляри, Ася поглянула на таку рідну серцю місцину, на торгову площу, на людей… Нічого не змінилося. Нічогісінько. Ось тобі і парадокс: за п’ять років її відсутності вона із маленької сірої дівчини перетворилася на успішну красуню, яку крім імені та прізвища з колишньою нею нічого і не зв’язує, а її рідне селище так і залишилось таким же…Ніби цих років і не було…Ніби вона була відсутня лише один день, і знову повернулась сюди.
А люди тим часом, перешіптуючись, силкувалися з’ясувати хто вона і як сюди потрапила…
- Доброго дня! – віталась Ася з такими знайомими їй людьми, намагаючись не помічати зацікавлених поглядів.
- Доброго дня, бабо Соню!
- І тобі доброго! А ти чия будеш? – баба Соня була однією з тих, хто за словом в кишеню не ліз. – Я тебе не знаю.
- Та знаєте. Я ж Ася. Ася Симонова. Ми ж виїхали звідси років п’ять тому.
Соломія задумалась, зморщене чоло явно свідчило про зусилля згадати, хто ж такі Симонові і де ж вони жили…Нарешті пам'ять старенької люб’язно повернула їй інформацію про Асю та її сім’ю.
- А…Так це ти…Асенько…Ти ба, якою ти стала! Вибач стару бабу, не признала відразу…
Та це ж Ася. – пояснила вона бабусям, які ще не розгадали особу таємничої незнайомки. – Ася Симонівська!!! Ну, ті що біля ставка жили!!!
І народ загомонів, вітав новоприбулу, запитував про життя і оцінював своїми масними зацікавленими поглядами…
Коли базарний люд вже почав розходитись, Ася підійшла до Віктора.
- Привіт! Впізнав мене?
- Ну як я міг не впізнати свою однокласницю? Звісно впізнав! Не так сильно ти змінилась!
- Хіба?
- Та ні. Як була найгарнішою, так нею і залишилась.
- От брехун! – хитро примружила очі Ася.
- Ображаєш! От і кажи вам, жінкам, компліменти… Яким вітром до нас?
- Південно-західним, зі швидкістю 20 м/с!
- Надовго?
- Дня на чотири. Чи ти не радий?
- Я? – Віктор по-дружньому стис в обіймах прибулу. – Асенько, та я тебе завжди радий бачити! Слухай… А давай сьогодні на дискотеку сходимо, ось люди здивуються!
- Ну що ж! Давай дивувати людей. Підемо.
Тихо, затамувавши подих від поваги, Ася зайшла в свою стару, покинуту її сім’єю ще п’ять років тому, хатину. Душа відразу наповнилась спогадами, очі – слізьми. Тут пройшло її дитинство та юність… Тут вона плакала від розтоптаних мрій і сміялась від щастя…
Ми можемо змінитися, перевиховати свій характер, переробити свою зовнішність, досягти успіху… Ми можемо жити так, як нам заманеться і робити те, про що завжди мріяли… Та кожного разу, коли минуле підходе до нас близько, так близько, що ми відчуваємо його подих на своїй шкірі, ми починаємо порівнювати… Чого ми досягли… Як жилось раніше… Що з нами сталося…Хто у цьому винен…І такий же вічний, як проблема Добра і Зла, бій минулого з теперішнім ще довго буде мучити душу, змушуватиме забути про сон та моральний спокій.
Найвідповідальніший людський вибір – це вибір себе, свого життя та вчинків.
Ася пам’ятала тут кожен закуток.
Пам’ятала, як з іншими дітьми крала груші з садка баби Мані, як носила татку обід на роботу, як перший раз пішла в перший клас, як всі шкільні роки страждала від насмішок Лізки Тимонової, що вважала себе королевою всея села, як раптово покинули з батьками рідне село, тато і мама залишились у місті, сама ж Ася вирушила підкорювати Київ.
То було лише п’ять років тому…
Незначний час для історії світу… І такий значний для історії її особистості…
В кімнаті було тихо. Красень-вечір крадькома проникав у хату своєю приглушеною темрявою. Боячись сполохати красуню, що поринувши у роздуми втратила зв'язок з реальністю, вечір обережно торкнувся її плеча літньою прохолодою, змушуючи повернутись з минулого в сьогодення, і перестати думати про ту, ким вона була раніше…
Вітя йшов по давно знаним стежкам. Деякі з них він сам протоптав своїми черевиками, деякі – просто ними вдосконалив.
- Вітя! Віть! – почувся голос десь позаду. Хлопець зупинився.
- Вітюнчик, ти мені з сумкою не допоможеш? – солодким голосом прощебетала Еліза.
- Добре, Лізко. Давай.
Ліза Тимонова була першою красунею на селі, ще в школі вона збирала біля себе натовп шанувальників, і ще з тої ж самої шкільної пори вона не могла зрозуміти чому Віктор не звертає на неї уваги. Тому, як підтвердження народної приказки: «Не так страшний чорт, як ображена жінка!», вона намагалася всіма методами вирішити цю малесеньку невідповідність…
Ліза ненавиділа коли її називали інакше ніж Еліза (це ім'я вона вважала більш вишуканим та відповідним до її величної персони), була одружена на Миті ( він же Дмитро. Він же, хто б сумнівався, був найкрутішим хлопцем у школі!) та весь вільний час проводила із своїми подругами – Алою та Машею, які мало чим відрізнялись від своєї зірки-лідера Лізи.
- Ох…Як добре, що я тебе зустріла! А то б сама я ці клунки точно не дотягнула. – кокетливо закліпала нафарбованими очима Еліза.
- Угу. – говорити Віті явно не хотілось.
- Я ж слабка тендітна дівчина… А ти такий сильний…Такий гарний…
-Ага.
- Слухай, а приходь завтра до мене! Митя на роботі…Мені самій сумно…Поговоримо, згадаємо шкільні роки…
- Елізо, вибач, я зайнятий. У мене в самого робота.
- Тобі може ввечері десь зустрінемось?
Дівчина підійшла до Віктора близько, надто близько. І, притиснувшись всім тілом, подивилась хлопцю в очі… Йому було неприємно.
- Невже ти не розумієш, чого я хочу? Невже ти не радієш, що я обрала саме тебе?
Вітя все розумів, але приводу для великої радості в цьому аж ніяк не вбачав. Лізка була однією з тих, хто свято вірив в принцип: «це я його звабила, а не він зі мною переспав». В їхньому селі з нею не спали тільки старі, малі, каліки(хоча не факт!) і, звісно, сам Вітя. Хлопець жив своїми принципами і дотримувався славнозвісної радянської ідеології « Склянки з водою». Хай прославлений СРСР вже давно пішов в минуле, як Титанік на дно океану, та деякі його постулати все ж були врятовані. Одним із них був Сталінський принцип склянки: « Ви будете пити воду зі склянки, якщо перед вами з неї вже пило десять осіб?». Віктор був охайним, і не пив навіть у посуху ту воду, яку пило все село… Тому перспектива з Лізкою була йому огидною.
- Розумію, Ліз. Але цього не хочу я. Вибач.
І поставивши сумки на перед хвірткою дівчини, Вітя пішов по своїх маршрутах.
« Ти диви! І що з ним таке?» роздумувала Ліза, дивлячись йому у слід. «Може він голубий? Чи ціну собі набиває? Ні, все одно переді мною не встояв би! Чи… Боже мій, та він імпотент! А я тут чіпляюсь до нього зі своїми натяками! Бідненький, як же йому важко знати, що він втратив таку нагоду – бути зі мною! Як же йому важко мені відмовляти! Він не винен…Це все клята наша екологія…»
«Тук-тук!» - обізвались двері проханням їх відчинити.
- Заходьте! Не замкнено! – крикнула Ася, не полишаючи пошуки власної сумки.
- О! А я й не думав, що тут ще можна жити! – оглянув Вітя цілком придатну до життя хатину.
- Знаєш, Вітюню, за п’ять років я звикла жити в будь-яких умовах! – почувся голос подруги дитинства з сусідньої кімнати. – І їсти, що є, і спати де прийдеться!
Я ж перший рік коли в Києві жила, то разом з двома дівчатами знімала кімнату в гуртожитку, їла тільки один раз на добу, а грошей все-рівно не вистачало… Тому доводилося вдень ходити на навчання, а вночі прибирати в дитячому садку, який був неподалік від нашого житла. Тим паче я не бачу нічого страшного в чесній праці! Більше того, відкрию тобі малесеньку хитрість: якщо в дитсадок одночасно влаштуватись сторожем і прибиральницею, то можна отримувати за той же час вдвічі більше грошей! От тільки часу на сон майже не залишалось. От і спала де прийдеться: по дорозі на навчання, на перервах, в приймальнях, коли чекала співбесіди…
- А що ж потім?
- Потім? А потім я заперечила майже всі стереотипи нашого світу.
1. Що наша країна – цілком і повністю кумівська держава і без зв’язків на роботу не влаштуватись.
Я тобі так скажу: стільки б не брали на роботу «знайомих», а розумні голови теж потрібні! Інакше прийде цій організації триндець! Ось мене і взяли!
2. Щоб щось мати – треба з ким треба переспати.
Нічого подібного! Ніколи ні с ким із-за вигоди я б взагалі не зв’язалася. Не приховую, такі пропозиції були, та я таких людей і їх наміри щодо мене обходила десятою дорогою…
3. Що неможливо чесною працею за п’ять років заробити значний капітал.
Ну, хто не вірить, може просто поглянути на мене! Пройшло лише п’ять років, а я працюю психологом в одному престижному психологічному центрі, веду колонку порад у відомій на всю Україну газеті. А нещодавно ми з трьома моїми знайомими спільними зусиллями та коштами відкрили салон краси. Тож гроші в мене є. Свої гроші.
- Навіщо ти приїхала сюди, Асю? – перервав сповідь дівчини Вітя.
- Щоб…
- Щоб показати всім ким ти стала?
- Ні, щоб нагадати собі ким я була… І ким я є досі.
А ще я скучила. Дуже скучила за своїм селищем, за таким життям і за своїм безтурботним минулим.
Вітя ще хотів щось сказати, про щось запитати, чомусь заперечити, та в цю мить Ася ввійшла в кімнату і всі слова раптово стали зайвими.
Вона була прекрасна. Стрункий стан, довге чорне волосся і зелені очі – такі, в які неможливо не закохатися. Надто ідеальна для такого неідеально світу… Надто гарна, щоб бути справжньою.
Якби весь бомонд столиці славної України побував на дискотеці в рідному селищі нашої героїні, то цю подію своєї біографії вони б точно занесли до розряду чогось екстремального. А повернувшись в Київ ще довго б цілували стіни своїх рідних нічних клубів.
Назвати це дискотекою не повертався язик, назвати це нецензурним словом не дозволяло виховання.
Клуб «Ягідка» (і хто його так охрестив?) знаходився біля базарної площі, тому дістатись до нього можна було з будь-якого закутка села однаково просто, працював переважно лише по вихідним та святам і був єдиною розвагою місцевого люду. Незважаючи на те, що приміщення було на пів завалене, маленьке і стояло там лише п’ять стільців та старенький радянський магнітофон марки «Маяк», який бабусі через власну шепеляву вимову вже давно охрестили «маньяком». Тому в селі часто можна було почути: «О! Чуєш, в клюбі маніяк грає? Значить вихідний сьогодні!» або « Та дай Бог цьому маньяку ще працювати і працювати! А то як його не стане, хто ж молодь розважати буде? Дівчата тоді ж геть засумують!». Якщо хтось з приїжджих чув такі розмови, то спочатку лякався, потім хотів на власні очі поглянути на цього славнозвісного маніяка, який все село веселить, а коли йому показували це застаріле чудо техніки - гірко розчаровувався.
В славнозвісному клубі було всього одне вікно з вибитою шибкою, а з обов’язками світломузики успішно справлялась гірлянда, що висіла на стіні. Та всі ці умови не заважали молоді з усього села збиратись тут кожні вихідні та веселитись так, як і не снилось жителям найкрутіших нічних клубів.
Ось і сьогодні, суботнього вечора клуб гомонів голосами молоді, сміху та музики.
Аж поки туди не зайшла Ася.
Ніби за шаблонним сценарієм американського кіно, музика стихла, юрба припинила розмову і весь люд перевів погляди на вхід до «Ягідки», туди, де стояла зеленоока брюнетка.
Місцеві дівчата відразу зміряли поглядом вбрання дівчини: білі штани, ремінь з пряжкою із чорних стразів у формі кішки, червона майка з чорним малюнком, кулон та сережки у формі місяця. Чорні сумка та босоніжки доповнювали образ.
Хлопці оцінили гарний стан, довге волосся та зелені, як у кішки, очі.
А тиша тривала, оглушувала своїм мовчанням, створювала моральний дискомфорт.
Ася посміхнулась:
- Привіт!
- І тобі не хворіти! – вийшла до незнайомки Еліза – От би ще знати, хто це у нас тут такий «привітливий»! Хто ти і що тут робиш?
І тут сталося те, що завжди стається попри всі закони логіки. Зеленоока красуня Ася раптово заклякла перед образом зі свого минулого. І байдуже, що вони вже не школярі. Байдуже, що Еліза , блондинка з перепаленим від висвітлення волоссям, карими очима, нафарбована так, ніби зібралась на війну з індіанцями та вдягнена у закоротку джинсову міні-спідницю та сірий напівпрозорий топ, не могла навіть зовнішньо конкурувати з приїжджою киянкою. Тут ніякі досягнення вже не мали значення. Ася ніби знову перетворилася в сіреньку мишку, а Ліза – в королеву.
- Я…я…- бурмотіла Ася, майже до шепоту стишивши голос.
Раптово чиїсь сильні руки обняли дівчину за плечі:
- Люди, ви що? Це ж Ася Симонова! Не впізнали чи що? – Вітя прийшов на допомогу. Як завжди вчасно.
Народ заметушився, загомонів… і нарешті признав в новоявленій красуні давно забуту жительку свого селища. Почалися привітання, безліч запитань та спогади про спільне минуле.
- Ой, яка ти гарнюня стала! – щебетала її однокласниця Віка. – Прям як з обкладинки журналу!
- А ти в своїй квартирі живеш чи знімаєш? Бо кажуть в Києві житло дуже дороге. – цікавився питаннями нерухомості Олексій.
- А ти зірок бачила? Вони ж всі там живуть! Ти з кимось з них знайома?
- А ти була на «Караоке на майдані»? А Кондратюка бачила?
Ася посміхалась, трішки знітившись від такої кількості уваги до її скромної персони, і захоплено розповідала про свої досягнення, про пригоди і про людей, з якими їй довелось познайомитись.
- Привіт! – почувся за плечем чоловічий бас. Дівчина обернулась. Молодий чоловік з самозакоханою посмішкою роздивлявся Асю так відверто, що мимоволі їй захотілось закрити себе від його нахабних поглядів. – Радий тебе бачити. Гарно виглядаєш.
Андрій колись вчився з Асею в одній школі, будучи старшим на цілих два роки. Та що гріха таїти, вона була в нього до нестями закохана! А як його можна було не кохати? Нахабна впевненість у собі, сильний, завжди дотепний та з іскоркою в темних очах. Не було дівчини, яка б не хотіла бути з ним. Чи варто говорити той очевидний факт, що його дівчиною була Ліза?
Темними вечорами Ася мріяла, що колись він зверне увагу на неї. Що і на її вулиці колись буде не те що свято, а цілий карнавал!!! А може зовсім скоро їй випаде можливість побути з ним наодинці і ось тоді він зрозуміє, яка Ася особлива, що вона – саме та, про кого він мріяв.
Кожного разу, коли вона бачила Андрія в школі, серце зрадницьки стискалося… Ася вмить замирала, червоніла і…ненавиділа себе за свої ж почуття.
Згодом Ліза кинула його заради Миті, Андрій же, так і не зумівши розгледіти в Асі дівчину своєї мрії, почав зустрічатись з найкращою подругою Елізи - Натою.
Загалом банальна історія підліткового кохання. Така як у більшості. Але яка різниця стільки людей пройшло через таку ситуацію, якщо вона трапилась з тобою? І нецікава кількість тих, з ким був зіграний цей самий безглуздий сценарій – все-одно болить.
Біль – річ не брендова. Унікальна вона чи стандартна – різниці нема.
Спогад – річ невблаганна. Ким би ти зараз не був – байдуже. В спогаді ти не змінишся.
- Знаю. – коротко відповіла Ася на комплімент Андрія.
- Можна запросити тебе на танок? – галантно подав руку минулий коханий.
- Можна. – погодилась дівчина.
Незграбно кружляючи в танці, зеленоока красуня дивувалась такій зміні Андрія. Цікаво, що перетворило його з секс-символа всього району на занедбаного молодого чоловіка з запахом самогону та недолугими рухами? Може важке життя? Може горе? А може він таким і був, та вона, під дією найпоширенішого в світі легального наркотика – кохання , не помічала його вад.
- А знаєш, ти мені ще зі школи подобалась. – руки Андрія все сильніше стискали талію дівчини.
- Ясно! Мабуть саме тому ти зустрічався з іншими! –посмішка дівчини доповнювала іронію в її голосі.
- Я просто… Просто підійти до тебе було боязко!
- Хм…І дійсно, я ж завжди з залізним молотом ходила! Тому до мене підходити страшно було!
- Асенько, сонечко, ну що ти починаєш. – розплився в грайливій посмішці хлопець, все ближче нахиляючи обличчя до київської гості. – Я просто не знав як до тебе підійти! Але так хотів…
- Андрійку, знаєш, є чудовий анекдот.
Лежить дівчина на пляжі. До неї підходить чоловік:
«Дівчино, я вас хочу! Прямо тут вас хочу, дівчино!»
«Як??? Прям тут??? Ні, я не можу! Я соромлюсь!»
Чоловік розвертається і мовчки йде.
Дівчина, через сонячні окуляри дивиться йому вслід: «Ага! Так ти мене хотів, як я соромилась!»
Мораль второпав?
- Так. Але…коли то все було! А зараз…Ось тобі задача: дві людини подобаються одне одному. Доля їх знову звела разом. – руки Андрія все сильніше охоплювали дівочий стан. – Дає їм, так би мовити, шанс почати все спочатку. Увага запитання: навіщо згадувати минуле, якщо можна все почати тут і зараз?
- Хм… Тоді в мене до тебе теж задача! Як ти думаєш , куди я тобі засуну свій п’ятисантиметровий каблук-шпильку, якщо ти ще хоч на міліметр опустиш руки? І взагалі, не треба мене так сильно обнімати! Звісно, якщо твоєю ціллю не є привітатися з моєю вечерею! Дякую за танець. – з цими словами Ася залишила горе-мачо на одинці з своїм фіаско.
Півгодини дівчина спостерігала за рухами своїх земляків, намагаючись не помічати як вони спостерігають за нею.
- Про що думаєш? – присутність Віті розвіяла самоту.
- Про те, як заховати 2 ящика зброї та партію героїну.
- А серйозно?
- Замислилась над тим, як людей змінює час… Поглянь на них. Скільки в них було ідей, надій та перспектив. І ким вони стали? Купкою самозакоханих особистостей, яким так і не вдалося доторкнутися до мрії…
- Це сарказм?
- Ні, навпаки – біль. Болить за те, що могло бути з ними. Бракує повітря від думки, що майбутнє може бути зовсім не таким, як хочеш…
- А чого хочеш ти?
- Незнаю. Може, знову стати тою ким була…
-Дивно. Ти хочеш бути нижче цих людей?
- Можливо. Я не знаю. Люди рідко розуміють, чого дійсно хочуть.
Ранок видався сонячним, по літньому грайливо-вітряним.
Ася мандрувала по дорогих серцю місцинах села, даючи волю ностальгії та спогадам.
- Аська!!! – звідкілясь донісся дівочий крик.
Зеленоока красуня обернулась в пошуках того, хто так настирно кликав її. І знайшла, на свою голову. Власницею даного голосу була не хто інша як Ліза, що з усіх сил намагалась наздогнати прибулу гостю.
- Нарешті наздогнала! – захеканим голосом мовила однокласниця. – Ну привіт, подруго!
- Ну привіт! Тільки от не пам’ятаю коли це ми подругами стали.
- А…звичайно. Ми ж тепер нерівня киянам! – скривила уста в єхидній посмішці Еліза. – Куди нам до тебе!
- Помиляєшся. Я ніколи не цуралась свого коріння, не хвастаю своїм положенням і нікого не порівнюю. Просто не хочу називати подругою ту, хто нею ніколи не був.
- Ти надовго до нас?
- Дня на чотири. Може зостанусь на довше.
- А приїхала навіщо? Покрасуватися перед звичним працьовитим людом?
- Скучила.
В очах білявки затанцювали бісики:
- Ясно за ким ти скучила…За Андрієм? Що, столичні чоловіки не приваблюють? – Ліза прийняла свою звичну позицію королеви. – Але…не хочу тебе засмучувати, ти ж сама розумієш: Андрій досі кохає тільки мене. Проте я добра і схильна до милосердя. Тому…тисяча доларів і я віддаю тобі Андрія.
Ася засміялась:
- Лізка, дві гривні і я тобі його сама подарую!!!
Очі королеви наповнились люттю. Приїжджа брюнетка не збиралася гаяти такий дорогоцінний час на чиїсь проблеми з самооцінкою:
- Вибач, мені пора йти. Була рада тебе бачити.
- Ах ось ти як!!! – лютувала Еліза повертаючись додому. – Приїхала тут, яскрава як гірлянда на Новий рік, покрасувалася… Вирішила, що краща за мене? Що ногами по мені ходити можеш? Ну я тобі влаштую! Ти з села як прокажена тікати будеш! Пройдисвітка! Стерво! Відьма!
Зло – річ неважка. Для нього не потрібно багато часу.
Помста – річ безглузда. Вона не вимагає багато розуму.
Минуло лише півдня, а Ліза вже встигла розпитати всіх пенсіонерок чи не було в роду у Симонових відьмаків чи знахарок, тим самим примовляючи : «Просто дивно, що вона ось так швидко всього досягла! Прямо чари якісь! І очі в неї зелені…». Питала своїх одноліток, чи не помічали вони за Аською нічого дивного. Навіть до сільського попа сходила, щоб той згадав, чи ходили Симонові до церкви.
Вечірня тиша та спокій, були сполохані дівочим гомоном.
- Вона завжди дивною була!
- Я теж помітила. Ще в школі людей сторонилася. – на обговорення такої важливої проблеми зібрались всі дівчата села.
- Та й виглядає вона як відьма: очі зеленощі, волосся чорне, а на шиї – місяць висить, як символ відьомської влади.
- А хлопці як за нею бігати почали? Всі в селі наче подуріли! – причитала Еліза. – Ой, тримайте, дівчата, своїх чоловіків, бо приворожить – і оком змигнути не встигнете!
- А може і я з Андрієм в школі не просто так розійшлася, може то вона нам поробила? Щастя чуже зламати хотіла!
- І я свого якось дивно кинула. Наче і не хотіла, а відшила! Точно її рук справа!
- А як вона піднялася!
- А одяг її бачили!!! Це ж стільки грошей треба мати!!!
- Та як ти ті гроші заробиш? Тільки магією.
- Відьма!
- Відьма!
- Чорнокнижниця!
- В пеклі її місце!
Наступний день село гомоніло, захлиналося злістю, осудом та страхом.
Дівчата, забувши як нещодавно хвастали своїми магічними вміннями, хрестилися та цілували нагрудний хрест. Шипіли від обурення. І обмовляли гостю, не шкодуючи лайливих слів.
Бабусі згадували, як у їх домашньої худоби зникало молоко і точно знали, хто у цьому винен. Бідкалися: « Як же можна було за гроші та роботу душу лукавому продати?».
Хлопці обходили Асю десятою дорогою, боячись подивитись у вічі.
Всі обговорювали чорнокнижницю, не помічаючи, як чорніють їх власні душі.
Надвечір Ася вийшла на сільську площу. Зорі блимали недосяжним сяйвом, немов попереджаючи про небезпеку.
Дівчина сіла на лавку під тополею, літній вітерець обіймав за плечі, гладив чорняве волосся. Десь тихо цвірінчали птахи, не заважаючи гості думати.
Аж раптом з провулка вийшла зграя людей.
- Відьма! – кинулись односельці на нічого не розуміючу дівчину.
- Ось де вона!
- Лови її.
Ася не збиралася тікати, проте той факт, що мало не все село зібралося зараз проти неї мало не зі смолоскипами не дарував їй особливого задоволення. Народ зупинився біля дівчини, та наближатися ближче чи заподіяти їй якусь шкоду боявся. Не такий страшний гнів відьми, як страх його застосування.
- Чого ти приїхала?
- Крові нашої хочеш?
- Душі нові тобі потрібні!
- Забирайся геть з нашого села!!!
Ася стояла як камінь. Без слів, без емоцій, не даючи роз’яснень та не вимагаючи їх від юрби.
Один в полі не воїн. Та несподівано прийшла підмога.
- Що за збіговисько? – намагався з’ясувати Вітя, який проходив неподалік.
- Відьму з села проганяємо!
- Яку ще відьму?
- Аську Симонову, кого ж ще!
- Люди, ви що, зовсім розум втратили? – закриваючи подругу своїми широкими плечима мовив Віктор.
- Та відьма вона!!! Все на це вказує!!!
- Схаменіться! На дворі ХХІ століття! Які відьми?
- Ось які! А давайте їй осиновий кілок в груди заб’ємо, якщо помре – точно відьма!
- Геть глузд розгубили! Та й звичайна людина після цього Богу душу віддасть! Не чіпайте її!
- Хай вона нас не чіпає! Повертайся звідки прийшла!
- Досить! Ідіть додому! Пішли, Асю. Я тебе проведу.
Віктор за руку вивів закляклу чорнявку з оточення агресивно налаштованої зграї, залишивши позаду невдоволений гомін юрби.
- От дурні!!! – лютував хлопець, тримаючи холодну руку притихлої подруги. – Додумались же! Це точно Лізиних рук справа! Змія підколодна!
- Ти теж…
- Що теж?
- Теж вважаєш мене відьмою?
- Асю, мені байдуже хто ти. Хай, хай ти навіть будеш відьмою. Я все-одно прийму тебе такою, як ти є! Мені все-одно. Ти це ти. А інше – тільки деталі. Якщо треба, я допоможу тобі варити зілля. Я з розумінням поставлюсь до замовлянь і перетворення людей на жаб. Коли буде потрібно відремонтувати мітлу для польотів – звертайся, я ж механік!
Дівчина засміялась:
- А тобі не здається, що відьма на мітлі – виключно чоловіча фантазія?
- Чому це?
- Ну…сам подумай: гарна гола дівка гарцює в небі на продовгуватому предметі…
- Оце логіка! – розреготався Вітя - Зігмунд Фрейд повісився б!
- Невже тобі не страшно бути поруч з відьмою?
- Я ж сказав: я знаю ким ти є, а твої таланти, магічні чи реальні, то вже нюанси. Я все зрозумію. Просто скажи.
- Дякую.
- Нема за що.
- Ні, є! Ти, сам того не підозрюючи, найкращий. Не такий як інші. Ти бачиш серцем, а не очима, затуманеними емоціями. Ти – справжнісіньке диво.
Ось і моя домівка. Дякую, що провів.
- Що ти збираєшся робити далі?
- Те, що від мене очікують: поїду назад до Києва.
- Скоро?
- Якнайшвидше.
- Я не хочу, щоб ти зникла.
Ася обняла свого рятівника, притислась до нього так сильно, ніби боялась втратити єдине, що давало їй силу та підтримку:
- Ти мене не втратиш, чуєш? – шепотіла вона йому на вушко. – Для тебе я не зникну. Ніколи! Я буду тобі писати. Телефонувати. Ми обов’язково ще зустрінемось.
- Обіцяєш?
- Обіцяю.
- Я буду чекати.
- Я виправдаю твоє чекання, неодмінно. Таких як ти не втрачають…
- Таких як ти дають як дар.
Ася сиділа в темній кімнаті безлюдної, повної спогадів, хатини.
Хотілося плакати…Чи від ситуації, що склалася…Чи від болі в очах.
Десь всередині щеміло щось схоже на душу…
Підійшовши до столу дівчина обережно зняла контактні лінзи. Очі відразу змінили колір зі світло-зеленого на яскраво-жовтий, тим самим підтверджуючи всі гіпотези селян.
Так, відьма! Відьма! Відьма! Відьма!
Та це нічогісінько не означає. Це не допомогло їй в житті. Всього доводилося добиватися самотужки. Як звичайній людині.
Людська заздрість – найлихіше з усіх відчуттів. Вона затуманює очі, змушує шукати те, чого не існує.
Люди можуть вибачити все, крім чужих досягнень. Вони не можуть змиритися, що при рівних можливостях хтось отримує більше.
Вони не хочуть визнати, що в той час, коли вони пливли за течією буденності, вона працювала так, що не снилося навіть сивій кобилі. Їм важко зрозуміти як це – відмовляти собі у всьому, відкладаючи гроші, працювати де прийдеться та шукати можливості та способи прорватись. Їм не втямки, що її гарний вигляд – результат титанічної праці над собою, заснованій на гіркому досвіді: зустрічають за одягом, а розум бачать вже потім. І для того, щоб у твого розуму та потенціалу був хоч один шанс, спочатку потрібно мати гарний вигляд.
Ні! Вони не хочуть цього розуміти! Людям простіше жити з думкою, що її успіх – результат магічної дії. Легка здобич, яка їй дісталася просто так. А інакше…зрозумівши, що вони теж мали такі можливості до успіху та не скористалися ними, як же вони житимуть далі? Як їх самолюбство зможе відродитись після такого фіаско? Як їх егоїзм прийме той факт, що хтось виявився наполегливішим та кращим? Простіше знайти собі виправдання: вона – відьма!
Так, відьма!
Та покажіть їй в цьому хоч один плюс!
Вона переваг досі не бачила!
Хоч хтось розуміє як важко жити з такою ношею? Як радості звичайних людей стають недосяжними?
Кохання?
Тільки не для неї! Як їй кохати? Сказати милій серцю людині правду? Тоді об’єкт любові точно втече світ за очі. Який нормальний чоловік захоче бути з тим, що йому непідвладне? Щось таємне, страшне, що може завдати шкоди, перед яким ти беззахисний і тому безпорадний… Хто цього бажатиме?
Залишити все у таємниці? Та ж вона навіть проти власної волі знатиме про всі його вчинки, про зради, всі думки та наміри… Як з цим жити? А ніяк…
Звичайні земні радості?
То чому ж вона відчуває біль інших, зовсім неважливих для неї людей? Чому має приносити в жертву своє життя, заради спасіння інших. Це ж ЇЇ життя. А хто буде вирішувати її проблеми?
Підтримка?
Та хто ж зрозуміє її біль? Ніхто…крім Нього. Вітя унікальний. Такий, яких більше не існує. Найбільше щастя в житті людини – бути собою, знати, що хтось цінує і приймає тебе такою, як ти є. Якщо хтось бачить твою душу з усіма її недоліками і вважає її прекрасною – чи це не дарує радість? Не наповнює твою сутність світлом та теплом?
Вона обов’язково забере його в Київ. Механік з золотими руками там на вагу золота… Ну от, знову лукавить перед собою. Він просто їй потрібен. Як кисень, нам необхідно мати того, хто любить нас такими, які ми є.
Вона поїде. Виконає волю своїх односельців. Зараз же. Не гаючи ні хвилини.
З валізами речей, Ася вийшла з хати.
Обвела поглядом рідний двір, прощаючись з ним, як з невідворотним минулим.
Раптом кущі біля тину зашелестіли і з них, як зі своєї недолугої засади, вискочила Еліза.
- Ага! – крикнула білявка, дивлячись на жовті очі однокласниці. – Я так і знала, ти – відьма!
- А ти – шльондра! Як бачиш, у кожного свої проблеми!
Лізка замовкла. Десь всередині її душі відбувалася боротьба між страхом та надмірністю.
Ася допомогла їй зробити вибір:
- Бу! – крикнула відьма, махаючи руками.
Страх переміг, змусивши дівчину з криком тікати якнайдалі.
Асі було байдуже, її чекав Київ.
Побачивши біля тину мітлу, вона розсміялась:
- На мітлі! Аякже! А більш незручного транспорту вони не могли вигадати? Ну прям як діти!
Подивившись в зоряне небо, дівчина щосили свиснула.
На поклик господарки з небокраю примчався білий кадилак. Закинувши речі і скомандувавши: «Додому!», Ася піднялась в повітря.
Пролітаючи на власному авто, дівчина прощально глянула вниз. Рідне село спало, окутане ковдрою ночі. Тут ще довго будуть гомоніти про незвичайну гостю, будуть слухати побрехеньки Лізи про двобій з відьмою, яку їй вдалось вигнати з села…Тут залишилось незмінне минуле, прокльони, біль і той, до кого варто буде повернутися.
