От не скажу, смішно це чи ні, так серйозно ставитися до дитячих забавок. Але факт залишається фактом6 як Ніна була зовсім малою, її мати кілька разів ледь не зібралася звернутися до лікаря. До цього – як його там? – сімейного психолога.
Ну що це, справді, таке? Усі доньки знайомих випрошують у батьків спершу ляльок, потім - лялькові будиночки, іграшкові меблі, посуд, одяг… Одним словом, як і запевняють журнали для батьків, старанно репетирують майбутні соціальні ролі.
Нінуся ж добре як кілька разів оті ляльки чи пухнастих звірят до рук брала. Та й то більше на показ, аби гостей, що подарунки приносили, не образити. А так їй подобалося будувати. Ні, не складати із барвистих детальок машинки чи будиночки. Така б гра, хай і хлопчача, не так би засмучувала її матінку. Дівча щоразу споруджувало вежу. Робило воно це дуже просто: ставило кубики один на одний, аж поки не утворювалася довгаста ламана лінія, що завалювалася від необережного руху самої будівельниці. Коли ж дівчинці щастило вибудувати стійкішу споруду, Ніна таки зазирала до коробки з іграшками, виуджувала якусь цяцьку полегше – ну, там пластмасову качечку чи жабку. Обережно примощувала зверху вежі, ніби сподіваючись, що цього разу ота споруда таки витримає тягар.
Якщо цього не траплялося, вона зітхнувши цілком по-дорослому, дівчинка терпляче збирала кубики в онде місце і починала дивну гру спочатку. Кілька разів роздратована мати намагалася відібрати у неї іграшкові «цеглинки», підсунувши ляльку чи ведмедика. Не допомагало: мала починала зводити башту із книжок, диванних подушечок, одного разу навіть із чашок, добре, що їй під руку трапився пластмасовий посуд.
Батько лише сміявся на материну тривогу: он, відомий архітектор у сім’ї росте, дарма, що не хлопець, ми нею ще пишатимемося! Ц одного разу подарував одиначці на Новий рік великі - зо два Ніниних кулачки - кубики. Мама спершу руками сплеснула: отаке як на голову дитині впаде, будеш знати, що дарувати! Батько відмахнувся: мала ж вежі свої зводить не для того, аби ті падали. Он, учора вибудувала таку, що ледь не добу простояла. Нічого, навчиться й міцно будувати.
Дружина з ним не сперечалася: раділа вже тому, що вибрав час. Аби купити хоч якийсь подарунок. Бо щось аж надто чоловіка почали на роботі завантажувати, он, ледь не серед ночі повертається… І не сваритися ж у свято, і так щось останнім часом слова зайвого не скажи, аби не полаятися…
Ніна подарунку зраділа так, що ледь не силою довелося дівчинку до ліжка заганяти, а прокинулася мала вдосвіта, тож не було кому їй заважати. Кубиків тих було багато-багато. Аби останні зверху вежі приткнути, довелося підтягти дитячий стільчик. І нічого у неї не зламалося і не впало!
Із законною гордістю помилувавшись результатом, дівчинка полізла до запиленої коробки з іграшками. Витягла звідти барбі та її чоловіка, уважно оглянула з усіх боків: чи підійде? Мати саме зазирнула до дитячої кімнати, так навшпиньках вийшла до коридору і дверима намагалася не скрипнути: невже доньці ті кубики обридли?! Щастя яке!
Радість трохи потьмарилася, коли виявилося, що гратися тими цяцьками Ніна не збирається. Знову притягши стільчика до кутка з будуванням, дівчинка обережно всадовила пластмасових чоловічків на вершечок башти. Й категорично відмовилася оте своє будування розбирати і складати назад до коробки.
Може, мати й наполягла б, але не до того якось було: спершу свята, то хай уже виховання почекає до буднів. Потім батько почав раніше повертатися додому і більше уваги приділяти сім’ї – то хай уже, ще збитошниця сперечатися почне. Татові настрій зіпсує. Потім стало не до дитячих забавок: добрі люди сповістили, що затримувався голова сім’ї аж ніяк не на роботі, а в гарної знайомої…
Отоді, під час голосної сварки, Ніна вперше втрутилася у дорослі стосунки: не смій кричати на маму! То й опинилася у найдальшому кутку своєї кімнати, щоб під ногами не плуталася. Та ще й батько мимохідь штовхнув оту високу башту, складену з його ж дарунку…
Ніна не плакала. Дочекалася, як опиниться в кімнаті сама, обережно розібрала завали кубиків, витягла з-під них ляльок. З докором глянула на свіжу подряпину на личку барбі, на відірвану ногу кена, і зовсім по-дорослому зітхнула:
- Тато сам винен.
Мить повагалася, але не стала зводити башту знову.
Вона, взагалі, довго не гралася в кубики. Навіть як мати її взяла із собою до суду подавати на розлучення, бо не було з ким вдома залишити, прихопила із собою ляльку. Звісно, у суді не дуже пограєшся, але, певно, дівчинка хотіла тим догодити мамі, що й так терла почервонілі очі й намагалася приховати під пишною зачіскою свіжий синець.
Хтозна, чи догодила мамі, а тільки глянувши на ту нещасну ляльку, тітонька, що заяви приймає. Спершу головою хитнула: «а про неї-от подумала?». Почувши, що мати саме про неї і думала, лише рукою махнула, не стала більше вмовляти. Навіть підбадьорила, мовляв, то ще не кінець життя, та й розвестися зараз - не проблема, було б чого аж так переживати…
Спершу, звісно, мама таки переживала. Хоч плакала лише раз, коли батько із новою дружиною втрапив до аварії, а їй спільні знайомі сказали про це. Хотіла навіть сходити до нього в лікарню і Ніну привести, але її відраювали, мовляв, там нові родичі, ще таку сцену влаштують… хай трохи згодом, коли йому ліпше стане. А потім, як стало оте «згодом», мама вже й не хотіла нікуди йти. Як тітка Ольга почала співчувати: мовляв, молодий ще, та що зробиш, доля. От тільки плакали тепер аліменти, звідки каліці гроші взяти? Мама зробила страшні очі і наказала Ніні забиратися до іншої кімнати, хай там хоч у кубики свої пограється.
Дівчинка ще постояла під дверима, почула, як мати сердито запевняє, що й до цього в аліментах не купалася, і подалася до іншої кімнати. Гратися в кубики. У великі, подаровані ще батьком.
Трохи провагавшись, потяглася за тюбиком клею, прихованим на полиці з книгами за рядочком яскравих палітурок. Отепер хай та вежа спробує розвалитися! Однак того дня супер-клей, куплений на гроші зекономлені на цукерках, так і не був відкритий. Будівниці видалося, що зарано аж для таких сильнодіючих засобів.
Тож «оте неподобство» - намертво склеєні у башту кубики – прикрасило її кімнату лише за місяць. Коли мамин співробітник – дядько Микола раптом завітав до них у неділю «на чай». Мама сяяла і пристоювала у найбільшу вазу яскравий букет. Ніна непевно вертіла в руках велику коробку із сімейством барбі і спідлоба позирала на дорослих.
Потім, ще раз глянувши на радісну матінку, вилізла із-за столу, навіть чаю недопила і подалася до своєї кімнати, мовляв, ще математику не зробила. Там розпакувала нові іграшки і старанно примостила їх на верхньому кубику, перед цим перевіривши, чи й зараз та башта залишається міцною. Вийшло трохи затісно, але нічого, зате надійно.
За кілька тижнів мама розпочала обережну розмову про те, що дядько Микола дуже гарний, він завжди хотів,аби в нього була донька… Одним словом, якщо вони, мам і дядько, колись одружаться, то для Ніни нічого не зміниться, тобто усе зміниться на краще… Ніна серйозно слухала й інколи кивала.
Дехто в класі потім позирав на неї з цікавістю: розлучення батьків –то й не диво, а от як воно, коли в тебе є вітчим? Ніна ніколи не була балакохую, тож лиш потискала плечима. Розчаровані однокласниці, врешті, відчепилися.
Й коли мама сказала, що у Ніни скоро буде братик, та навіть зраділа. Хіба це погано, як у тебе є брат? А пізно ввечері, коли мама була певна, що доня вже спить, уважно обстежила оту свою іграшкову башту: як посунути ляльок, аби там, на горі, стало місця чотирьом і ніхто навіть випадково не впав? Ні, з Ніни вийшла не найгірша пасербиця.
А як розгорівся скандал, то дядько Микола теж був винуватий. Ніна знала, що мамі не можна хвилюватися, і повернулася б від подруги раніше, ніж мама з роботи. А як дядько Микола ключа забув і не зміг відразу до квартири потрапити, то нема чого на інших кричати. А вже битися, як тобі правду кажуть, - і зовсім гидко.
Певно, якби мама встала на бік Ніни і сказала дядькові Миколі, що він не має права виховувати її дитину, Ніна б не так образилася. Але й мати почала, що казати грубощі старшим не слід, що не можна ходити у гості, як уроки ще не приготовані. І взагалі, Ніна вже доросла, скоро у домі з’явиться немовля, а як можна покластися на таку недбалу помічницю?!
То що, оте немовля, ще не з’явившись, уже зараз важливіше, ніж Ніна?! Тут уже справа не в потиличнику…
Дівчина покірно пішла до своєї кімнати, навіть не спробувавши сперечатися з отим: «увесь вечір не виходь, ніякого телевізору, поки уроків не зробиш!…». Подумаєш, телевізор! У неї важливіші справи.
Підійшла до «своєї» башти, вже трохи припалої порохом. Простягнула руку до найменшої ляльки, потім – до самої барбі. Але залишила усі цяцьки на місці: чим гірше – тим краще! От хай знають!
І рішуче узялася розхитувати верхній кубик. Клей тримав міцно. Довелося відшукати залізну лінійку, якою мати забороняла користуватися, бо можна поранитися. До речі, правильно забороняла: на долонці Ніни таки з’явилася подряпина. Скривившись, дівчинка злизнула краплю крові і знову взялася до діла. Ні, вона не відривала верхній кубик. Вона зосереджено сопіла, присівши навпочіпки: як вежа має впасти, то краще руйнувати її знизу. Щоб уже напевно…
***
Намальована зруйнована Вежа та фігурки людей, вражених блискавкою чи завалених цеглою, - свідчення того, що настав час – і звичний, рідний для Вас куточок світу буде зруйнований силою, з якою годі сперечатися. Також це – карта кризи, свідчення душевного неспокою, неможливості зберігати гарні стосунки з оточуючими (які, на Вашу думку, винні у всьому, що трапилося).
Хоча, знаєте? Не найгірша це карта у Верхньому Аркані. Криза свідчить про те, що один період Вашого життя змінюється іншим, стрімко, а тому й небезболісно.
Сперечатися з долею? Звісно, дурна справа. Та спеціалісти стверджують: поза страуса – не найкраща. А от спроби пришвидшити проходження «смуги перешкод», за якою, ймовірно, чекає підйом і нові досягнення, можуть і спрацювати попри болісність.
Хоч поради давати найлегше. Але за чим звертаються до Таро, як не за порадами?
Аркан 17 Зірка (вона ж – «Надія»)
- Ні, я завжди знав, що моя сестриця – не геній, але ж не настільки! Тобі що, й справді для щастя не вистачає саме зірки з неба?! Свого часу і грошей батьків на той конкурс не шкода? Врахуй, дехто у цю мить мріє про хліб.
- Я хліба не їм, чи ти забув? Він нього надто помітно гладшають. Тож краще маритиму саме зіркою.
Талант в Ангеліни таки був винятковий. Звісно, не музичний чи там хореографічний. Але й уміння віртуозно пропускати повз вуха усе непотрібне, а як не пощастить «не почути», то хоч вправно перевести серйозну суперечку в чортзна-що… Таке цілком може придатися майбутній зірці.
А те, що Ангеліна колись та й стане знаменитою, - то аксіома. Принаймні, для неї. Бо не кожній із старшокласниць щастить пройти навіть відбірковий тур розрекламованої «Зоряної міс», а що вже мовити про вихід до фіналу? Ну й що, як серед суперниць – професійні моделі?! Більшість з них прагнуть хіба засвітитися по телевізору, а потім тихо-мирно осісти в модельному агентстві чи знайти спонсора, що погодиться проплатити перші кроки вокальної кар’єри.
Ангеліна ж твердо розраховувала на перемогу.
Надто спокусливим виглядав головний приз. Не банальна прикраса чи шубка від спонсора, що щедро заліпили своєю рекламою простору залу. Ні, щасливиця мала отримати спеціальний сертифікат. На гарно оздобленому папірці повідомлялося, що від сьогодні ще одна зірка в небі отримує ім’я – ім’я переможниці. І все це цілком серйозно, засвідчено численними підписами та печатками.
Дівчина, як уперше почула рекламу конкурсу, аж до Інтернету полізла. Хоч, як чесно, не дуже полюбляла мати справу з комп’ютером. Як хто із знайомих підсіювався над такою несучасністю, відбривала, що не хоче псувати зір: очі без окулярів та лінз їй ще знадобляться. Але заради такого випадку…
Ні, усе правильно: справді, існують фірми, що за певну суму – солідну, звісно, мова не про мідні копійки, - продає далекі зорі, які ще й назви у спеціальних каталогах не мають, усім охочим. Тож чому на небі не має з’явитися саме її зірка? Врешті, таку й до каталогу внести буде не сором, не на честь якоїсь Томки чи Ольки наречуть.
Залишилися дрібниці: переконати журі та телеглядачів від яких залежав результат смс-голосування, що вона – найкраща серед претенденток. Дрібниці – дрібницями, але не варто було Антонові саме зараз псувати їй настрій сьогодні, перед самим фіналом. Ще й хліб для чогось приплів. Немов не знає, що вона – на суворій дієті! Ну от, яке пуття із ч старших братів?
От ніколи більше Ангеліна не піде до того сімейного лікаря. І зараз би не пішла, так організатори – от перестраховщики! – вимагали довідку від медкомісії. Невже не видно, що вона – здоровісінька? І лікар туди ж: не скидається Ангеліна на тих корів, що нібито мають нормальну вагу, а насправді ледь не топляться у власному жирі. То що, варто було язик розпускати, лізти «попереджати» батьків про занизький тиск і ще там якусь гидоту? Врешті, паспорт вона вже має, до чого тут родичі?
Добре, що Ангеліна не дурна: принесла медсестрі – от кому точно виснаження не загрожує, лікарева дружина може бути цілком спокійною за доброчесність свого чоловіка – коробку цукерок та парфуми й отримала бажану довідку.
Дешево, до речі, відбулася: отою скляночкою під кришталь із надто пронизливими пахощами із нею розплатилися після зйомок реклами місцевого косметичного салону. Як демонстрували ролик на телебаченні, то на екрані Ангеліну майже не видно, так, одна із гарненьких дівчат у масовці. Вона сама видивлялася, щоразу, як рекламу показували. Та нічого, усі починали з дрібниць. А ота гидота у фірмовій пляшечці он як знадобилася…
Певно, дурна суперечка з братом таки вплинула на неї. Дівчина усе повторювала заповідне: «Сьогодні я – королева, це відчувають усі навколо. Тож нема причин для хвилювання», - точнісінько так, як радив підручник «Шлях до королівської корони. Покрокова стратегія успіху для тих, хто не бажає залишатися попелюшками». Та все ж чомусь коліна зрадницьки тремтіли. Але, схоже, цього ніхто не помітив ні під час дефіле, ні як вона старанно вальсувала у конкурсі талантів.
Більше за все Аліна ненавиділа отакі-от хвилини: ти зробив уже все, нічим більше допомогти собі не здатен, хоч вивернись наспід. Залишається покірно чекати вирішення своєї долі.
Учасниці скупчилися поруч на сцені, очікуючи остаточних оцінок журі. Аліна ледь приспустила повіки: світло прожекторів, що завжди приємно збуджувало, раптом вдарило про очах, відізвалося болем у скроня.
Вона уявляла, як зірка – її зірка! – щедро вихлюпує на землю сріблясте проміння. І в тому дивному світлі усе звичне змінюється чи то вкриваючись сріблястою фарбою, чи, навпаки, позбуваючись звичної машкари.
Але того світла виявилося надто багато. Воно підхопило Ангеліну, понесло кудись, немов потік води… Хтось поруч зойкнув. Певно, оголошували перші результати і якась дурепа не втрималася, почувши, що про корону годі й мріяти… тільки чого судді говорять так нерозбірливо?.. Нічого, вона зосередиться, час є: переможницю оголошують насамкінець.
Отямилася дівчина у лікарні. Навколо неї клопоталися родичі, інколи з’являлися медсестри чи й лікар. Вона дозволяла лікувати себе, як їм заманеться. Лежала, втупившись у стелю, немов отак можна було побачити десь там, у височині, крихітну зірочку, яка могла б перетворитися на її тезку. Говорити з оточуючими не було про що.
Потім приходили сни. У них вона ще зовсім малою каверзувала, бо дуже боліло горло. Тоді татко кинув:
- Ти й сама не знаєш, чого хочеш! Вибач, але зірку з неба тобі ніхто знімати не буде.
На ці слова Ангеліна розревілася так, що перелякала родичів. Чомусь відчувала себе дуже ображеною. А тут ще й Антон, вирішивши зарадити лиху, приніс любій сестриці дарунок: зірку, вирізану із сріблястого картону. Звісно, плач тільки підсилився. Ну, як вони не розуміють: не треба ту зірку знімати з неба! Хай сяє собі десь там, аби лише усі знали, що це – саме її, Лінина, зірка! Потім ця мрія забулася, аж поки Ангеліна не виросла і не почула про диво-конкурс.
А зараз, певно через хворобу, марилися взагалі якась нісенітниці. Зірка, що б’ється серед неба у густому плетиві тоненьких тросиків, ніби у клітці. На тих тросах – табличка, немов у зоопарку: «Зірка Ангеліни. Невеличка, але дає дуже багато чистого сяйв. Руками не чіпати». І світло, що рікою ллється до низу. Ні, не рікою – потічком із перевернутого догори дном цебра… От-от досягне Землі, ніби нема між ними безмежної чорної пустки Космосу…
Ангеліну рідко мучили кошмари. Вона й не знала, як це: прокидатися, хапаючи ротом, роззявленим у безгучному вереску, сухе повітря, що безжально шкребе горлянку… І що, здавалося б, страшного побачила?
- Що, приснилося, ніби корону віддали заклятій подрузі? – це голос Антона. Прийшов, бачте, повідати сестричку. Благодійник! Однак, якщо чесно, це й непогано, бо свідчить: тут, поза сном, усе, як завжди. А ще – в очах брата тривога.
- Слухай, у мене до тебе справа на мільйон, - зараз він виглядав майже серйозно. До того ж, допоміг підвестися, подав кухлик із мінералкою. Сімейна ідилія! Тож Ангеліна не стала запитувати, а чи братчик хоч, ні, не бачив отой мільйон, а знає, як ця цифра правильно пишеться?
- Так-от, така справа: ти даєш обіцянку, що більше не гратимешся у «Міс Всесвіт», а в мене для тебе подарунок є, тобі сподобається.
Ангеліна спробувала скривитися. На чарівну театральну гримаску сил не вистачило, довелося обмежитися справжньою, та, схоже, Антон зрозумів:
- От, поглянь.
Строга дерев’яна рамка, а в ній – глянцюватий листок. Чорним по білому засвідчує, що такій-то зірці такого-то розряд зареєстрована під іменем… Звісно, не надновій, але, мабуть, як дуже напружитися і відшукати когось, хто петрає в астрономії і має пристойний телескоп, можна спробувати побачити.
Звісно, від брата можна чекати всього, але не скидається, що отой подарунок він роздрукував на кольоровому принтері. Он скільки підписів і печаток. І ще, віє від того аркушу чимось… справжнім, чи що? Але ж тоді звідки?!
- Від організаторів отої «зоряної міс», - усе правильно розуміє Антон. – Хотіли грошима дати, ну, щоб отой «неприємний випадок», як казали, затушувати, ну, як журналісти тебе по щось питатимуть… Я ж підказав, що для такої схибленої краще зірка з неба… То що, згодна на обмін – зірка проти чесного слова?
Ангеліна кивнула. Що оте чесне слово? Із таким талісманом, як власна зірка, що має світити лишень для неї, хай про це і не знають інші, вона обов’язково досягне такого! Навіть без «гри у міс», відразу візьметься до чогось серйознішого…
Вона раділа, щиро раділа до ночі. Навіть лікар відзначив, що пацієнтка врешті почала видужувати.
А вночі знову приснилася зірка. У клітці із написом, лише тепер непрозорій, із щілиною, з якої повинно сочитися світло, лише для неї, господарки.
А потім… Знаєте, буває сон у сні? Ну, коли здається, що покинувся і чимось займаєшся? Ангеліні теж наснилося, що вона рішуче тре отой сертифікат – де й гумку в палаті відшукала? - стираючи своє ім’я, бо то – єдиний спосіб дати зірці свободу.
На цьому дівчина покинулася. На незручному лікарняному ліжку, звісно. Лунатизмом Ангеліна зроду-віку не страждала.
На новенькому сертифікаті, навіть не вийнятому з рамки, була дірка. Якраз на її імені. Певно, дівчина ще не до кінця прокинула, бо не почала шукати винного, навіть не вжахнулася. Мовчки підвелася з ліжка, сяк-так додибала до підвіконня, примостилася там.
Ніч була на диво ясною для міста, навіть бліднуваті зорі сьогодні були на диво чіткі, аж не віриться, що їх світло летить до землі тисячі років. Ангеліна розглядала кожну з них окремо. Добре погано знати астрономію. На мить може видатися, що кожна з них, отих нічних блистівок, трохи твоя… Без жодного сертифікату.
А ще, може статися, ніби сон подовжується. Вранці вона побачить сертифікат по те, що одна із крихітних зірочок десь у глибині Всесвіту має відтепер світити лише для когось. Чи остаточно з’ясуватися, що ота зірка тепер нічия, тобто, належить лише собі.
Інколи буває добре саме від того, що ранок не квапиться приходити…
***
На карті – зображення молодої дівчини, що присіла навпочіпки. В її руках – два глека: золотий та срібний, з одного тече рідке золото, з іншого – звичайна вода. Над нею –передсвітанкове небо, на якому ще можна помітити зорі. Вісім зірок, швидше сім –та одна, головна. Але нумерологія, то окрема розмова. Повірте на слово: непогана комбінація.
Головна ідея Аркана – надія. Ви ще у дорозі, однак незабаром дійдете до кінця. Звідти тривога: не завжди завершення подорожі бувають щасливими. Однак пам’ятайте: на карті ніч добігає кінця, незабаром настане ранок.
А ще, цей Аркан – знак: не втрачайте віру у свої сили, кидати справу на півшляху – дуже шкідлива звичка.
