Темний занедбаний парк в одному зі спальних районів міста. Ніч. А може і день… Ти ще не можеш зрозуміти, але настирливо продираєшся через ці кущі, дерева, поламані лавочки. Шукаєш когось? Невідомо. Крок, другий, третій… І раптом ти падаєш. Котишся з цього схилу, нещодавно политого дощем, і розумієш, що ти зі своїми думками і цим незрозумілими світом провалюєшся невідомо куди… Приземлення… Лежиш у багнюці: такій брудній, соковитій, натуральній. Але оптимістично підводишся і йдеш далі. Треба знову вилізти нагору. Роздоріжжя. Зліва бачиш лагідну пологу стежину, м’яко освітлену сонечком ( все ж таки день!). Але, вперто ігноруючи цю ідеалістичну картину, ти починаєш підніматися іншою стежкою - у майже вертикальній скелі вибиті кам’яні сходи, з яких стирчать цвяхи. Як мило! Видираєшся цими сходами… Все вище і вище… І тут картинка змінюється.
Ти їдеш ( ідеш, летиш) по невідомій тобі країні. Щось підказує тобі, що ти на Балканах. Ти як раз хотіла тут побувати! Навкруги гори. Вони не такі, як наші Карпати, вони інші, але дуже гарні. Сонце пригріває, напевно, весна. Ти якось погано орієнтуєшся в часі. І тобі це подобається. Праворуч бачиш річку. Вона така чиста, прозора, кришталева… Просто мрія а не річка. Це розумієш не тільки ти. В річці вже купається купа людей. А твій шлях пролягає далі. Опиняєшся у невеличкому, але дуже милому містечку. Маленькі будиночки під старою черепицею, квіти на балконах, галасливі вулиці, грає етнічна музичка. Тут душевніше, ніж у тому клятому парку! А ти подорожуєш далі. Проходиш через кордони, митниці, металошукачі, насолоджуєшся життям. І тут події починають розвиватися дуже дивно: ти раптово розумієш, що завтра Новий рік і ти маєш якнайскоріше їхати додому. Ти починаєш бігти у невідомому напрямку. Все швидше і швидше. Маєш встигнути. І раптом ти бачиш потяг. Оце так удача! Ти збираєш усю силу волі опиняєшся на даху цього потягу. Південний вітер віє в обличчя, а вечірнє сонце сідає за ці дивні гори. Милуєшся краєвидом. Але раптом помічаєш, що за тобою женуться. Ти біжиш по даху потягу і, як зразковий персонаж бойовику, перестрибуєш з одного вагону на інший. Залишивши позаду своїх переслідувачів, ти бачиш як два вагони з ними відчіпаються від решти і падають у прірву. Радієш. Аж тут перед тобою, як з-під землі, виростають двоє правоохоронців з дуже суворими обличчями. Ти розумієш, що попала. Один з них виходить наперед і урочистим тоном повідомляє, що ти скоїла правопорушення, зіпсувавши два вагони, не кажучи вже про людські жертви. Вони виписують тобі штраф у 32 одиниці місцевої валюти. Ти дивишся на великими від здивування і переляку очима і повідомляєш, що не маєш такої суми.
- Тоді ,- поліцаї єхидно примружують очі, - ми конфіскуємо ваш новий плазмовий LCD- телевізор!
І вони самовдоволено чекають, що, почувши таку погрозу, ти покаєшся і добровільно здашся слідству. Але вони помиляються.
- Чудово! – Зухвало відповідаєш ти, - забирайте цей клятий телевізор і робіть з ним все, що захочете! Німа сцена. Але тут потяг і правоохоронці зникають, і ти вже стоїш серед карпатського пралісу. І знову гори! Але ти вже не сама, а з батьками. Ви піднімаєтеся на гору, а потім по крутій стежині спускаєтеся до типового східноєвропейського містечка. На дворі стоїть золота осінь ( ти таки безнадійно загубилася в часі!). Ви сідаєте за столиком на літній терасі невеличкого ресторанчику. Ціни дуже приємні. Ти, як людина консервативна, замовляєш величезний смажений стейк. А от мама довго не може визначитися. Офіціантка рекомендує їй смаженого індика. Вона робить рух рукою над відкритим меню і починає з його сторінок діставати за лапку бідолашного засмаженого птаха. Тебе це зовсім не дивує. Тебе вже взагалі ніщо не дивує. Потім тато замовляє фірмову страву - запечений мавпячий мозок у мавпячому ж черепі замість тарілки. Тут дивуєшся навіть ти.
Потім дійсність починає набувати ознак хорору. Ресторан і містечко розчиняються в тумані. Ти блукаєш порожніми шкільними коридорами і зазираєш в один з класів. І стаєш свідком дивної картини. Мужичок з абсолютно сірою зовнішністю і величезним шприцом у руках повільно наближається до наляканого маминого шефа.
- Ти, сволото! – Вигукує мужичок, - я працював на тебе усю виборчу кампанію, а ти не заплатив мені ні копійки!
Він наближається ближче. Шеф біліє, його очі розширюються від жаху. Ти розумієш, що зараз буде і починаєш тікати, адже ти свідок, а свідків теж прибирають. Вибігаєш у коридор, я кий заповнюється людьми. Вони бігають, кричать, сваряться – у школі розміщена виборча дільниця. Всі зайняті своїми справами і нікому не має діла до вбивства. А ти маєш поквапитися. Біжиш через площу, на якій відбувається мітинг право радикальної партії. Люди, прапори, гасла. Натовп вирує і рухається, він дихає як одне ціле, і ти дихаєш разом з ним. Біжиш вулицями міста, грає музика, сигналять машини. А ти біжиш все швидше і швидше. Біжиш, біжиш, раптом падаєш, і…прокидаєшся.
Так, ти прокидаєшся на ліжку у своїй кімнаті від звуків будильника. Дурнувато дивишся в стіну. І розумієш, що уся ця утопія відбувалася лише в твоїй нещасній схвильованій голові. Саме так. Але ти поважно підводишся і вирушаєш починати новий, вже реальний день, події якого можуть стати набагато цікавішими за цей сон. Хоча, хто знає, може і наше життя це лише яскрава ілюзія?
