Хочу в дечому признатись…. Так, я боюсь хрущів! І нема в цьому страху нічого страшного. Бо це не страх за життя як перед хижим звіром, і не страх перед підступним укусом змії, наприклад.
Так, зі словом «хрущ» відразу постає в уяві «садок вишневий біля хати» або образ чогось незрозумілого у сірниковій коробці, яку ще в школі хлопці відкривали, лякаючи дівчат. От тоді я цьому не дивувалась – ну сидить собі велика комаха в коробці і ніби сама завмерла від страху. Або, читаючи Шевченка, уявляла білосніжну квітучу вишню і мені більше начувалось приємне тріскотіння коників-стрибунців, аніж якихось хрущів.
А тепер… Чомусь зовсім не розумію ні їхньої комашиної природи, ні сенсу їх існування. От з’являться весною, нароблять галасу серед їх поціновувачів, і тією ж весною кудись безслідно зникнуть. От не мали б вони літати ( так гласять фізики – біологи), але ж літають! Ще й як! Буває, тихої темної ночі, дрімаючи при світлі, чую як по шибках зненацька «бамц – бамц». «Що це було? – Та, хрущі на світло летіли». Або ж у погожу днину кутиком ока не раз помічаю, як щось наближається – невелике, трохи масивне і напевно сліпе, бо координації ніякої. Мусиш пригнутись, і, напевно тим різким рухом робиш хрущику біду, бо за мить чутно оте «бззззз-бамц», але вже об стінку, чи об дерево. Ну хіба нормальні комахи так літають? Та й для чого? Бджілка, наприклад, знає куди летить і з чим вернеться, муха – свою мету «нюхом чує», комар прагне крові напитися. А воно, наївшись листя, кидається згори на потік повітря, зажмурює оченята і хай сам знайдеться його пункт призначення.
Хммм… отак роздумуючи, вже й боятись перестала. Бо сьогодні ж бо є хрущ, а завтра вже не буде.
Хвильку ще замислюсь над його природою чи над самим фактом існування комашки такої і забуду… до наступної весни.
