Ранок завмер у чеканні. Сонце не показувалося із-за темно-синіх хмар, що нависли над селом.
Стало тихо. Жодна гілочка не здригнеться. Принишкли птахи.
Раптом голосно пострекотіла сорока, неначе справді несла якусь тривожну звістку. Вона сіла на високий осокір, що ріс поблизу хати, - і гілка захиталася, тріснула. Чомусь здригнулася гілка й на сусідньому дереві.
За якусь мить старий сад захвилювався, застогнав, горблячись від холодного подиху. Дерева, як люди, ніби розмовляли між собою, ділилися своїми печалями.
Аж ось зрідка закружляли сніжинки, потім їх все густішало й густішало.
Я стояв у саду й відчував, що вбираю в себе не лише цю непомірну красу, а й смуток старих яблунь, груш. Вони стояли непорушно, в глибокій задумі. Їхні крони сріблилися…
Сумують дерева. Хто зна, може, й не підбігатимуть до них галасливі малята, бо безплідним буде гілля? Хто зна… До весни ще так далеко.
І тільки молоді сливки весело погойдували вітами. Вони були ще тоненькі, навіть сніжинки не могли втриматися на їхньому гіллі. Їх, мабуть, не лякав холодний вітер. Вони знали, що прийде весна і їхньою красою знову милуватимуться люди.
Ще багато весен…
Іній
Закінчилася робоча зміна. Оленка вийшла з душової весела і розпашіла. Неначе й не було того напруженого трудового дня. Зиркнула в бік прохідної. Погляд вихопив із-за дерев знайому постать.
- Він чекає мене!.. – застукало в грудях. Чомусь одразу жарко, хоча надворі вже стояв зимовий вечір.
- А може він жде зовсім не мене, а когось іншого? – ворухнувся сумнів.
Пройшла, опустивши очі долу.
- Оленко, - це до неї, - ти поглянь-но, яка лиш краса, наче в казці!..
Подивилися на молоді стрункі топольки, що росли обіч алейки, а вони – в білому вбранні, мов наречені, засоромились, ронячи з себе срібні сніжинки.
І раптом, не змовляючись, обоє підійшли до одної з них і доторкнулися руками її гнучкого стану.
Деревце обсипало обох сліпучим інієм.
… Він падав їм на руки, на обличчя, губи…
Очі юнака і юнки на мить зустрілися.
І навколишня тиша перетворилась враз на ніжну, нескінченну мелодію, яка задзвеніла, заповнюючи все довкола. Молоді дерева зачаровано слухали її…
Мелодія надії
… Яблуня за моїм вікном розцвіла густим біло-рожевим квітом. Небо блакитне-блакитне. Гудуть бджоли. Сонячний промінець, пробиваючись крізь густе суцвіття, пестить моє обличчя, наповнюючи душу приємною цнотою.
Я розплющую очі. Сон скінчився, але чи зовсім? Поруч стояв мій маленький син. Він щойно навчився ходити. Маленькою ручкою гладить мене по щоці й посміхається.
Взявши малюка на руки, я підходжу до вікна й дивлюся в сад. Там ще лежить сніг. Але яблуня стоїть якась особливо урочиста. В її непорушному мовчанні вже вчувається весняна мелодія надії, передчуття близького розквіту.
Якесь невимовне почуття ріднило нас із яблунею. Я збагнув його. Треба гарно розквітнути, щоб щедрими були плоди.
