– Гей, Сєво, це ж треба – отак дрихнути просто серед робочого дня! – голос дівчини зненацька змінився до невпізнання і став хрипким, прокуреним чоловічим басом.
Різкий поштовх у плече – і Всеволод Петрович розплющив очі.
Кілька хвилин чоловік іще не міг прийти до тями. Де він, що відбувається, хто цей лисуватий блондин у кількатисячному костюмі поряд?
– Сєва, ти на якому світі зараз, га?Наче ж нічого не пили ще…
Потроху в мозку прояснювалося, галюциногенний чад вивітрювався, наче дим із відчиненого вікна.
– Алексе, нарада вже розпочалась?
– Ні, але от-от почнеться. Без тебе, між іншим, якщо не поквапишся.
– Ти не повіриш… Мені таке наснилося…
– Судячи з твоїх зойків і стогонів, ти щонайменше трахав Анджеліну Джолі?
– Не смішно. Але ти майже вгадав… Як думаєш, коли людині сниться, як вона вбиває себе саму – це щось означає?
– Що? Тобі приснилося власне самогубство?
– Ні. Гірше. Я…
Постукавши в прочинені двері, до кабінету налякано зазирнула Лєрочка, нова секретарка Сєви.
– Всеволоде Петровичу, я говорила Олександру Івановичу, що ви просили не турбувати, але він так наполягав… Ще й ця нарада…
– Ларисо, ви мали б нагадати мені про неї. Це входить у ваші обов’язки, за виконання яких я, між іншим, плачу вам гроші.
– Пробачте,більше це не повториться, – дівчина густо почервоніла.
– Сподіваюся.
Так і не повернувшись до перерваної розмови, чоловіки вийшли з кабінету й попрямували у конференц-зал. Потім звичний робочий процес закрутився, почалася дискусія щодо деяких принципових питань нової стратегії фірми, і за тим Всеволоду вже ніколи було думати про свій моторошний сон. Але навіть у хвилини найпалкіших словесних перепалок йому так і не вдалося позбутися терпкого, неприємного присмаку в роті – присмаку засохлої крові.
Додому того вечора він повернувся дуже пізно, втомлений і розбитий. Погодував собаку, потім зварив собі кави і засів за телевізор – звичний холостяцький побут, у свої тридцять два Всеволод не був схильний до кардинальних змін у житті. Та розслабитися все не вдавалось. Не допомогла навіть чарчина віскі. Як і друга. І третя. Власне, він навіть не сп’янів – хоч зазвичай для нього це вже було понад міру.
Образ тієї переляканої малої, видиво власного скривавленого тіла – щоправда, власного тіла приблизно так років через двадцять, і ще вони всі – Алекс, Кастет, інші хлопці , чиї імена він, здавалося б, уже давно забув, – всі ці картини чітко і невблаганно стояли перед його внутрішнім зором, наче вказуючи на щось, або чогось вимагаючи…
– От правду кажуть – не варто спати по обіді, всіляке жахіття привиджатиметься…
І таким страхітливо реалістичним був цей сон, що аж мурашки пробирали – хоча багато в чому й недоладним, схожим на погано зафільмоване порно з елементами садизму…
Під порогом будинку жалібно скавучав Трезор – вірний доберман відчував, що хазяїну погано, але зарадити не міг нічим.
Всеволод тієї ночі так і не заснув. Як і наступної. І тієї, що була опісля наступної.
А далі він вже перестав лічити. Обличчя його набуло лиховісного мертвотно-сірого відтінку, очі позападалися, спорожніли і тільки зрідка спалахували якимось непритомно-гарячковим блиском. Всеволод марнів й поступово перетворювався на тінь себе колишнього. Іноді йому починало здаватися, що він втрачає розум. Ні, не було жодних голосів чи видінь, просто… якась нелюдська втома і цілковита апатія. Якби не кілька годин прихапцем увірваної дрімоти посеред дня – певно, Сєва зсунувся б з глузду набагато швидше
На другий тиждень Алекс – він же Олександр Іванович – не витерпів цього видовища і запропонував Сєві взяти відпустку. Той спершу категорично відмовлявся, та друг продовжував наполягати. І тоді у Всеволода виникла інша думка.
– Слухай, а та стара дача, ну… НАША дача – вона ще стоїть? – власне, дача належала батькам Алекса, в нього єдиного з їхньої компанії була благополучна родина, взагалі була родина.
Та якось так склалося, що вони з хлопцями звикли вважати ту халупу на окраїні міста своєю спільною власністю – може, тому, що більш нікому давня будівля з кількома прилеглими сотками занехаяного саду не була потрібна? Як і вони самі.
Особливо того літа, коли Сєва день у день носив свою косуху. Для їхньої дружби то був особливий час.
– Ну… стоїть, напевно. Що їй зробиться? – невпевнено відповів Алекс. – Я вже років із п’ять-шість туди не потикався.
– От що. Я поїду туди на кілька днів. Телефон вимкну. Ти вже тут без мене якось, гаразд?
– Та не проблема. Але що ти там забув? Краще махнув би в Крим на кілька днів – у нас же там корпоративна вілла, забув? Пальми, пляж, дівчатка… Все оплачено.
– Ні, Алексе. Дякую, але ні.
Всеволод приїхав на дачу, коли вже геть смеркало. Тутешні околиці дуже змінилися за останні роки. Побільшало ошатних новобудов. Замість вибоїстої бруківки – нове асфальтове покриття. Колишній пролетарський спальний район перетворився у царське село, не інакше..
І тільки їхня стара дача, сиротливо приткнувшись у кутку вулиці, зовсім не змінилася – хіба ще постарішала. Це чомусь втішило Всеволода.
Цікаво, чи збереглася ще забігайлівка старого Ференца? Хоча ні. Стільки часу пройшло. Він уже давно покійник, напевно… І того злощасного дворика за сараєм, швидше за все, теж давно не існує.
Чоловік припаркував скромного роздовбаного «Фольксвагена» неподалік перекошених воріт, вийшов з машини і випустив на волю Трезора.
Собака весело заметушився, роззираючись довкола, принюхуючись до незвично чистого повітря.
– Ходімо, старий, – покликав його Всеволод і відчинив хвіртку.
Подвір’я садиби заросло травою по коліна, стежки узагалі не було видно.
– Як гадаєш, тут можуть бути змії? – Трезор тільки недбало гавкнув у відповідь. Схоже, йому тут подобалось.
Вечір вони провели дуже тихо. Перекусили прихопленими канапками, трохи погуляли в саду. Потім Всеволод засів почитати – як не дивно, тут була електрика, хоч невідомо хто її оплачував усі ці роки.
Десь біля опівночі чоловік відчув як його хилить на сон.
Це було майже неймовірно і все ж… Недарма він сюди приперся, наче шосте чуття привело.
Недар…
Всеволод і сам не встежив як заснув. Трезор тихо куняв у нього під ногами.
– Лодзю, вставай, Лодзю… – тепла жіноча рука гладила його чоло, відгортала пасма неслухняного волосся. – Вставай, пора збиратись.
Той шепіт вириває малого з обіймів сну. Всеволод не хоче прокидатись,але знає, що мусить…
– Мамо, ще трошки…
– Пора, малий. Мама ж тобі пояснила…
Так, він розуміє. Електричка до міста відходить рівно в п’ятій ранку – і вони не мають права спізнитись. Це їхній шанс на втечу. На порятунок.
Поки татка немає вдома. Поки він на чергуванні.
Лодзьо боїться татка – він пахне цигарками і горілкою – в свої чотири роки хлопчина вже добре знає цей запах. У нього важкі кулаки і вічно брудна одежа. Мама теж іноді пахне горілкою – але вона добра. Лодзьо її любить – принаймні настільки, наскільки він взагалі уявляє собі, що таке любов.
Мама сказала, що вони сядуть на електричку і поїдуть далеко-далеко. Туди, де татко їх не знайде. Лодзьо їй вірить – кому ж іще може він вірити…
Мама вдягає його, хутко-хутко, хапає наготовану валізу – вона трохи похитується, але ж Лодзьо вже великий, він допоможе…
І тут на порозі хати з'являється татко.
– Що, сука, тікати намилилась? І байстрюка свого тягнеш? От молодці хлопці, вчасно попередили…
Мама від страху полотніє, знічується, її рука випускає долоньку сина.
Татко не витрачає слів намарне. Він знає, як переконувати дружину.
Лодзьо заповзає під стіл. І вже звідти спостерігає, як татко гамселить маму, – спершу в обличчя, під ребра – втім, вона швидко падає на землю, але татка це не зупиняє. Він лягає на маму зверху, і якось дивно сопе.
Малий відчуває, як мокріють у нього штанці поміж ногами. Йому соромно за себе, страшно за маму – він плаче. Руки мокрі й слизькі, тому що…
… тому що Трезор обслинив їх, намагаючись розбудити хазяїна.
Всеволод прокинувся і вже вдруге в нього виникло оте дивне відчуття псевдо-реальності. Наче він повернувся в себе з іншого часового виміру – де теж був собою.
Він так до кінця і не зрозумів – це справді були спогади чи просто якесь марево.
Трезор тривожно прищулив вуха. Собака відчував щось інше в повітрі будинку. Щось вичікувало.
Воно рухалося в темряві, майже нечутно.
Чоловік витер руки, потім – спітніле чоло. Йому зробилося не по собі. Щось жило в цьому домі – і вони його розбудили. Або… Може, воно покликало його, і Сєва просто прийшов на поклик? Він не знав. Боявся знати. Боявся зачіпати оте, давнє.
Раптом нагорі, – там, де була їхня улюблена схованка – дощата мансарда – щось заворушилося. Трезор підстрибнув, як ошпарений і надривно загавкав. Потім кинувся туди, в темряву.
– Назад, Трезор, сидіти! – гукнув Сєва, та пес – мабуть, вперше за життя – не послухав команди господаря.
За мить почулося його злісне гарчання, котре раптово – аж надто раптово – переросло у моторошне, жалібне виття.
Всеволод відчув, як його охоплює шалений страх. А собака все не повертався. Тоді чоловік зважився. Він просто не міг кинути друга в біді. Присвічуючи собі мобілкою, піднявся нагору.
Трезор лежав посеред мансарди, витягнувши лапи, висолопивши язика і важко дихав. Під ним щось виднілося – якась незугарна шмата, схожа на… Всеволод аж остовпів від раптового впізнавання. Це була його стара косуха – предмет гордості шістнадцятирічного Сєви і об’єкт поклоніння та заздрощів його друзів… Яким чином вона тут опинилася, адже він, здається, потім продав її одному хлопчиську з молодших класів?
Всеволод не знав. Єдине, що його цікавило – вміст лівої внутрішньої кишені.
Зігнавши Трезора, який дивився на нього сумними недовірливими очима,Сєва сягнув рукою за курткою. Підняв, обтрусив. Тремтячими пальцями намацав потрібну кишеню. Звісно, вона мусила бути порожньою. Інакше не могло й бути.
Втім, вона НЕ БУЛА порожньою. Сєва зрозумів це задовго перед тим, як торкнувся куртки.
Згорнутий вчетверо пожмаканий листочок паперу був тут як тут – наче тільки вчора запханий недбалою рукою підлітка.
Не тямлячи себе, Всеволод кинувся вниз – до світла.
Розгорнувши папір, чоловік зрозумів, що насправді листок – це вицвілий, злежалий від часу поштовий конверт. А на конверті невмілою дитячою рукою було нашкрябано адресу отримувача :
Мамі Галі, селище Млинки Вишнівецького району…
І справа була навіть не в адресі. Всеволод завжди її пам’ятав – просто навчився не згадувати.
Справа була в іншому – то був ЗНАК. Звучало цілком по-дурному, але саме так воно й було.
– Отже, все ОТЕ мені не снилося,– майнула думка.
– Але ж і не могло воно відбуватися насправді, чи не так? – Трезор уважно слухав, але відповісти не міг, звичайно ж.
– Значить, я збожеволів? – Всеволод ще раз глипнув на пожовклий конверт. – Я цього не робитиму. Навіть не проси, – звернувся він до невідомого чогось, яке було зовсім поряд і, схоже, чекало на його відповідь.
Трезор заскавучав.
Воно просило. Благало навіть.
– Я цього не робитиму. Це ж чортзна-скільки пиляти, – пробурчав Всеволод, напинаючи на себе стару косуху. Яким дивом вона ще й досі налазила на нього? Адже тіло суттєво додало в габаритах, в основному завдяки наполегливим щоденним тренуванням, і не тільки коло улюбленої боксерської груші.
«Фолькваген» завівся відразу і Трезор перестав нарешті скавучати. Дача залишилася позаду, проте воно продовжувало стежити. Воно так до кінця і не довіряло Сєві – ану ж йому заманулося б просто чкурнути геть?
Він їхав і їхав. Весь ранок і весь день.
Куди? Не знав.
Навіщо? Не знав.
Знав, що мусить.
Інакше цей кошмар ніколи б не припинився.
Дівчина виринула просто нізвідки.
Отак з’явилася на трасі, наче привид. Віднедавна Всеволоду почали маритися привиди, атож? Вона автостопила, здається.
Чоловік загальмував. Так чи інакше, він мусив перепитати дорогу. Ті клятущі Млинки наче просто розчинилися в просторі. А десь же вони мусили бути. Він був твердо переконаний у їхній реальності. Врешті, Сєва ж там виріс.
Нехай і дременув звідти у шестирічному віці – забравши з собою лише ім'я та жменьку недитячих спогадів. Вже потім, втрапивши у притулок, він став Сєвою – і знайшов нових друзів.
Дівчина нахилилося до вікна автомобіля.
– Підкинеш? – вона невиразно кивнула вперед.
Всеволод навіть не здивувався, побачивши її обличчя. З котрогось моменту він цього чекав. То була вона – дівчина з його сну. Дивно було б якраз навпаки – якби вона йому не зустрілася.
– Сідай.
Вона швидко скористалася запрошенням, не чекаючи, коли цей дивний незнайомець передумає.
– А ти хоробра. Додому підвезти?
– Додому? Ні, додому я не піду. Мені треба в город.
В го-о-о-род.
Ось так. Сни ж усе-таки – не реальність. Точніше, вони – більшою або меншою мірою спотворене відображення реальності.
Чи, може, він просто погано слухав там, у дворику за сараєм, стоячи навколішки над її потрощеним тілом?
– А що в городі?
–А нічого, – вона спробувала зухвало посміхнутися, але її губи нервово сіпались, видаючи наближення зриву.
– Тільки не плач, добре?
– Я й не збиралася. Просто він… він уже… Я не можу більше так… – і вона розридалася.
Дівча плакало й плакало, а Всеволод не намагався його зупиняти чи заспокоювати – просто чекав.
Коли сльози потроху затихли, він мовчки простягнув їй пачку серветок.
Дівчина якусь мить запитально дивилась на нього.
– Хочеш мене? Тільки в гандоні, я сніду боюсь.
– Перестань мені тикати. І заспокойся – я тебе не чіпатиму.
– А знаєте – у мене погана спадковість. – зненацька випалила вона, – Таточко-пияк і все таке… ну і я непутяща така. Гени.
– Він тебе б’є?
– Ага.
– А мама?
– Померла. Зразу, як мене народила. Їй певно узагалі не можна було вагітніти – вік і здоров’я … А вона дитинку хотіла. От лярва, га?
– Не смій так про неї. Ти нічого не знаєш.
– А ви знаєте? Як він мене з десяти років – знаєте?
Всеволод зціпив зуби і з усіх сил вчепився пальцями в кермо автомобіля.
– Ну, я б уже давно втекла. Та Ольку жаль кидати – зовсім шмаркачка, пропаде.
– Хто така Олька?
– Ну… сестричка менша моя. По таткові, бля. Зійшовся з одною там, такою ж, як він. Бухають кожного дня, а на малу їм насрати. Скоро і її трахати почне.
– І в тебе більше нікого нема?
– Нема. От в городі, правда, Сашка є. Він мене давно кличе до себе, на роботу. Але я сказала – тільки якщо допоможе мені Ольку в них забрати. Ну – їй же слід якесь помешкання знайти, в садочок віддати.
– А він що?
– Та наче обіцяв. Але хто там вас, мужиків розбере… Ну, але й терпіти я більше того не можу. Натерпілась.
Всеволод кілька хвилин мовчав. Потім різко розвернув машину.
– Ти що? Куди? – запищала вона.
– Ти можеш не вірити , але я – твій брат. Рідний. Тебе як звати, до речі?
– Лю-юда.
– От що, Людка, зараз заберемо твою сестричку. А далі якось влаштуємо все. Гроші-адвокати – все зробиться, побачиш.
– Ти не збоченець? Зараз їх багато, я чула…
– Припини. Я приїхав сюди за тобою. І за Олькою.
– То ти… правда мій брат? Колись наче тато згадував, але…
– В Олі документи є якісь? Ну там, свідоцтво про народження …
– Не знаю. Треба пошукати, – мала явно була ошелешена всім, що відбувалося,тому не дуже й протестувала.
– Ну гаразд. Головне – її забрати. Показуй дорогу.
Всеволод , звісно, не міг знати напевно, чи справді ця Люда – його сестра. Втім, побачивши її п’яного таточка серед кухні, в калюжі власних випорожнень – Сєва наче впізнав цього дебелого чолов’ягу, хоча робота часу була немилосердною. Проте наскільки можна було довіряти дитячим уривчастим згадкам? Але зараз це не мало значення.
Що важило – то це дві тендітні істоти в нього на задньому сидінні. На збори їм знадобилося всього-нічого – кілька хвилин. Білява Олька тихо посапувала, Люда гладила Трезора, щось йому лагідно мугикаючи.
– Бачиш, як він до тебе звик одразу. Чує, що ти – своя людина.
– Знаєш… – я не дуже вірю в твої слова. Та якщо ти нам допоможеш… Просто – гірше вже бути не могло, правда? То що мені втрачати?
Всеволод кинув побіжний погляд в дзеркальце заднього огляду. І раптом помітив, що Людка – дуже й дуже приваблива дівчина. І фігурка в неї нівроку…
Від таких думок відразу стало млосно й гаряче.
Трезор загарчав.
Люда таки мала рацію.
У їхній сім’ї – нездорова спадковість.
Погані гени. Дуже погані гени.
