Інколи хочеться щось написати і ніби вражень ціла купа назбиралася.. але ото підходиш до "магічного ока" віртуального світу - екрану компіка, сідаєш якнайзручніше, вмощуєшся, заодно пригублюючи ковточок бразильського дива з назвою кава, здіймаєш театрально руки вгору, щоб зі силою фортепіанного віртуоза вдарити по клавішам - і строчити-строчити думки без перестанку.. і лише надихнешся - і як - упс! І всі думки пурхнули і відлетіли, наче зграйка метеликів, кудись за небокрай твоєї Фентезіляндії. Мабуть, багато у кого таке буває.. І у мене чомусь останнім часом дуже часто: гублюся не так перед своїм уявним віртуальним світом, як сама перед собою. А чи варто ділитися отими крихтами з тим світом, чи варто навіть сама перед собою складати звіт з процесу бродіння сірої речовини - про те, як вона, наче водичка у мушлі мозкових звивин, шумить-шумить, то набігає хвиля за хвилею, то знову зникає у темній глибині підсвідомого?... І ось - знову порожнеча.. і знову тиша - і вже не чути того благотворного шелестіння метеликових крильцят, не чути плюскоту джерельної водиці - лише якесь нерозбірливе шумовиння перемішаних і доволі часто протирічливих почуттів.. - раз! - і луснула бульбашка ще однієї ілюзії.. і на поверхню спливає лише одне, наче мантра: "якось воно буде, якось воно переживеться і цей, і наступні дні - і аж до самого.." ой, щось не туди течія відносить.. Ні, не страшно, просто.. ні, таки страшно думати про найградіознішу таємницю існування всього живого..
Он, пливе одна соломинка - вчіплюся хоча б за неї: на екрані проблискло оранжовим маячком скайпівське повідомлення від подруги, з якою я вже дуже давно не спілкувалася - таки написала.. написала!!! Тю! Та то знову лише фантазія.. - соломинка пропливає повз мене - навіть доторкнутися до неї не встигла, як вир життя її закрутив, відносить її подалі від мого усамітненого берега, забирає у центр своїх власних подій.. аякже, таки важливіших, ніж німе очікування когось на другому кінці світа чи то на безлюдному острові сподівань - яка в тім різниця? Де межа між уявним і реальним, межа між пустоголосим внутрішнім станом та багатоголосим, пістрявим світом реальності? Але як воно зараз цій моїй далекій подрузі, як їй зараз живеться? А як живеться нашим душам?
Підходжу до вікна - вдивляюся у його розмиті каламутні контури - мо, побачу там відлиск колись вже давно побаченого і так давно забутого? Хочеться намалювати натюрморт - такий реальний і заодно сюрреальний. Над попелястими дикими трояндами у срібній вазі би пурхали золотокрилі метелики, краплинки роси світились би на листочках та пелюстках, наче зорі за місячних ночей, а з того всього пишнолистого багатства би разом зі сріблястим пилком линув напівсолодкий та заодно трішки гіркуватий аромат ще не зів´ялих, проте вже трохи осипаних, квітів.. отой аромат - oце б і була сама есенція скороминучості життя.. Бо все можна передати словами, барвами - лише запах - цей етеричний дух буття передати ніяк неможливо: ні на папір, ні на полотно. Його можа лише пам´ятати.. так, пам´ятати - так само, як зам´ятовуються запахи дитинства: як розквітлий розкішний шипшиновий кущ під бабусиним вікном, який палили-палили, а він все рівно прихитрявся кожного наступного року оживати і розквітати; як на накрохмаленому мереживному обрусі здіймалася двоярусна тортівниця зі свіжоспеченою копичкою галицьких рогаликів з варенням з дикої троянди, пелюстки якої збирали колись разом зі сільськими дітлахами по узліссях, на краях ліщин, на ще ніким неторканих луках, де за світання та смеркання гнали череду корів, і коли ті пелюстки сушилися на білому полотні на столах, на печі, на ґанку та за сонячних днів на подвір´ї.. Запахи - лише вони спроможні повернути мить життя у протилежний бік наперекір часу, проти течії - туди, назад, де залишилася частиночка твоїх дитячих споминів і мрій..
