Ну ось, розповім тобі про прогулянку, звісно не про цю, сьогоднішню прогулянку, яку я так й не здійснив, але про якусь одну з минулих прогулянок. Виходиш з дому, дивишся на небо над обрієм, де сідає сонце, й бачиш, як воно напевнене яскраво червоним кольорем, яке плавно переходить в синю блакить. Натягаєш навушники, вмикаєш щось прикольне, гіпнотичне, й йдеш кудись. Просто йдеш навіть не задумуючись ні про що окрім того що ти бачиш, стараєшся відчути й зрозуміти. Відчуваєш кожен останній, на сьогоднішній день, промінь сонця на собі. Рухаючись далі, вдивляєшся у все що тільки зможеш охопити зором, намагаєшся нічого не опустити. Мабуть якщо охопити все-все на світі, то можна зрозуміти для чого саме ти тут є, й чомму зараз ти йдеш, просто йдеш, й чому можеш це все бачити й звідки взагалі воно й чому не інакше. Інколи виникає таке відчуття, що ніби починаєш на все дивитись зі сторони й відчувати наскільки це все прекрасне й наскільки приємно інколи просто вдихнути повітря й спути крок. Дійшовши до набережною, без якої навтіь й незнаю що було б з Містом, взагалі було б якесь сухе й пусте. Ця річка, саме така як вона є наповнює все що тільки є в цьому місці. Пройшовши по набережній, з якоюсь прикольною піснею в навушниках ти можеш просто радіти кожному кроці який ти зробиш на ній... сонце вже далеко за обрієм, й ти відчуваєш трохи морозний дотик свіжого річкового вітерця, який ще більше надихає тебе енергією. Здається що ще трохи й ти полетиш... Навіть й не знаю що б я робив без цього всього... життя... Ось так ось :) така собі історія...
