Моє життя – як молоко у поліетиленовому пакеті: часом втамовує спрагу, а іноді, прокисає і стає непридатним для вживання. Цей природній дар у вихідні шле блаженство, а у будні дні підсовує «свиню». Мені 19. Чи багато я побачила, відчула, взяла і віддала оточенню? Відповідь – достатньо. Цілком достатньо, аби робити свідомі висновки про життя в цілому і людей зокрема. Думаю, вистачить слів, щоб розповісти і про щастя.
Моє буття - це сукупність великих і маленьких щастячок, і , звісно, з додаванням ложки перцю, аби не все здавалось ватно – цукровим.
Голосно не кричу світові, коли я щаслива, натомість часто відчуваю це. Описати? Хм… А чи можливо розписати душу? Наклацати на клавіатурі те, що робить тіло невагомим і породжує нову силу? А чи реально розтлумачити серце, що вистрибує горобцем із біологічної клітки?
Дайте мені вірних друзів, фотоапарат, папір й чорнило – і я буду найщасливішою! Заберіть хоч щось із цього списку і ви мене вб’єте! Насолоджуватися щастям на самоті – це чистий егоїзм. Творити, дарувати, ловити все найкраще і не ділитися ні з ким – це насильство над собою. Бути щасливим наодинці - це трагедія, мої ж спільники у найсолодші моменти життя - друзі. Саме вони не дають забути рінг - тон мобільного телефону, влаштовують сюрпризи і не забувають, який чай любиш пити… Я б назвала справжніх товаришів Восьмим чудом Світу. А що? Вони на це заслуговують).
Добре, коли під рукою є папір і ручка, аби негайно перенести щойно народжені думки з голови у зошит. Часом, під натиском думок, не можу заснути…Але я щаслива від цього, бо згодом втілю уяву в реальність, опісля - занотую нерозбірливим почерком результат. Це моє задоволення. Ще, люблю робити щастя руками, а потім дарувати його людям
Я рада, коли під рукою є фотоапарат, який вже «приріс» до мене. Це мій спосіб самовираження, розкриття ідей та облич. Нехай зроблю чорно-білий знімок, але він внесе колір у моє життя.
У мене викликають посмішку дитячі очі, коли вони дивляться з виразним захопленням на великих дядь і тьоть, освітлені бажанням недитячої серйозності вирости і стати такими ж.
Моє щастя у відчутті гри вітру у волоссі; у можливості бачити, смакувати, дихати, торкатись, бігти, бунтувати, цілувати, обіймати й коритися – а потім писати про це все у своїй (а)моральній прозі. Банально? Нехай. Та в цьому всьому є частина мене. Тут є я, і я є – це теж велике щастя.
