- Невже проспала? Невже Аніта встала першою і почне крутитися по кухні? То ж знову внук піде на лєкції без належного сніданку, треба хоча б яблучок йому помити й всадити до кишені... Ну, слава Богу, не невістка, а онука ходила в туалет. Не проспала! Мушу вставати, тільки примусити себе поволеньки, бо крутиться дурна голова... Слава Богу, не забився катетр і зможу все в кухні впорати поки мої повстають... Ще треба здолати коридор, за ніч він, здається, подовшав, а от, що вузький, то добре – обидві стінки мене підпирають. Воістину у своїй хаті стіни помагають... Так, або майже так, із невеличкими варіаціями чи відхиленнями починається день.
Дружина
- Ой леле, невже проспала?- жахається дружина. Дзвін тарілок рве оголені нерви – полінувалась звечора помити, і от тобі маєш, тепер мама митиме... яка ж я все-таки нікчема недоладна - гризуть докори сумління. Уважно вловлює вранішні звуки: здається мама пішла у ванну, можливо полоскатиме катетр і я все ж встигну вимити посуд?! Улітає роздягнена в кухню, але це вже чужа територія - “позиція” зайнята – На столі стільниця з пірамідкою муки, на усіх чотирьох комфорках щось готується, отже, треба забути й про каву, її треба готувати тихцем, підпільно, - мама каву не акцептує...
– Ти , доню, хоча б помилась та в халатик улізла... Іншими словами “Пішла геть світова офермо!” Але таких слів від мами ніколи не почуєш, вона дуже делікатно, але становчо усуває Аніту з кухні. Та, як стаєр, що зірвала забіг, знесилена невдачею, валиться у ліжко. Більше нікуди – у «хрущівках» життєвий простір обмежений до мінімуму. Й хоча ліжко для тебе, що диба, вибору - нема, бо, по заведеною мамою розпорядку, першим стає чоловік, потім діти, буду лише завадою, яку з буркотінням обходитимуть…
Благодать, як казала учора на дачі кума Роксана, золоту свекруху маєш і зварить, і зашиє, і дітей обійде. Які маєш клопоти? Ото б тебе зараз на моє місце – відчути ту благодать хоча б на мить, тобі б пожити і з “досконалою й неперевершеною”, що б тоді заспівала?...
- Мамі б бути воєначальником, - от хто б уже ніколи не здав позицію... Хвора, зранена, (бо ж 10 років фактично з відкритою раною, з мочевивідним катетером, це, як твердить лікуючий лікар, ще не спостережений у медичній практиці подвиг, гідний запису у книгу рекордів Гінеса), немічна, та не поступиться не те, що таким плацдармом як кухня, (про таке й мови немає!!!), жодного продиравленого банячка, не те, що не викинути, переставити не смію, це частинка її світу, де все нове сприймається насторожено і з недовірою.
Діти давно уже якби й не мої, їх обходжує – пере, обшиває, обцировує, випроваджує в школу. Знає на ймення усіх учителів, усі шкільні події. Уміє слухати, вона прекрасний, терпеливий, неперевершений слухач. Відтак їй радо розповідають, вона в курсі всіх, щонайважливіших, а й - найдрібніших справ. Володіє усією інформацією, відтак, за знаною формулою, хто володіє інформацією, той володіє світом. І вона безумовно, володіє й керує своїм світом і оточенням, в якому живе. Як мудрий володар ніколи не підвищить голосу, ніхто від неї не почує різкого чи грубого слова, бо й навіщо? Є красномовний погляд, є смиренна постава, коли часами не стримуюсь, і дуже хочу наполягти на своєму, звичайно, у мене це виходить аж надто емоційно, (дозволяю собі коли доведена до “білого кипіння”), безумовно, привертаю увагу усіх домашніх. Мама демонстративно, смиренно і тихо усувається з місця суперечки, - “тікає від напасті!”, Кусаюсь за язик, та пізно. – Усюди осудливі погляди, в мить стала ворогом усім – посміла образити бабцю! Посягнути на святеє – святих!
Син
Коли підіймався сходами із пивниці, побачив таку знайому клішняву, руку на перилах, а вже опісля знайомий силует, що тяг по сходах важезну торбу. Мало не вкляк від несподіванки:
- Мамо, але ж ти збиралась купатися?
- Вода зачекає, а в хаті ні хліба ні капустини нема, то мусілам...
- Та нічого ти не мусила. Я дома, та й онуки теж...
- Та ви ж маєте справи, Остапчик вчиться, тай ти маєш на тоту презентацію йти, я сама, потихеньку, впораю...
- “На друге” нічого нема, цукру, лише, що в цукерничці, а яблука ж треба переробити...
- То ж бачиш, все рівно мені йти, чрго тубруєшся?
- Немолодий уже чей же – руки обтягати, чим можу –допоможу...
По обіді не йду на службу. Нині розклади такі, що можу собі це дозволити. Прагну відпочити, почитати Андруховича, просто з цікавості, який аспект життя можна обрати нині для роману, аби став модним, аби ним (не скажу “зачитувались”), - хоча б читали. Увіходив у лєктуру поволеньки, як обережний купальник у воду, аби акліматизуватись у новому, незвиклому середовищі.
- Тобі щось подати, синочку, може гарячого чаю з цитринкою?
- Дякую, матусю, нічого не потрібно. Не мусиш мною фатиґуватись, сам обслужуюсь…
- Чи ж зможеш сам? Бачу ж – нездужаєш. Голова болить, чи знову поперек прихопило?
- Та з чого ти взяла, матінко? Усе в порядку, все гаразд…
Кладе руку на голову, - не вірить. В очах тривога.
- Матусю, зі мною справді все якнайкраще. Просто хочу полежати…
- Так посеред дня? Але ж мав іти на роботу…
Робота у мами – святе. Не піти туди без справді, вагомої причини – річ каригідна, вище за її розуміння, тому, тривога у мами справжня, не награна. Може пам’ять із тих злощасних часів, коли за невихід на працю чи навіть запізнення – судили. Можливо… Хоча, здається, вона нічого не мала б супроти, аби ці санкції, були й нині…
Мамине відчуття, що відбувається щось недоладне, мало чи не гріховне, передається й мені - не можу ухопити зміст прочитаного, хоча повертаюсь до одного й того ж абзацу вже втретє. Лінюхувати не вдасться. Втратив комфорт. Коли, лежатиму й далі, нічого окрім роздратування не принесе. Краще вже пошпацерую містом.
Коли вже причиняв за собою двері, ненька таки просунула голову.
- Краще не йди, синку, аби гірше собі не наробив…
- Дай спокій, мамо, я ж мов молодий тур - сили у мене на десятьох!
- Тури, синочку, вимерли. Ти вважай там на себе, бережи себе. обов'язково подзвоню!
От й накрилась прогулянка. Треба йти на службу, бо зателефонує, обов’язково зателефонує, вона не забуде…
Часами це всевидюче, всепомічаюче, всефіксуюче око всезнаючої, сверозуміючої неньки трохи дратує. Важко жити постійно відчуваючи, що ти під контролем, пильним, неусипним, неустанним, але люблю її, і горджуся, бо й справді, все, що в житті маю, завдячую їй. Навіть публікацію, “Світ на тобі тримається, мамо!” через яку мене “помітили” і “взяли” на радіо, із багатотиражки завдячую їй. Це її, материнський, мною відтворений, образ упокорив серця маститих редакторів. Матеріал був удалим, бо писав, як думав і був щирий у своєму захопленні своєю люблячою, турботливою, що її ні з ким й порівняти мамою.
Безвідмовна на кожне моє прохання, навіть в молодості, коли пристрастившись до алкоголю видурював гроші на випивку, аргументуючи усіма правдами, а радше неправдами, - давала. Рідко міг її здурити, бо усі переконливі аргументи – порожній звук для материнського серця, яке відчуває своє чадо, має з ним контакт на зовсім іншому, мало чи не Божому рівні. Ніколи, жодного разу не відмовила у моєму проханні. Не завжди мала потрібну суму, але не задумуючись, йшла позичити, чого, твердо знав, ніколи б не зробила для себе.
- Візьми, але будь там обережний… Й обов’язково приходь додому. Чуєш, обов’язково…
Опісля, коли я вже дуже порозумнішав, коли Господь, напевно таки дослухуючись до неустанних матусених молитов, визволив мене від того страхітливого узалежнення, самотужки дійшов “геніального” висновку, що тим “добрячком”, який допомагав мені у моєму питті була таки ненька... не переминув таки її у тому усвідомити.
- Якби не твої гроші, можливо так далеко б не заліз у пияцтво й не так довго б це продовжувалось. Це ти, постійно покриваючи мене, ховаючи від чужого ока, виправдовуючи й захищаючи перед цілим світом, робила моє пияцтво для мене комфортним …”
Не забуду розпач на її обличчі після того визнання. Такого почуття вини вочевидь мені вже ніколи не побачити…
- Хіба ж я знала як треба, сину, та й порадитись ні з ким? Це ж такий сором! Кому про таке розкажеш? Давала гроші, аби було менше лихо, аби не спокусився дістати їх якимось іншим шляхом... Ти вже прости мені…
Владислав
- Стефенє, (це він до батька), ідійото! Ти ніґди нє оценіш, які маш в домє скарб! – Це вже монолог татового приятеля Легежинського, який тяжко намучився зі своєю дружиною аристократкою, аж поки та у слушний час, забравши єдину дочку, емігрувала до Польщі.
- Зосєнька єст чловєкєм без жулці. Єще такєй нє спотикалем… Підпитий, трохи театрально, але цілком щиро гепався перед ненькою на коліна й продовжував монолог:
- Зосєнька бій мі в писек, бо єстем лайдакем! Бій за свеґо менжа, бо также єст лайдакєм! Бій за вшисткіх, бо маш право!
Довго переконував нас, домашніх, що мама - воплочена милість, а це таки Божа риса, тому нею замиловувався, благоговів. Найневтомніша, найдбайливіша, найсердечніша. Якими тільки епітетами її не обдаровував. Казав, що усе, що пов'язане з ненькою треба писати із префіксом “най”, - не помилишся.
- Папєш бендзі найостатнєйши лайдак як йов не канонізує! – завершував свою тираду. Після такого його «казання» мама побожно хрестилась на образи, й просила, аби Бог вибачив йому йому оте святотатство.
Та в товаристві, що бцло за столом, не було людини, яка б не погодилась із слушністю його слів. Під ними радо підписалися б усі домашні, й приятелі дому, співпрацівники й сусіди, що були свідками безприкладного подвигу маминого життя. Лише тато із духу протесту бубнів собі під ніс:
- Срали мухи бендзє вйосна, бендзе вєлька трава росла…
- Стуль писк! - викрикав пан Владислав, бо в тей хвілє спровадзе ці на гільйотине!
Медіа простір
Багато журналістів намагались писати про неї, особливо, коли ще працювала, (ні, таки була на трудовому фронті!), бо праця матусина була завжди досконала й самовіддана. У трудовій книжці у неї лише один запис: “фабрика художніх виробів ім. Лесі Українки”. Мінялись влади й політичні устрої, але фабрика ніколи не переставала працювати: - усі й при кожному устрої мусили мати святковий одяг: хористи й священики, актори й партапаратники. Мінялись лише стилі, узори, фасони, (та ще мусили бути на бачності художники й модельєри, й тримати хвіст за вітром, аби через якийсь узір, чи кольорову гамму не загриміти на Магадан, чи Соловки… Усі нові замовлення, нові моделі, розкрій, що приходили на фабрику, мама обов’язково вдосконалювала, сиділа ночами, аби по - іншому, якнайраціональніше укласти лекали, аби мінімальними були відходи. Обіймала посади головного художника і технічного керівника, була почергово начальником кожного з існуючих цехів, лише директорської посади не обіймала ніколи, бо безпартійна, на той гріх ніхто її намовити не міг. Рідко за усю цю подиву гідну працю їй платили. Щоправда, вирізняли, нагороджували усіма можливими нагородами грамотами, медалями, орденами, і писали, писали... Про трудовий подвиг, про новаторство на виробництві, ну й вже звичайно так виходило, що усе це вона робила йдучи назустріч кожному з’їзду чи, чимчикуючи до чергової партійної конференції. На що ми, хатні, часто собі покпивали, і “дерли з неї лаха”. Знаю, були й такі, що на таку “діяльність” спозирали зловороже – мовляв, вислуговується перед владою. Що, звичайно ж, було бздурою. Насправді, вона не могла інакше, це було глибоко закладено у її природу, що у тому Божому світі усе треба робити доладно й добре. Бо сам Господь, створивши, похвалив своє створіння. І усе, що робимо ми на Божій землі теж має бути добре.
Це вже згодом я самотужки допатрав, що кожен позитив, кожен “плюс” несе на своєму горбі “мінус”, (як, зрештою, й навпаки, й - це треба розгледіти, розпізнати!).
Кожен журналіст говорив про маму лише дещицю правди, те, що йому вдалось побачити, спостерегти, схопити, висвітлювали якийсь один аспект, та й то у заданому ракурсі, який був далекий до правди, як й усе наше тодішнє життя. Мама ж - герой багатовимірний. Стає на щодень, і творить свій безприкладний подвиг, що там Мюнхаузен, який планував подвиг на певну годину, нікчемний дилетант!.. Ця нотка скептицизму насправді появилась зовсім недавно, коли Господь відкрив мені мамине життя у зовсім іншому світлі…
Чи Боже ?
Відколи на пенсії, й коли є сила не промине жодної утрені, та й до сповіді мало не щотижня. Завжди заклопотана, завжди стурбована, турбота ця зганяє з очей сон. Рідко міг намацати тісто її постелі тепле від сну.
Не знаю як, не вмію її заспокоїти, бо від якогось часу пізнав природу її неспокою, пізнав, коли вже й психологи й старий добрий пастор визнали:
- В такому віці на це, практично, нема ради. Так виглядає п е р ф е к ц і о н і з м. Той її героїчний характер, неперевершена досконалість і усе, що як ви кажете, із префіксом “най” це просто залежність, що має назву - П Е Р Ф Е К Ц І О Н І З М - одне із сотні існуючих узалежнень… Риса характеру це, чи темперамент? На добро воно людині чи на зло? Річ контроверсійна…
...В дитинстві понад усе хотів побачити свого ангела хоронителя, що мене так досконало опікував і оберігав, дуже щиро хотів із ним познайомитись і просив про це у Бога.
- Оскільки він завжди зі мною, вчини так, аби я його побачив, Боже!
...Нині, коли скроні посріблила сивина, знову дуже палко хочу побачити іще одну незриму постать – того внутрішнього жандарма, що вселився у маму й ув’язнив її навіки... А, можливо, більше прагну, аби його спостерегла вона...
Колись звинуватив її у своєму узалежненні, нині розумію, що у тому, що вона така, є дещиця й моєї вини. Щонайперше приходять на думку слова статті “Світ на тобі тримається, Мамо!” лише зараз зрозумів, що написати, а головне повірити в те, що: “світ тримає земна людина, а не Бог” – було гріхом і, то супроти першої заповіді... Нині кардинально щось змінити, мабуть, уже не сила, бо матусі за вісімдесят, і це просто не має змісту, зрештою, це можливо не мало б змісту і набагато раніше, бо змінити людину, стан її свідомості може лише Бог, коли щиро про це просити... А, про що просити, коли не бачиш небезпеки? Коли ніхто її теж не бачить… В переважній більшості ми не помічаємо, не розуміємо своїх найтонших узалежнень… адже узалежнює нас той, невидимий, що є великим фахівцем своєї справи. Безумовно, це не Бог, Господь не узалежнює нікого, Він – звільняє.
Справжню біду, справжню кризу, матуся спостерегла хіба лишень зараз, коли відчула хронічний неспокій, невдоволення собою, “життя у пеклі”, через те, що не встигає, не в силі виконати задумане…
Роки йдуть, а планка не знижується, радше навпаки – хоче її підняти, бути максимально потрібною, корисною...
-“Матусю, я люблю тебе. Посидь отут, побіля мене, аби міг я досхочу на тебе надивитись. Розумієш, я ж практично не бачу тебе…” – сидить, але напружена, мов зібгана пружина, - вже спланувала об’єкт, куди прикласти руки. “З усіх кінців хати, куди не гляну робота криком кричить до мене: зроби мене!”
- Ненько, не твоя робота, ти сама для мене є найбільшою цінністю, найбільшою вартістю й найбільшим даром. Й люблю я тебе зовсім не за те, що ти зробила для мене. Ти для мене унікальний Божий дар…
Чи чує вона мене зараз, чи доходить до неї зміст моїх слів? Швидше всього, зараз я для неї “завада”, яка чомусь затримує її саме в той час, коли вона має зробити щось давно сплановане, й дуже, дуже важливе… Це відчитується у всій її поставі. Стільки справ через оту розмову не буде зроблено, не буде поставлено “у залік”!
Добре пам’ятаю свої п’яні дні, оту гарячкову жагу якнайшвидше допастись до жаданої пляшки… Те саме зараз в її очах. Фізично страждає від того, що зараз сидить отут, побіля мене, “справа ж - стоїть!!!” Справа, яку ніхто окрім неї зробити не зможе, й не зробить! Не можу бути насильником над рідною ненькою. Відходить із видимою полегшею, зрештою, “встромить руки” у давно заплановане.
Закінчується вода. Її як і усюди у Львові подають по графіку. Спостерігаю за маминими маніпуляціями, їй не двигнути великий баняк, що у креденсі, й вона малою каструлькою доливає туди води, вода розхлюпується, гарячково витирає, щоразу поглядаючи на годинника: “встигнути б!”. Їй і в голову не прийде попросити допомоги, адже вона вічний “соліст”, і вже, безумовно, - найдосвідченіший фахівець із дисципліни, якою є її життя.
Про що ти так часто сповідаєшся, мамо, чи не про те, що надто голосно поводилась на кухні з покришками? Що учора увечері збігло молоко, а до зглевілого сира забула додати щіпку тмину? У тебе, знаю, дуже й дуже багато гріхів, бо так і не навчилась за життя вибачити собі будь-яку найдрібнішу помилку, недогляд, недосконалість. Усі їх носиш й усі тобі тяжать… Не можу всього того тобі сказати мамо, а тому, мені залишається лише
Молитва
Господи, Ти, який спілкуєшся з людьми тільки через Тобі відомі канали, донеси до неньки самоочевидне, передовсім те, що людина обмежена, а відтак, досягнути досконалості попросту не може. Тобі, Єдиному, повірить, що як і всі, має право на помилку. Що це право Тобою, Господи, санкціоноване. Що єдиною життєвою поразкою може вважатись лише та, яка нічому не навчила. Навчи неньку не дуже серйозно себе сприймати, часами покепкувати із себе, із своїх помилок. Уміти висміяти саму себе, саме у тому прагненні бути досконалою. Навчи її вибачити собі.
Переконай, бо це лиш Тобі під силу, що Твоя, Божа любов до неї є безумовною, що вона не може заслужити її чи купити своєю мозольною, запопадливою працею, подвигом чи у ще якийсь спосіб, що це дар Твого, милосердя. Допоможи їй поглянути на себе з любов’ю. Навчи прийняти себе, як дар, і нехай врешті, запанує мир у душі її, який вона направду заслужила…
