Ми знайомі чотири місяці, але півтори року я сплачую йому кредит. Тоді я його ненавиджу, хоча загалом люблю. Аскольд носить бузкові сорочки, стальні костюми та чорні краватки без візерунків. А сьогодні він в мілітарі штанах, чорній майці-боксерці, зі шкіряними браслетами на зап"ястях та ароматом адідас. Сьогодні він в ударі. Його відкрита спина спокушає бронзою і я раз у раз подавлюю спокусу вкусити його за пихатий біцепс або на крайняк хоча б чмокнути. Ми їдемо на роверах в напрямку Прута. Він скоріше за все витріщається на мою задницю в розірваних на німецький хрест денімах. Я дуже тихо слухаю Cris-a Isaak-a. Він проти навушників в тій самій мірі, як я за них за. Ми спускаємось травою до води і починаємо хіпувати. В мене вселенський кайф від того моменту, коли ноги позбулись кедів вкупі із шкарпетками. Він лежить прямо на траві і спостерігає, як я втомлено стягую одяг. Мабуть нам час проводити ночі разом, не хочу більше доводити його до отаких от мутних поглядів.
- Ти - неадекват! - він дуже любить отак от ляпнути і заплющити очі. Потім либитись з моїх вимагань пояснення.
Я мовчу. Розстелюю поряд солом"яний лежак і лягаю на живіт.- Ти - неадекват, - голос явно надірваний розчаруванням від моєї незацікавленості. Проходить пауза в одну хвилину, він не витримує і швидко продовжує, поки не обломився вдруге. - Ти маєш можливість жити в Європі зі своїм сімейством,песиком Бредом Пітом, Хом"ячком Томом Крузом і не знаю, що там у вас із холівудстар ще є... Натомість ти вчиш гуцульських тунейджерів бальним танцям, а ночі просиджуєш на політичних форумах. Кажеш, що гроші - лайно і стогнеш під кредитами. Ти - унікал. З тих, що в сорок років не помруть від самотності, а в п"ятдесят починають дивитись бразильське мило впереміш з Хічкоком.
- А в шістдесят ставлять собі вставну щелепу і роблять пірсінг пупка... - підхоплюю я.
- Нє, не можна робити пірсінг на целюліт!
- У мене нема целюліту!
- Є, а буде ще більше.
- Хмм.. А що тоді буде в шістдесят???
- Ботекс.
- Ботекс???
- Грудей.
- Фігасє…
- Ну краще підтяжка шкіри!
- На мар мизі?
- Ага і на шиї.
- Ого! А в сімдесят?
- Поїздка в трускавець і курортний роман з пенсіонером Федором.
- Яка закінчиться фіаско через його імпотенцію?
- Ні, він буде молодший.
- То буде секс?
- Ні. Бо то у тебе буде імпотенція.
- В жінок не буває імпотенції!
- Ну то ригідність.
- Мля…
- Отак.
- Тішить одне.
- Шо саме?
- Ти в цей час будеш садити смородину на дачі і вчити своїх крейзанутих внуків етику… прокуреним наніц голосом!
- І жаліти, що моя жінка не фригідна.
- Або, що не скапустилася ще…
- Тю ти. Все опошляєш!
- То імпотенція – норма, а смерть – пошлятина?
- Ну звісно ж, мале.
Ми мовчимо. Я закидаю собі емемдемку у відкритий писок і влучаю в Аскольдовий живіт. Він підхоплює горішок і заштовхує мені його прямо в гортань. Я давлюсь, кашляю до посиніння.
- Зажидив жлобяка! – вичавлюю в перерві.
- Гигигиг... я ж казав, що лежачи їдять тільки інваліди та ідіоти.
- Сам такий кучерявий
Ми блокуємо ровери тросами на замку і бредемо на середену річки до величезної каменюки. Тут починається справжнє хіпування.
- Ремарк ненавидів війну а сам марив нею, вона його зачепила. Це як раковохворий після вдалої хіміотерапії – ніяк не заспокоїться рахувати відмерлі клітини.
- Якби не війна, Ремарк не став би Ремарком, - я задумуюсь. – Шіт! Так ми повинні бути вдяцні фріцам і дядечку Гітлеру за «Час жити і час помирати»!!!
- І за «По кому подзвін» Хемінгуея.
- Хемінгуя!
- Не кривляйся.
- Не можу… ти так прикольно тоді це видав.
- Ага. Я ж економіст, а не філолог.
- Ну Хемінгуй – жесть навіть для пияка… та шо там, навіть для Віктора Хведоровича це була б жесть! Після благословення по макітрі вінком для нього жестю стане хіба участь у «Фабриці зірок».
- Ахахха! Нє, в «Звьозди на льду»!
- Ну прикольно було б якби він навернувся і втратив пам»ять. Амнезія Президента. І зразу вирок «НЕПРІГОДЄН!».
- Пів-України три дні бухало би. Як на Пасху.
- А потім на нових виборах інавгурували б нового ідіота.
- Або ідіотку.. Гадаю час фемінізувати владу. Від мучачеків ніякого толку. Тому що мужики думають по секс кожних 40 хвилин.
- ???
- Науково підтверджено.
- Я не думаю..
- Отже ти недостатньо амбітний. Або напівробот.
- Нормальний я. все можна контролювати.
- Шо ж ти не контролював свого всяка, коли я роздягалася?
- Просто прикольнувся, - червоніє.
Я помічаю, як якась бикота тусує під гору з Аскольдовим ровером на плечах.
- Диви, мужик тибрить твій «Азимут». Поможи, бо відкине копита.
Аскольд від несподіванки впустив корок від «Джека Деніелса» у воду і біжить, ковзаючись на намулених каменюках.
- Тільки не пливи, сонце, бо обідреш собі коліна! – я регочу як Ізергіль.
На горбі чувак допатрує, що з великом йому від переслідувача не втекти. Кидає залізяку і дає драпака, підтягуючи спортивки. Така зворушлива картина… Аскольду голосно регоче, я чую аж на каменюці його грудне гигиг і собі підсвічую йому зубах. Потім беру шмотки і йду на берег.
Ми засмагаємо, похмикуючи з інтервалом в три хвилини. Потім цілуємось до подразнення навколо губ і до цього його посолов’ївшого погляду.
- Я таки пацифіст! – авторитетно заявляє переможець над великоманіяками, коли спадає жара. – міг же йому добре зад надерти.
- Я б таки дала копняка для профілактики геморою. Отже ти таки майже пацифіст.
Додихає недільна спека, комарі вчиняють садо на нашою шкірою,відкритий «Джек Деніелс» осідає останнім ковтком на дно. Ми ліниво одягаємось і скрипимо педалями у відносну цивілізацію Коломиї. Я – під «Сплін», Аскольд – під сюрчання стрибунців. Романтика муха-бляха!
