Він лежав з розкинутими руками наче кріт, уткнувшись носом у землю. Точнісінько, як та маленька мертва тваринка з непомірно великими шестипалими руками біля його дачі півроку тому.
Тоді Василь дивився на крота, що лежав на вершечку виритої ним землі, його розкинуті, волаючі шестипалі руки і думав: “Для цього трудяки все скінчилось. Накопався за життя. Уже нічого-нічого не можна змінити. Нічого не повернеш”. Він одягнув рукавицю, узяв крота за хвіст, попросив у нього пробачення і викинув на болото.
Обтрусившись після удару бампером - Василь відскочив аж до деревця на тротуарі - він вирішив оговтатися в кафе. Аж раптом побачив відвідувачів, які висипали на вулицю, почувши скрегіт гальм та удар.
Василь озирнувся і помітив, що його тіло з репнутою головою продовжувало лежати лицем вниз.
Із джипа вискочив ошелешений водій, глянув на тіло і, коли до нього дійшло, що він збив і переїхав людину, то побіг у двір. Його шматувало, як після перепою. Це був Сергій. Ще років 30 тому він разом з Василем відпочивав у піонерському таборі.
Тепер тіло Василя лежить на вулиці, а на місці табору у сосновому лісі стоять будинки-палаци торговельних магнатів. А йому, Сергію, згадується, як він ударив тоді Василя за те, що той назвав його буржуєм. Хлопець заздрив, дивлячись на Сергієві фірмові джинси.
Василя своя смерть навіть не здивувала.
Він думав про себе, як про чужого незнайомого матадора, забитого рогами бика - точнісінько такими, які були на емблемі джипа. На тротуарах все збиралися і збиралися глядачі. А він сам, Василь, поруч з усіма стоїть і дивиться, що його самого збив джип якраз напроти роботи. Помер за кілька метрів від роботи! Гай-гай!
Раніше він може б і пожартував, бо любив над собою сміятися, але тут втримався, тільки сказав:
- Скільки разів я тобі говорив, дубино, не спіши на роботу! Нічого, окрім неприємностей там на тебе не чекає!
До речі, коли Василь вискакував на дорогу, йому закривав огляд їхній же вантажний мікроавтобус, на якому їздив його друг - заступник директора з технічної служби. Все на світі зв’язане в один вузол.
Слухаючи, як перехожі обговорюють, хто ж був винний в аварії, він пригадав, як півроку тому поклав гроші на книжку і заповів у разі смерті, одержати спадок дружині. Тоді ще пожартував з банківською працівницею – мовляв, коли та дізнається про гроші на книжці, то сама його пристукне.
-Так ви їй не кажіть, - підхопила жарт працівниця.
Василь згадав, що сьогодні, вперше за півроку, виходячи з дому, виклав зі свого портфеля договір і ощадкнижку, які постійно носив із собою. До речі, он його портфель підбирає колега по кабінету – Зоя Володимирівна, яка, певно, теж спішила на роботу.
- Зою! Облиш, не переймайся, нічого в ньому важливого нема! - гукнув Василь через вулицю.
Але Зоя Володимирівна не почула і, піднявши портфель, у сльозах побігла до приміщення.
Василь переконався - він просто вийшов із гри - його не чують і не бачать. Він розумів, що все йшло так, як і мало бути - він не в силах змінити цей велетенський Годинниковий Механізм, який нещодавно закінчив відлічувати його життя і став тихенько рахувати його незнищенність.
Він побачив, як на вулицю висипали геть усі його колеги по роботі, окрім Зої Володимирівни. Всі жінки, як по команді, почали хлипати. Тільки двоє мали хустинки - це були найдорожчі йому співробітниці – Ірина та Єва.
Плакали навіть ті, кого він пестливо називав трьома словами “любі мої вороги”. Саме вони постійно тренували його серце, завдаючи ударів інтригами. Тоді він спочатку, як риба хапав повітря ротом, а потім рятувався, бо подумки називав їх по імені – Пройда і Хвойда – і серце переставало калатати. Вони теж плакали, бо уявляли себе на його місці. Бездепозитный бонус за регистрацию в казино https://bezdep1.one , новинки игровых автоматов на бесплатный бонус.
- Учіться доки я живий! - любив він повторювати Ірині і Єві.
Але чи зрозуміють вони, що і його смерть – це одне із знамень?
Василь почав відчувати Знання.
Годинниковий Механізм підказував, що станеться незабаром. Через вісім з лишком днів його законсервують в кокон. Щоправда, він матиме право виходити на сім годин щодня. Василь зможе побувати скрізь, де йому це вдалося упродовж чотирьох з половиною десятків років.
Найчастіше йому снилося, як він знов потрапляє аж до Полярного кола, де служив у війську, і де кожна хвилина була удвічі тяжчою за будь-яку в його житті.
Він більше місяця подорожуватиме, що за роботою не щастило та й грошей не вистачало. От нагода! Кубань, Карелія, Карпати, половина країн Європи, Тихий океан, Америка... Ага, ще Лондон і друг...
Василь побачить майже усіх, з ким зустрічався, і нікому не принесе ніяких прикростей. Бо вони його не побачать, а тільки згадають у ту хвилю, коли він перебуватиме поруч.
Днів через сорок його буде законсервовано в коконі на тривале зберігання. Годинниковий Механізм згодом знову покличе його у світ, але коли це станеться – невідомо. Одна з умов найшвидшого повернення – очищення пам’яті про минуле життя.
На це погодитися найважче. Хоча Знання підказує – ті, хто не хоче забувати попереднє життя, сидять у коконах найдовше.
Звичайно, спробуй так просто відмовся від спогадів, як ти вперше зіп’явся на ноги і відчув себе у світі: почав бачити його, торкатися руками і запам’ятовувати. Пригадуєш, як молоді татко і мама посадили тебе в сумку і сфотографували. А як уперше збирали до школи, і ти не міг довго-довго заснути.
Як ти закохався у смагляву дівчинку з розумними темними очима, яку любили хлопчики усього класу? Як ти вперше пізнав насолоду, коли зустрів свою найріднішу і найтаємничішу жінку – дружину. Нею керувало, певно, Знання, адже її дії ти ніколи не міг розгадати і збагнути.
Потім з’явиться голос, який назве себе Представником Знання і Годинникового Механізму:
- Ти будеш зберігатися стільки, скільки визріватиме яйцекокон. Де і коли ти з’явишся , залежить і від тебе. Але нова поява в тілі для тебе автоматично означатиме повну втрату зв’язку з минулим життям у колишньому тілі. Єдине, що у тебе залишиться, так це - набутий досвід. Його іще називають інтуїцією, уявою і генами . Але ти не знатимеш звідки вони взялися. Уже з перших своїх днів у новому житті вони тебе вестимуть і оберігатимуть у світі. Але зрозумієш ти це після того, коли помреш у черговий раз...
- А чому я зараз помер?
- Ти вже виконав своє завдання і почав втручатися в інші життя. Ти порушив Закон - кожен сам мусить боротися за своє існування. Цьому Закону уже дві тисячі років. А ти – не Спаситель...
... За що я вдячний дружині – так це за те, що вона посадила на моїй могилі березу. Я не знаю скільки часу пройшло на землі. Вона уже дістала корінням до мене. В могилі зберігаюсь не я. Я - в коконі, але в могилі - моє тіло. Це - як ярлик на комп’ютері. Він сполучається зі мною тим, який у коконі.
Виходячи зі свого ярлика, разом із соком берези я піднімаюся на самий вершечок дерева і бачу сонце, чую гул мого міста і дивлюсь на людей. Учора вперше побачив своїх дітей з онуками. І не сподівався, але пощастило.
Спочатку навіть не міг збагнути, що маленький хлопчик, якого тримала за руку моя донька, був як дві краплі схожий на мене. Не міг на нього надивитися, бо ніколи його не бачив. А моя донечка дала йому дві білі ромашки і сказала:
- Поклади, Васильку, їх на горбок. Тут спочиває твій дідусь...
