Коли онука сказала, що піде у гості до сусідського хлопця, я відразу відчув щось погане. Щось усередині мене заворушилося-запротестувало: не ходи!
-Не ходи!- сказав я їй.
Та хіба ж воно послухає? Засміялася – все буде добре!- та й чкурнула, крутнувши на прощання хвостом. А я от відчуваю – щось наче не так. Не слід їй було йти. Хоч начебто хлопець з хорошої родини: батько працює високопосадовим ментом, генерал-майор, грошей мають достатньо, усілякого імпортного дрантя теж. Та от друзі у нього підозрілі якісь: один на іномарці БМВ приїжджає постійно, ставить у людей під вікнами, двигун не глушить, а звідки у нього гроші на цю іномарку? Воно ж на сучасні гроші тисячі і тисячі коштує!
От і зараз чую його двигун – підрулив. Так зачекай- з ним ще двоє хлопців. А Катька там моя одна! Господи! Лиш би все обійшлося!! І не хочеться думати про погане, але таке якесь передчуття, що її таки зґвалтують. Але хай лише спробують – я їм всі яйця повідриваю!
За дві години повернулася. Вся розхристана, колготи звисають порваним шматтям, ноги в брунатних смугах запеченої крові. Плаче. Я ж відчував, що так і трапиться. Зґвалтували таки. Ну, уроди, зачекайте! Тримайтеся тепер!
Викликали швидку, констатували факт зґвалтування. Подали заяву у міліцію- ті як побачили, на кого ми скаржимося, то відразу заяву і повернули. Ми повторно, а нам кажуть- хоч сто порцій. Дєвушка сама виновата- спровокувала. Блядью вона, дєдушка, у вас виросла. Ну, зачекайте, падлюки, - думаю я, - у мене ж прокурор знайомий. Пішов до прокурора, написав скаргу, той пообіцяв розібратися, покарати винуватців, воювали ж ми разом, як-не-як. Розбирався місяць, телефоную йому щодня по робочому телефону – а його все нема й нема,то у відрядженні, то на лікарняному. Підстеріг його якось біля прокуратури, а він мені і каже: Петрович, ти краще своїй онуці жовтий білет купи – на ній проби ніде ставити, у мене купа свідчень, що вона з усіма і за гроші, і просто так, мені соромно, - каже, - що ми з тобою разом воювали.
- А як же, - запитую, - медичні висновки, що вона була незайманою, коли її зґвалтували вчотирьох оті подонки?
- За гроші зараз все можна купити, - відповів прокурор і зник у темряві коридорів.
Ага, - думаю я, - ну стривайте ж, падлюки. Гадаєте, на вас управи не знайдеться? Бог є, він все бачить!
Думав я, думав, що ж мені тепер робити. На онучку як гляну – а вона ж вся висохла, раніше така була життєрадісна, аж цвіла, як квіточка, а тепер дивиться на цілий світ і на мене у тім числі вовчицею.
-Чого ж ти мене не зупинив, дідусю? Ти ж знав, що там вони мене зґвалтують!- каже мені.- Ви ж, мужики, усі однакові!!
А тут іще цей сусідський мальчік, перестрів мене якось і каже – а нехай Катька до мене частіше заходить, вона нам усім понравилась!
І надумав я їх всіх перестріляти. Важко було приймати таке рішення, але внутрішній голос мені зранку до ночі вдовблює у голову: перестріляй їх, перестріляй їх, перестріляй їх. Спочатку було подумав – просто взяти фінку і підрізати пацана біля дверей. Відтяти йому оте причинне місце, щоб більше про мою Катьку і не думав, не гадав. Але внутрішній голос каже – ні, Петрович, зроби так, щоб він довго мучився морально, щоб відчував усю неминучість свого покарання, застрель спочатку його дружків, по черзі, щоб він розумів, що наступний за чергою – він, і щоб ця думка йому не давала спокою. Купи, - каже мій внутрішній голос, - гвинтівочку з оптичним прицілом і повідстрелюй їм яйця.
І я оце відразу зрозумів, як усе треба зробити. У селі, зовсім неподалік міста, у мене є стара хатина- від батьків залишилася. То оце ж я цю хатину продам, а за виручені грошики якраз куплю волину. І от, повірите чи ні, а таке у мене враження, наче я вже це колись давно робив. І голос внутрішній мені все підказує, як і що правильніше робити, так що оступитися від правильного шляху важко.
Одним словом, дістав я волину, а тут і сусідка з будинку навпроти зустріла мене і каже:
- На ось тобі, Петровичу, ключі від моєї квартири, бо я їду на всеньке літо до матері в село. А ти ходи і поливай квіти, щоб не зів’яли!
Зайшов я до неї того ж дня, як вона поїхала, глянув – усе просто клас! Квартира цього супостата як на долоні. Все видно, як на екрані телевізора. Журнальний столик, на якому пляшка шампанського стоїть, диван, на якому вони мою Катьку ґвалтували, - ну все, хоч бери та кіно знімай! І от, повірите чи ні, а таке у мене відчуття, начебто це зі мною вже не раз траплялося. Наче я отут вже сидів з карабіном і розглядав крізь окуляр оптичного прицілу людей у тій квартирі. Оце явище, Катька мені сказала, називається „дежавю”. Вона у мене все знає, розумниця! Каже, що з нею теж таке часто трапляється. Що навіть коли вона йшла в гості до того сусідського хлопця, вона ніби відчувала, що не слід було б до нього йти, але внутрішній голос їй наказував – іди, іди, іди, все буде нормально. І от вона заходить до нього вперше у цю квартиру – а відчуття таке в неї з’явилося, наче вона тут вже колись була. От вона, каже, повертає так повільно голову – і знає, що на журнальному столику має стояти пляшка шампанського.... і вона там дійсно стоїть.
Добре, менше з тим. Швидше за все, ніякого такого „дежавю” немає і бути не може. Просто співпадіння. А от те, що я цим виродкам яйця повідстрілюю – це факт!
Почав, як завжди, з першого. Сидять вони собі, значить, серед білого дня і попивають шампанське. Цей виродок роздягнувся аж до трусів, розвалився на дивані, ноги розчепірив... Пляшка шампанського якраз на лінії вогню, між цівкою мого карабіна та його яйцями. Мені залишається лише повільно спустити курок. Пляшка шампанського розлітається на друзки, виродок аж підстрибує від болю і хапається руками за те місце, де у нього колись росли яйця. Все, справу зроблено, можна повертатися до моїх доміношників, поки ніхто не помітив моєї відсутності. Взагалі-то, вони ніколи не помічали, але час краще не затягувати. Навіщо? Та ще й дільничий у нас такий молодий, кмітливий, клеїться до моєї Катьки, ще запідозрить щось неладне.
В принципі, все зійшло з рук. Ніхто нічого не запідозрив. Внутрішній голос каже, що так і має бути, тепер черга другого, того, що на іномарці катається.
Ось під’їжджає ця іномарка, БМВ. Виходить із неї цей другий виродок. У мене знову оте дежавю. Я знаю, що він зараз буде демонстративно, щоб усі бачили, який він крутий, бжикати дистанційним керуванням, котре відкриває-закриває замок його іномарки. Точно! Піднявся аж на самий верх парадного, і звідтіля – „бжик!”. Ну от звідки я це міг знати?? Хіба що дійсно якесь „дежавю”. Але, менше з тим, внутрішній голос підказує, що мені треба бігти до сусідчиної квартири, та підстрелити цього другого козла.
Розглядаю в оптичний приціл іномарку. Гарна, сволота! Аж навіть жаль таку нищити! Ну чому б йому не віддати її нам в якості відшкодування за завдані моральні та фізичні страждання моїй онуці? І якось би мирно ми зуміли розійтися, ніхто б не постраждав. Але внутрішній голос мені каже – ти що, старий, з глузду з”їхав? Навіщо тобі ця розвалюха? Після всього продаш карабін і купиш собі кращу!! Давай, цілься краще!! Не туди, не туди, старий дурню! В бензобак!!! Щоб воно все вибухнуло, спалахнуло, щоб куля розплавилася від температури і ніхто не зміг зробити балістичної експертизи!!
- Чекай, - подумав я, - а як же інші сусіди? Хтось може проходити мимо, його зачепить вибухом, постраждають невинні люди!
- Немає невинних! – кричить, волає до мене мій внутрішній голос.- Вони всі завинили перед тобою і твоєю онукою! А знаєш, що вони кажуть про твою Катьку? Кажуть – сучка не захоче, то кобель не вскоче! Отак! Так що давай! Плі!!
Я повільно натискаю курок. Іномарку аж підкидає на місці, лунає один вибух, відразу другий. На щастя, ніхто інший, крім другого виродка, що сидів у цей момент за кермом, не постраждав, хоч якщо вони таке кажуть про мою Катьку , то я готовий їх усіх покласти на місці. Тільки треба купити якогось хорошого кулемета, з хорошою прицільної дальністю, зараз, кажуть, є непогані кулемети на базі автомата Калашникова...
-Стій, - каже мій внутрішній голос.- Хіба так можна? Не відхиляйся від сценарію! Бігом повертайся до доміношників, бо помітять твою відсутність і у тебе не буде алібі!
Я виходжу на вулицю, вже хтось викликав пожежників, вони приїхали так швидко, що здається, начебто вони чергували десь за рогом будинку. Коли минулого року горіла квартира на другому поверсі, то пожежників чекали майже півгодини, пожежа вже ось-ось мала перекинутися на сусідні квартири, якби сусіди не носили воду відрами та не поливали зі шлангів з третього поверху, то так би воно й трапилося.
Ага, виродка забрала швидка, кажуть, він ще досить щасливо обійшовся- через тиждень випишуть з лікарні. Без яєць, але випишуть. Я не зовсім розумію, як таке може бути- автомобіль так вибухнув, що вижити там було просто неможливо, ну, але ж на все воля божа, хоча ніякого бога і немає, а є просто внутрішній голос, який тобі говорить, що ти мусиш робити. Хоча, може то і є бог?
І от зараз внутрішній голос мені знову щось наказує робити, чесно кажучи, я вже замучився, я вже сам не в собі – ходжу, як наче наївся блекоти чи дурману. Онучка мене запитує, що там трапилося у дворі, а що я їй маю відповісти? Не знаю. Вона каже – діду, все життя пройде повз тебе, а я собі і думаю: Катька-Катька, якби ж ти сама знала, що таке життя!! Що ти називаєш життям? Оці вічні походи на дискотеки? Оцю біганину по магазинах, там купити докторської ковбаси, тут купити три рулончики туалетного паперу, бо більше не дають? Хіба ж це життя? Виростеш, підеш трудитися на швейну фабрику, чи у кращому випадку до якогось новоспеченого багатія працювати реалізатором на ринку. Перспектив же більше ніяких, ти вся затиснута у певні рамки і нічого змінити не можеш. Все вирішено за тебе і до тебе. Вийдеш заміж, якщо ще хтось візьме тебе таку, понароджуєш дітей, котрі виростуть і у сімнадцять років залетять на зону за зґвалтування, або ж самі будуть кимось зґвалтовані, але так чи інакше будуть вважати тебе невдахою, лохушкою, котра не зуміла знайти своє місце у справжньому житті. Але де воно, це справжнє життя? Таке враження, що все навколо – лише суцільне дежавю.
Внутрішній голос мені каже – давай, діду, вставай, ще залишився третій, але я не хочу, я вже не хочу підкорятися цьому внутрішньому голосу. Я замучився. Мені набридло, що у мене немає свого власного життя, що я увесь час живу якимось чужим життям, за чужим сценарієм. Я хочу зробити щось власними руками і власною головою. Я хочу дійсно зробити щось важливе у власному житті. Я повний рішучості. Більше ніяких дежавю! Внутрішній голос каже мені, що цього робити не можна, але я сам знаю, що можна, а що ні. Оті нещасні хлопчики, котрим я повідстрілював яйця... за великим рахунком, вони ні в чому не винні. Вони самі є продуктом Системи, котра створить тисячі інших подібних хлопчиків, і, власне, котра створює умови для процвітання беззаконня і несправедливості. Подолати цю Систему важко, можливо навіть – і зовсім неможливо, але потрібно зробити перший крок, відійти від чужого сценарію, бо, цілком ймовірно, що цей сценарій створений самою Системою, щоб показати людям всю марність їхніх зусиль.
***
Під розлогою яблунею у дворі багатоповерхового будинку чоловіки мирно „забивали козла”. Ліниво кудись до неба підіймався-вився димок від дешевих цигарок у ротах місцями беззубих дядьків. Світило лагідне сонечко, палахкотіли жовті кульбаби, неподалік гасала невгамовна дітвора, сусідський пес загнав чорного кота на дерево і тепер сидів під деревом, задерши вгору морду та ліниво час від часу погавкуючи.
- То що там із нашим Президентом? – запитав один з доміношників.
- Завтра похорони.
- А я думав- брешуть люди. Як таке могло статися?? Ні з того, ні з сього...
- Да, такий хороший Президент був... І ще ж зовсім молодий...
- Жаль Президента, жаль...
- Риба!!
- Уявіть собі, колеги, кажуть, що його вбили! З гвинтівки!!
- Та... Оце вже точно брехня!!! У нього ж там охрана, гвардія, всі діла...
- То, може, ця ж гвардія і постаралася!
- Я вам щас розкажу. Будете сміятися, можете вірити чи не вірити, але то все чиста правда. Розказала мені Івановна, а їй розказала її знакома, а в тої знакомої чи то брат, чи то швагер працює там....
Оповідач тицьнув пальцем у небо.
- ... а він це почув від шофера, котрий возить з дому і додому шофера самого Президента! Тільки нікому більше не кажіть! Карочє, куля, що вбила нашого Президента, начебто вилетіла просто із телевізора! Бо в екрані є дірка, а ззаду телевізора ніякої дірки нема. І в стіні дірки нема, і у вікні.
- Зрикошетила, значить!
- Об екран зрикошетила?? Я ж вам точно кажу!! Куля вилетіла з телевізора, з „Філіпса”. У президента стоїть найновіший телевізор „Філіпс”, з підсвіткою по краях, фіг зна скільки дюймів по діагоналі, ну шо більше шести десяти – це точно. І сидів він, пив пиво і дивився своє улюблене кіно, коли раптом- хлоп!- наче постріл. Катька підіймає голову, а на неї падає пляшка від пива, ще майже повна... А в голові у Президента – дірка, як від кулі. Сидить з діркою в голові, вже мертвий, і посміхається. Вона ж зразу охрану і визвала.
- А що то за Катька?
- Та є там... така... мінєтчіца одна. Та її там всі водітєлі перетрахали, всім гаражом.
- Ага... така тобі понарозкаже. Сама, видно, його і вбила.
- А дірка в телевізорі звідки?
- То взяла і другим пострілом вистрілила в телевізор.
- Та кажуть же вам – дірка в телевізорі не сплошна! В екрані є, а у задній стінці нема.
- Шість-шість!
- Мішайте кості, хлопці!
- А що за кіно він дивився, відомо?
- Та яка різниця?
- Катька каже – він дуже любив дивитися оте кіно, де дєдушка вбиває по черзі насильників своєї внучки. Як же ж воно називається??
- „Ворошиловський стрєлок”!
- Ага, точно! „Ворошиловський стрілок”! Він його дивився чи не кожен день по кілька разів. Хоча знав уже все напам’ять, що там, куда й за чим.
- Ага. І ото ви хочете сказати, що дєдушка з телевізора взяв і вистрілив у нашого Президента?
- Ну получається, що так.
Над доміношним столом здійнявся гучний колективний регіт. Оповідача поплескували по спині, брали на кпини і радили звернутися до психіатра.
- Петрович, ти перегрівся на сонці! Іди додому відпочинь!
- Що ти куриш, Петрович? Дай і нам такого!!
- Петрович, більше не вмикай телевізор, бо звідти може вилетіти куля!
- Або валянок! Слухай, Петрович, тебе валянком з телевізора вчора не стукнуло?
Петровичу стало не по собі. Не потрібно було цього їм розповідати, вони все одно не повірять, піду-но я додому, приготую онучці якогось борщу, чи шо,- подумав Петрович.
Він підвівся з лавки, зняв з дерева авоську з овочами, озирнувся навколо. Світило лагідне сонечко, палахкотіли жовті кульбаби, неподалік гасала невгамовна дітвора, сусідський пес загнав чорного кота на дерево і тепер сидів під деревом, задерши вгору морду та ліниво час від часу погавкуючи.
Петровичу раптом здалося, що це з ним вже колись було.
