Хвойда смоктала якось мляво і неохоче, геть непрофесійно, до того ж часто зупинялася, і це страшенно дратувало Петровича. Він усе не міг кінчити, а набухлий спермою член стояв уперто, наче на зло.
Не можна сказати, щоб йому був неприємний цей процес – відчувати її шорсткий язичок на тугій плоті, запах шовковистого волосся, затиснутого в руці, доторки ніжних губ…
Трохи бляклого світла від єдиного ліхтаря на стіні якогось сарайчика навпроти все ж давало достатнє уявлення про обриси її гнучкого, красивого тіла, розпластаного перед ним на колінах.
Але Петрович не був романтиком. Він підчепив цю обдовбану малу в третьосортній забігайлівці, коли вона намагалася виклянчити у бармена халявну випивку. На вигляд шльондрі було аж ніяк не більше шістнадцяти, наскільки чоловік міг судити, шмаття на ній було не з дешевих, але сьогоднішній вечір, схоже, виявився не надто вдалим для бізнесу. Та все це Петровича не вельми зачіпало. Він зняв її зовсім легко, пообіцявши двадцятку за мінет.
Та вона не вартувала й цієї нікчемної суми, як з’ясувалося. Петровичу вже добряче набридло спостерігати її кволе вовтузіння. Йому хотілося одного – нарешті розслабитись і забратися подалі з цієї злачної місцини.
– Глибше давай, сучко, – процідив чолов’яга захриплим від напруження голосом .
Дівка слухняно заковтнула прутня пересохлими вустами до самісіньких яєчок, але необережно стиснула зуби – і хвиля різкого, майже нестерпного болю пронизала тіло чоловіка.
– Блядь, ти в мене їх зараз позбираєш… – вилаявся Петрович, але член, як не дивно, продовжував стояти, вимагаючи продовження орального акту. Чоловік спазматично сіпнув дівчину за волосся, різко рвонув на себе, – заштовхав їй у горло настільки глибоко, що, здавалося, відчув голівкою гланди.
Ще мить – і струмінь сперми мав бризнути просто у рота лярві. Та в цей момент її наче скрутило всю, Петровича пронизав раптовий здогад, але було вже пізно – дівчисько виблювало просто на нього. На новісіньких, фірмових джинсах, куплених минулого тижня в столиці, воднораз з’явилася величезна, бридка пляма. Блювотиння було гарячим, липким і мало жахливий запах.
Тепер у чоловіка не залишилося навіть лайки. Не роздумуючи довго, Петрович зацідив щосили дівчині в голову. В нього був важкий, тренований роками удар колишнього боксера. Дівка просто осіла на землю, як ганчір’яна лялька. Та йому цього було не достатньо. Лють затопила мозок чоловіка, залила кров’ю малі поросячі очиці. Він продовжував бити її ногами, гамселив щодуху, а вона все мовчала… Просто дивилася пильно йому в обличчя з дурнуватою посмішкою. Це його бісило. Тому бив і бив далі – щосили, аж поки вона не закричала.
Зойк був довгим, страшним, якимось аж тваринним. Звук її голосу трохи привів Петровича до тями. Тіло хвойди виглядало як шматок скривавленого м’яса, від лахів зосталися лише клапті. Дівка лежала нерухомо, очі були заплющені.
– Здохла, чи що… – подумав Петрович і нарешті кінчив.
Другою його думкою було те, що пора негайно вшиватися. Закапелок, в якому вона смоктала йому, був досить глухим і безлюдним, та все ж… Проблеми Петровичу були не потрібні. Він защепнув нарешті ширінку, трохи витер до вутлої трави під огорожею взуття, густо вкрите плямами крові, нахилився, щоб підібрати зі землі пляшку пива, яку мав із собою…
– Ну що, уйобку, добре розважився? – голос пролунав просто в нього над головою, зовсім тихо і знущально…
Чоловік підвів очі, все ще стискаючи пляшку в руках.
І не повірив тому, що побачив. П’ятеро високих, худорлявих постатей оточили його тісним кільцем. Як він міг не помітити їхньої появи?
– Не чекав публіки для своєї маленької вистави? Менше з тим, зал аплодує стоячи.
Слід віддати йому належне, навіть за таких обставин Петрович не втратив приманної йому блискавичної реакції. Різко хряснув пляшкою до ґрунту. Вона відразу ж розбилася, а в Петровича зосталася досить небезпечна і навіть смертоносна в досвідченій руці, зброя. Він зробив ривок, намагаючись водночас підвестися й розірвати ланцюг оточення, проте його супротивники були спритнішими. Той, що озвався до Петровича – найвищий, в темному балахоні з каптуром – кинувся йому навперейми, повалив на землю неочікувано сильним лівим хуком.
– Ти своє задоволення отримав, покидьку, а тепер ми з хлопцями трохи відірвемось – прошипів нападник, заносячи над Петровичем ногу, взуту в кований залізом військовий черевик.
Чоловік ще намагався чинити опір, він був сильним, дебелим, однак проти такої чисельної переваги шансів у нього не залишалося.
– А давайте його замочимо? – напіствердив-напівзапитав Алекс.
Заскочені зненацька, хлопці принишкли.
– Алєкс, ти харашо подумал? Может, нє надо? – стривожено кинув один із хлопців.
–Не сци, Кастет, ти бачив, що він з дівкою зробив? Такого не жалко на той світ експресом відправити.
– Алекс, а може, тойво… Ми ж ніколи цього не робили.
– От і буде для нас перший досвід. А як і далі будемо такими слимаками, то Дідо нас ніколи на роботу не візьме.
– Ну ми ж в охорону збиралися, а не у кіллери. Та й коли це було… Я, може, в універ вступатиму наступного року.
– Заткнися, Фауст. Як тобі нецікаво – то свободєн. Можете усі валити,я й сам впораюсь.
– Алекс, ти ж знаєш, ми з тобою…
Чотири пари міцних юначих ніг загупали в такт, перетворюючи тіло Петровича у місиво плоті й кісток. Втім, у цьому хлопці не були оригінальними. Менш аніж якоїсь півгодини назад тим самим займався і він сам. Удар металевим підбором у потилицю оглушив його, і зараз Петрович тільки трохи сіпався, коли вони його били.
Правду кажучи, спочатку хлопці більше випендрьожились і брали один одного на кпини, та не помітили, як втягнулися в цю криваву гру. Ба, більше – вона почала приносити їм задоволення, гостре, як добре відточене лезо.
Раптом збоку долинув слабкий, ледь чутний шурхіт. За ним – ще тихіший стогін. Один із хлопців відокремився від гурту і попрямував на звук.
– Сєва, ти куди поліз? Ану до нас! – владним тоном наказав Алекс, який, безперечно, був у цій команді за лідера.
Названий Сєвою тим часом нахилився над нерухомою, покаліченою дівчиною.
– Чекай, зараз іду, тільки гляну, – може, ще дихає…
– Та забий ти на ту курву. Так їй і треба – щоб знала, – прогарчав ненависно один із ватаги, прищавий, незугарний хлопчисько.
– Все одно вона цього не заслужила. Хлопці, їй же не більше, ніж нам, точно кажу. Зовсім зелена ще. – повідомив той, кого, вочевидь, звали Всеволодом.
– Тим гірше для неї. На хера волочитися з усякими…
– Може, їй гроші були потрібні?
– Ага. Їм завжди потрібні гроші, блядям цим…
– Та перестань, Курце, заїбав… Вічно у тебе одна тема. Ну що там, Сєво, – жива?
– Здається , так. Пульс є, хоч і слабенький.
– От бля… То що нам тепер, у лікарню її тягнути?
– Та ні, нам зараз не можна туди. Почнуть розпитувати, – хто, що,коли…Зайве це.
– Ну а з ним тоді як?
– Ножем по горлу – та й усе. Пора закінчувати цю комедію. Чи ви вже передумали?
Курц наважився висловити загальну думку.
– Туфта це якась, чесне слово. Може, просто кинемо їх, та й по тому? В ментовку він і так не піде, це дурному ясно…
Хлопці завмерли в нерішучості. Випитого алкоголю було геть недостатньо, щоб притлумити жах перед тим, що відбулося.
А спочатку ж вони просто спостерігали за цією злощасною парочкою, принишкнувши під кошлатими кущами горобини, тихенько посміюючись та перекидаючись масними слівцями. Коли цей мудак почав її гамселити, спершу вони навіть не дотямили, що й до чого, настільки п’яними були.
Вже потім… коли вона закричала… щось таке пронизало їх… Моторошне. Хоч вони не зізнавалися навіть собі у цьому, саме цей крик спонукав їх утрутитись.
– Дівчину не можна тут залишати. Вона сконає від утрати крові, – Сєва був налаштований рішучіше за інших.
– То що ти пропонуєш, розумнику?
– Давайте її обшукаємо. Може, знайдемо щось, ну типу, про її особу…
– Фільмов насмотрєлся? – зневажливо бовкнув Кастет, але Сєва, понишпоривши довкола, таки налапав у напівтемряві її сумочку.
– Ану, присвітіть мобілкою… Що тут у неї?
Сумочка була оксамитовою, доволі дорогою, але виявилась майже зовсім порожньою. Не було навіть звичного бабського причандалля, як от дзеркальця чи там якоїсь помади… Тільки в одному із закапелків Сєва таки виявив складений учетверо аркуш пожмаканого паперу.
– Злидня якась. Хоч би пару баксів…. – розчаровано прогудів Курц.
Зненацька в грудях дівчини щось захлюпало, захрипіло, вона кашлянула, раз і вдруге, схлипнула і відкрила очі.
Схвильований Сєва майже неусвідомленим рухом запхнув знайдений папірчик у внутрішню кишеню потріпаної косухи та кинувся до незнайомки. Однією рукою обережно припідняв їй голову.
– Як тебе звати, мала? Можеш говорити?
Вона знічено пробіглася очима по їхніх лицях, вирази яких, правду кажучи, не надто викликали довіру.
– Де я? Ви хто такі? – голос у дівчини був приємним, сріблястим, хоч і пронизаним нотами болю.
– Не бійся. Ми свої. Ти не пам’ятаєш, як тут опинилася?
– Я? Ні… Хоча…Пригадую якийсь підвал. Там ще було дуже накурено. І бридкі жовті стіни.
– Навєрноє, завєдєніє Фєрєнца… – припустив Кастет.
– Пригадую ще якогось типа… У нього смерділо з рота.
Хлопці перезирнулися у Сєви за плечима.
– Ладно, хай він тут з нею побуде, а нам пора вирішувати щось із тим уродом…
Вони мовчки відійшли, залишивши Сєву сидіти поряд із нею.
– Скажи, звідки ти? Ми допоможемо дістатися додому. Тільки в міліцію не можна, розумієш?
– Додому? Ні, додому я не піду. – прошепотіла дівчина, – мені треба в гори.
