Він міг зустрітися із нею ще тоді, коли народився. Єдиний пологовий будинок на місто. І народилися ж вони в один день. В той сонячний та теплий день, коли всі ніжилися під сонцем на пляжі, попиваючи прохолодний сік.
Або ж через три роки, коли його мати купувала йому папугу, а її батько стояв біля кошика з кошенятами. Він тоді так щиро сміявся, слухаючи як зелений папуга вигукував: «Сєнька дурак!» та недбало вирячував очі в різні боки. А вона обережно проводила дитячою рукою по маленькій голівці якоїсь кішки.
А день коли їм обом виповнилося 10 років – його взагалі було б тяжко забути. Він – третьокласник, в білій сорочці та зі шматком торта в руках. Вона – в блакитній спідничці з брудним від крему обличчям. Вони тоді обоє сміялися, слухаючи розмови власних батьків про різні випадки з їхнього життя. Тоді він вперше подарував їй квітку з букету, який отримала його мати. Вона поцілувала його в щічку.
А через ще через 10 років вони б випадково зустрілися в університеті, на другому поверсі, біля деканату, куди він випадково забрів, шукаючи старосту. Він впізнав її. Дивно та майже неймовірно – але впізнав. Вона прийняла його запрошення прийти сьогодні до гуртожитку та почала готуватися до вечірки, плануючи що б такого їй одягнути.
Минуло б два роки і він би запросив її до ресторану, а там, слухаючи живу музику, він би став на коліно та запропонував їй вийти за нього заміж. Вона почервоніла та лагідно посміхнулася, погодившись і на цю пропозицію. Вона захотіла бачити його все своє життя, щодня, щосекунди, щомиті.
А потім би вони прожили довге життя, а ж доки він би не захворів. Вона б доглядала його та вишивала б йому теплі джемпери. Він чекав на неї, слухаючи радіо, яке було в лікарні та поглядаючи у вікно, виглядаючи там її шапочку. Йшов сніг.
Він би помер. Вона поховала його та доглядала його могилу ще три роки. Їхній син слухав її історії про те, як вони вперше познайомились. Син прихилив її до себе та дозволив поплакати в своє плече. Він був так схожий на батька.
Це все могло б трапитися. Якби вони народились.
