Летовище. Ваня стоїть в середині великої брезентової палатки і вибирає парашут. На його зап’ястку, від правої руки тягнеться ланцюжок, що веде до бандури. Інструктор спостерігає, як бандура тихенько дренчить у такт рухам Вані.
Інструктор меланхолійно:
– Може, відчепите інструмент, щоб не заважав?
Ваня злякано притискає бандуру до грудей:
– Нізащо! В мене її ледь не поцупили!
Інструктор:
– Якась цінна річ?
Ваня:
– Бандура.
Інструктор:
– Серед наших парашутистів крадіїв немає, та й на бандурі ніхто не грає, так що залишайте сміливо десь у куточку свій інструмент.
Ваня:
– Ні, я з нею не розлучуся!
Інструктор:
– От їй богу! Це ж бандура, а не дівчина. Ставте, кажу вам. Ви ж все одно її залишите, коли стрибатимете!
Ваня:
– Не залишу! Я з нею стрибну!
Інструктор:
– Ви чи здуріли? Де ви бачили, щоб люди з бандурами стрибали?
Ваня (гордо):
– Я бандурист!
Інструктор:
– То й що? А якби, не дай боже, були б піаністом, то рояль би за собою волокли?
Ваня мовчки сопе. Інструктор продовжує:
– Якщо ви з інструментом розлучатись не хочете, то вам треба було б на сопілці вчитися вигравати, з сопілкою я би дозволив стрибнути, а з бандурою – зась!
Ваня, з відчаєм:
– Що ж робити?
Тут до них підходе Михайло. На повідку в нього Муха, яка весь час намагається потягти хазяїна кудись у бік. Михайло вмить оцінює ситуацію і знаходить рішення:
– Ваню, не журись, вихід є!
Ваня дивиться на Михайла, потім на інструктор. Його обличчя набуває осмисленого виду.
– Зрозумів, – видихує він і лізе у кишеню. Витягує гаманця, висипає на долоню пожмакані гривні і дрібні копійки.
– Правда, в мене тут небагато, але для такого діла не шкода. Ось, три гривні, достатньо? Ще й мєлоч можу усю зсипати.
Інструктор:
– Ви клоун, так?
Ваня, випрямляється:
– Я бандурист!
Михайло поспішно втручається в розмову:
– То він шуткує так! Він у нас завжди шуткує! Отака весела вдача у хлопця! А я ось що пропоную: ми ставимо бандуру у куток… – Ваня заперечливо хитає головою, – чекай, я ще не закінчив, так от, ставимо бандуру. А поряд прив’язуємо Муху. Я дам йому команду, щоб охороняв. Та до твоєї бандури ні одна собака не наблизиться. Обіцяю!
Ваня у сумнівах:
– Собака може і не наблизиться, а от злодюжка… Дасть твоєму Мусі ковбаси із снотворним, та й по всьому!
Михайло хлопає його по плечу:
– Та мій Муха у чужих нічого не бере! Ти знаєш, хто його тренував? Сам Доннерветтер!
Ваня не знає, хто такий Доннерветтер, але іноземне прізвище звучить вагомо і заспокоює.
– Ну, що ж, – трохи вагаючись говорить він, – прив’язуй Муху, хай постереже, поки я стрибатиму.
– Отак то краще, – з полегкістю зітхає інструктор.
Поки Михайло прив’язує Муху, Ваня озирається навкруги, чи ніде не заховався який-небудь зальотний злодій. Душа в нього все ж неспокійна. На невеликому, захаращеному паперами столику, він вздріває польовий бінокль. Непомітним рухом він тягне бінокля зі стола і швидко ховає його за пазуху.
Михайло помічає ці дії.
Виходячи зі спорядженням з палатки, Михайло тихенько запитує друга:
– Ваню, навіщо тобі бінокль?
Ваня червоніє:
– Ти не подумай, я його не поцупив. Так, узяв на деякий час. Буду спостерігати з неба за бандурою, про всяк випадок. Ану ж той Доннерветтер не до кінця твого Муху вимуштрував! А так я хоч прикмети крадіїв знатиму. У разі чого зможу скласти фоторобота.
Михайло хитає головою.
У цей час в кузові вантажної машини трясуться Тула і Кат. Поряд у загородці рохчуть вгодовані свині. Трохи смердить гноєм. Тула весь час морщить носа і намагається дихати у сторону.
Вона бурмоче:
– Ненавиджу тих письменників, ненавиджу! І комісію ненавиджу! Продажні шкури! Я їм тричі посилала свою повість, а вони завертали! А чого?
– Чого? – наче луна озивається Кат.
– Того, що вони тільки своїм премії роздають, ясно тобі, недоумку?
– Еге, – киває Кат, – ясно.
Він секунду мовчить, а потім боязко запитує:
– Туло…
– Чого тобі?
– То вони там усі родичі?
– Еге ж, родичі, сестри, брати, ну, ще куми різні, усі свої! Нездари! Чого коштує ота їх писанина в порівнянні з моєю повістю «Три кроки по обіді!»
– Це там, де вовк з’їв мисливців?
– Ні, дурень, то – «Що ми утворили чорним літом?», а тут мисливці навпаки, з’їдають вовка.
– А… ну так, ну так, ¬– глибокодумно трясе головою Кат.
Свині чомусь замовкають. Одна з них просовує рило між штахетинами в огорожі повертає свій писок до рюкзаку Тули, і витягує звідти рукопис.
З рукописом у зубах повертається до товарок. На титульному листі видно надпис «…роки по обіді»
З радісним хроканням свині підскакують до здобичі і потрошать аркуші безцінного роману. Здається, на відмінну від комісії, роман їм до смаку.
