Так минає перших два дні, поки ми не погоджуємось на турпохід в гори. Спеціально для цього купляємо китайські кеди і спортивні штани. Наплічники напихаємо печивом «Марія», яблуками та мінеральною негазованою. Два батніка, пачка «давідоф», i-pod та прокатний спальник. Отож ідем і пихтимо.
- Це вам дівки за смокінг, - затягуючись резюмує Рима на привалі.
Ми б її післали куди треба, але шось сильно в голову кровця прибула і дихалка в паніці. Я опускаю голову вниз, нахиляючись, спираюсь руками на коліна. Чудова поза – в німецькому масмедіа бачила,ахахха! Але це реально легше ніж сісти, а потім не могти піднятись. Інструктор теж курить(фіговий він спортсмен, а м»язи таки нічогенькі). От посміхнувся зараза, може думки читає.. Так, все – думаю про ХІІ з’їзд КПРС – він засміявся. Ото дідько! Таки читає.
- Ідем, бо зараз позасинаєте, - ну це я звісно, куляьол, шо казати.
Через годину ми таки вилізли на поляну. І в прямому значенні вилізли, всі на чотирьох повзли в прямому значенні( кулґьорла, прикиньте, теж). То як виявилось був top. Таке собі видовище. Геть як в Карпатах, тільки більше скель і не так високо.
- Ну звісно ж, адже Кримські гори це фактично продовження Карпатського хребта, - констатує інструктор петрик ( увага геть не Педрик).
- Ага, копчик, - я чогось з гонором тут виступила.
- Гиги, - це Римка.
- Ой, як ноги боляяяяять! – Ліля стогне як маля.
- Обідати будемо??! – ну це ви здогадались хто.
Петрик розкладає ті прибамбаси, які згодом оформляться в нашу хибару, ягризу яблука і витріщаюсь на інших туристів, дівчата нарізають харчі. Лише сонце дивиться на це все зверхньо і хіпує собі.
- Тут є гадюки! – несподівано вкладає Петя свої думки в монолог бідного альпініста Лілі.
- А вночі залізти можуть, - я таки налякалась. – Страх як боюсь!
- Ну так. Можуть.
- А шо робити?
- Продукти треба надворі лишити на ніч, - мовчить втупившись у вогонь хвилинку, вдих-видих. Продовжує:
- Як маєш молоко, то вилий десь подалі, а краще в річку…
- Ага, ми такі западенківські ідіоти, що тягають в гори молоко і морозиво! – я.
- Отож, і торт «Кучерявий хлопчик», - Таня.
Стиснув плечима, посміхнувся. А непогано собі чувак влаштувався. Водить дівок в гори, тусується собі з ними по пару днів, вони його годують, поять, люблять… А ми його не будемо любити. Ми будемо знущатися. От так!
Я оголошую про це дівкам, щойно ми відійшли в туалет( так тут називають кущик ліщини).
- А вночі ми його пастою намастимо! – Ліл в захваті від своєї «вигадки».
- Мала, розслабся і забудь. Це тре було в «Артку» робити. Тут все серйозно, - Таня в глибокій задумі схрещує руки на грудях.
- Баби, ми йому влаштуємо сцену-імпровіз «Ніч в засаді». Я проносне маю! – це Римка, ах ти ж моя зозулька.
- Треба його чаєм споїти…
Щасливі і радісні ми повертаємось до вогню. Петрик втикає на наші задоволені пики з острахом(може про оргії подумав, я ж кажу – негідник). В казанку водичка булька, зараз буде малиновий чай, а тобі сонце – по спецпризначенню.
Відтак ми майже спокійно( під Римчене «хрю-хрю») спимо, поки Петрик мужньо сторожить нашу палатку в кущі ліщини.
На ранок інструктор спить без задніх, а ми варимо гречку. Таня мутить собі канапки, бо їй гречана каша бачте дієту нагадує. Цигарки офф – у всіх. В хід пішов Петриковий Winston, але й того вистачить до обіду максимум. Ми почули від сусіднього кемпінгу про гірське озеро( назва закручена така, що і не запам»ятаєш, грім би його впік). Малому лишаємо короткий меседж: « спи до шостої. Ми купатись. Вари вечерю. Як не звариш, то великий бог Пронос тебе покарає!». І таки злякався бідося. Ми ще сушимо волосся біля вогню, а красунчик вже й зупку замутив, і цигарки десь із дна наплічника дістав. Потім було тепле вино в папірчику, потім сусіди розказували анекдоти і грали на гітарі, а ми волали з своєї стоянки «Голосніше!!! Браво!!!». Пам2ятаю ми танцювали ще з кимось і щось. А потім… стало вбіса холодно і я прокинулась. Сирість всілася краплями ан траві. Хотілось кави і «Підйому», а ще зоб сусід пробемкав у стінку «зро-би ти-хі-ше», а Втольд репетував «Імідж ніщо!». Додому схотілось одним словом. Як там мій маленький червоно-синій друг у батьків Тані? Чи не шкодують вони йому зернят, чи не забувають йому водичку міняти, чи не задовбав він їх лозунгами, чи не вбили вони його за нічні марення?
Рачки з палатки вилазить Петя. Дивиться виключно уважно і виключно лівим оком.
- Кави хочеш? – питаю.
- Ага!
- То тусуй по дрова.
Широка посмішка змінилась на закапущену губу і наморщений ніс. Але таки просовує решта тіла далі по курсу, всідається на дупу і випорпає з-під катранів кроси. Але й гарний Аполончик, цьомала б і дивилась, та дуже кави хочеться просто.
На горизонті з»являються новоприбулі. Отже, вже десь біля дванадцятої. Раніше не дійшли б.
Мучачека веселі і сильні, дівчата мовчать і фальшиво либляться. Проте замість того, щоб одразу ж розкладатися, вони сідають просто на землю і омкають хвилин з десять, до болю у вухах. Але таки знаходжу у голові мудру думку, розбудити подруг на ранкове шоу. Петро порпається в сумках, заварки здається нема, як і кави. Ми посилаємо його за м»ятою і взагалі до дупи, бо тута ці буддисти і зарядку почали робити.
- Вони не буддисти, просто його займаються, - потім розповідає містер всезнайко. – Кожного літа сюди по три рази приїжджають аж із Запоріжжя.
- Ого!
- Ага.
Треба звалювати. А так впадло. З радістю скотилась звідси – пара поламаних ребер і ніс в чорнобильський гарбуз, зате збиратись і топати не треба.
Врешті ми спаковані. На дорогу посиділи тихо п»ять хвилин. Наплічник неприємно тягне назад. Але ми зосереджено чешемо, нахилившись вперед. Я перемигуюсь з дівчатами, мовляв, які ми молодці, що інструктору двокілограмовий камінь в рюкзак поклали. Ми просто ще не знаємо, що він кожній із нас по п»ятикілограмовому закинув.
Петруччо – романтик. Збирає ромашки і дзвіночки там всякі. Ми би теж так вар2ювали, але дуже «кєшко» з такою от бандурою за плечима нагинатися.
На автобусній сидимо, як в німому кадрі «звізда в шокє» - роти повідкривали і вилупились на хату навпроти. Ми дрібку не встигли на останню маршрутку до міста, тож наразі чекаємо на повернення здорового глузду у Петра і доброго гумору ourself.
- Педро, - Римка хляпає йому долонею по коліні, - я придумала. Ти зара пензлюєш по дірєвні і продаєш ромашкі, приносиш баблоси і ми повертаємось на таксі.
- Гигиги, - це ми з Танькою.
- Для таксі в мене гроші є, зрештою я би за вас теж заплатив, бо то таки в більшій мірі моя вина…(нормально сказав «в більшій мірі», сам забув розклад руху.
- Ну і шо ти тоді випендрюєшся?- Ліля не витримує.
- Того шо я не за то з вами два дні морочився і ніч в окопі провів, щоб отак віддати…
- От дибіл! – Римка любить сам процес номіналізації – ви не подумайте.
- Рима, заспокойся. Голова болить, - я хочу скиглити, репетувати, показувати прохожим тріснувший мозіль або на крайня хоч зняти кроси.я хочу залізти втеплу ванну або холодний душ. Хочу попрати просмерджене димом шмаття. А натомість мирно заспокоюю цих двох овець.
На 15 хвилин западає тиша. Але ось петро приносить з кіоска Camel, всім так мило простягає вогник, що і бовдуру стає зрозуміло: трубка миру розкурена, ховай кастет у тапок.
- Тут живе одна бабуля, вона на ніч бере і годує.по тридцять гривень за людину – ну за мій рахунок звісно ж… - він так стиха говорить, що ми аж витягуємо шиї.
Від усіх цих кольорових картинок з домашньою зупкою, з білою білизною на м»ягенькій постелі, зі звуком телевізора – нехай буде навіть серіальний час, нехай рулять новини чи реаліті-шоу, байдуже. І ми всі четверо як ослики синхронно киваємо на знак згоди.Рима толерантно штовхає його буц носком свого кеда – типу,вибач і всі діла. Він посміхається.
Бабця – це уже голосно сказано. Двері відчинила така собі молодичка років 45-50-ти.
Товстенька, пухленька, з бородавкою над губою, з глибоким вирізом картатої сорочки, зате у хустці.
- Патрались, рєбята? - спитала вона якось надто тепло.
- Да нєт, на автобус апаздалі, - відповів Петро, переступаючи поріг.
Жінка розстелила нам ліжка і налила всім окрошки, я таке місиво з дитинства не люблю, тому відмовляюсь від вечері.
- Мілашка, я тєбє тога кашу рісавую сварю, - і полетіла.
Ми сидимо на веранді, палимо і граємо в карти. Кущі обсіли світлячки, а з трави чути сюрчання світлячків. Баба Віра дістала домашнє вино, ми гриземо яблука і програємо всі по черзі крім Петра.
- А я вам погадаю, - дещо не очікувано сказала хазяйка.
- Та нє… - Таня набожна дівчина, боїться цього,як вогню. Але бабця бере її за руку і заглядаючи в очі каже:
- Ты хочешь выехать за границу. Мечтаешь о Европе. А еще у тебя парень был, спортсмен. Он сейчас очень болен. Но все пройдет. Ты к нему вернись. И скоро у тебя в семье пополнение будет – твой брат невесту приведет в положении.
- Хватит! – Таня висмикує руку і відвертається.
- А мне можете? – Римка простяга руку.
- Я тебя, милочка, насквозь вижу. Тебе нечем в жизни заняться и ты решила ,что будеш знаменитым фотографом. Только ничего у тебя не выйдет, пока отец не доверти тебе под. командывание свою фабрику, а это бет не скоро.
- А тебе, родная, уже пора подумать о семье, - наче між іншим кидає Лілі.
- А у тебя , – це до мене, - будут проблемы с легкими. Ты любишь свого женатого боса. Не начинай с ним отношений – он этого не стоит.
Мені стало так соромно, що одразу ж потягнулась до цигарки.
Тьотя віра глянула на Петра і очі її стали великими.
- В этом году ты попадешь в аварию. И скорее всего умрешь. Молись мальчик мой.
«Аррріва!» - почулося з динаміків, а шестеро людей завмерло від страху…
