Вона прийшла до нього пізньої осені. Неждано, негадано, а головне - невідомо звідки. Ніхто з його друзів чи знайомих ніколи не чув про неї.
Неначе примара із західних фільмів, вона з'явилася перед ним, у білій нічній сорочці, і віддалася йому з усією пристрастю, що накипала в ній з моменту перших місячних. Вона віддалася йому з усією пристрастю, яку ховало у собі її незаймане тіло і душа. Вони кохалися.
І так тривало два місяці. Два довгих, прожитих у збудженні і чеканні місяці. Вона приходила до нього щоп'ятниці рівно о 23:15 і залишалася до появи перших сонячних променів. Всю ніч вони проводили лише удвох. Кохалися і просто лежали. Ніколи не говорили. Він не знав, хто вона, як її звати і скільки їй років. Але любив. Любив бути з нею, відчувати її дихання на своєму плечі. Любив засинати, обійнявши її. Любив чекати на неї, надіючись, що вона прийде раніше. Любив кохатися з нею. Вони не міняли тисячі поз, повторюючи "подвиги" із Камасутри, не бавилися іграшками із секс-шопів, не грали у рольові ігри. Вони просто віддавалися один одному, і навіть не настільки фізично, як духовно.
І так тривало два місяці. А потім його просто не стало. Прийшовши до його кімнати у гуртожитку, вона побачила на дверях величезний іржавий замок. Наступної п'ятниці нічого не змінилося. Вона приходила, сиділа всю ніч під дверима і йшла з першими променями сонця. Як і раніше, от тільки вже без нього.
Вона не шукала його, не розпитувала про нього. Вона просто чекала. Кожного дня, кожної години надіючись, що він вийде з-за повороту, зателефонує, чи просто буде у п'ятницю у своїй кімнаті.
Вона чекала. Його не було. А вона ж не могла без нього.
Через чотири тижні його відсутності в новинах передали, що невідома дівчина двадцяти років зістрибнула з мосту під поїзд.
За місяць до того його забрали до армії.
А ще за два – вона втекла з психоневрологічного диспансеру.
