Вони скотилися у ярок, сотник виставив охорону і наказав відпочивати. Хлопці попадали з коней на розкішну м’яку траву, дивом вцілілу вже наприкінці літа. Лежали і важко дихали, коні жадібно їли, десь далеко було чутно артилерійську канонаду. Сотник з кількома найбільш досвідченими бійцями щось розумував над мапою. Ніхто не звертав уваги на труп, що висів на гілці неподалік, вже вкритий черваками.
Колись у цьому ярку була пасіка. Он де залишки спалених вуликів, онде зимовище, а он де згарище хати пасічника, від якої залишилася лише почорніла піч. Добре мабуть тут було, у ярку, прихованому від степових вітрів і палючого південного сонця. У прохолоді, на медку та наливних яблучках - он же який сад багатий поруч. Але вітри війни досягли і цього ярка, хтось спалив все і зруйнував, а самого пасічника он повісив. Страшно ось так померти і висіти на сонці, гнилим бурдюком, пристанищем черваків.
Він підвівся, похлопав долонею свого старенького коня, щоб той заспокоївся. Підійшов до десятника, який лежав долілиць неподалік.
- Пане десятнику, я лопату візьму.
- Навіщо? – той навіть не глянув, так і лежав, сховавши обличчя у пухнастій траві.
- Та похоронити треба он. – він кивнув у бік тіла. - Православна все ж людина.
- Тобі більше всіх треба? – зло відповів сотник, який не любив його. Дратувався, що поставили саме йому в десяток.
- То візьму. – він не хотів лаятися.
Пішов, узяв невеличку лопату, приторочену до сідла, відійшов з нею, почав копати яму. Він був зморений, він би залюбки відпочив, як і інші хлопці. Майже ж не спали вночі, зранку все маневрували, тікаючи від ескадронів червоних. Але подумав, що от коли сам загине і всі будуть проходити повз його труп і ніхто навіть земелькою не прикриє, хіба буде то добре?
Копалося легко, земля була м’яка та жирна. Іноді траплялося коріння від сусідніх дерев, легко рубав його. Вирив десь на лікоть. Можна було б і далі копати, але у голові загуло. Досить. Підійшов до дерева, на гілці якого висів труп. Дуб. Рубанув шаблею мотузку. Тіло впало на землю, з неприємним звуком і бризками плоті, що розкладалася. Ще ті черваки. Його ледь не знудило, відбіг у бік, постояв, подихав свіжим повітрям. Ніхто і уваги не звернув на труп. Повернувся, потягнув тіло за мотузку. Він знав, що це не дуже добре, так тягнути людину, наче вбиту собаку, але не міг доторкнутися до тіла, підняти його. То тягнув. Хай вже краще так, чим висітиме і далі.
Вже залишалося зовсім трохи, коли шия трупа урвалася, голова відлетіла, а він сам впав. Як раз у могилу. Сміх, образливі слова. Його не любили у сотні, він же був тут чужий, серед цих мужиків-холодноярців. По-перше, міський, а всі ж вони тут були хлібороби з хуторів, засмаглі, з грубими, натрудженими руками. По-друге, трохи освічений, навіть книги читав, пенсне носив, наче панич який. По-третє, з іншої сотні і дивом, підозріло якось врятувався. Його сотня потрапила у засідку під час наступу на Кам’янку. Спочатку їх заманили у засідку, де посікли кулеметами, а потім оточили лещатами піхоти, що не жалкувала набоїв. З того пекла вибралося всього кілька десятків бійців, відступали. Та що там відступали, тікали, їх гнав страх смерть. Червоні дали залп з гармат. Один зі снарядів вибухнув поруч, збив його коня, сам полетів шкереберть і знепритомнів, сильно вдарившись головою. Аби об камінь, то там би і помер, а то об землю. То був лише синець. Прийшов до тями вночі, довго лежав і не міг зрозуміти, чи живий, чи мертвий і де він. Ледь підвівся, постояв біля мертвого коня, вірного Рижика і пішов. У темряві спотикався об тіла загиблих товаришів. Червоні поспішали, то не зупинилися перевірити чи всі мертві. Пощастило, знову пощастило.
Він одразу почав пробиратися до своїх. Мапи не було, місцевість знав погано, у голові паморочилося, то йшов здебільшого навмання. Але, на диво, вийшов не на червоних, які були тут усюди, а на своїх. На іншу сотню Степової дивізії. Виявилося, що вцілів один він. На нього дивилися криво, бо якось підозріло вцілів. Чув шепотіння, що втік вчасно, тому і вцілів. Це шепотіння мучило його, бо він не тікав, просто пощастило!
Виліз з могили. Сморід від трупу, поруч відірвана голова. Шия просто згнила і відірвалася від тулуба. Йому знову паморочилося. Як же тільки погано! Відбіг, постояв, трохи прийшов до тями. З лопатою пішов до кущів. Нарубав гілок. Потім вирубав палю. Гілки поклав біля тіла, палею навернув його, потім на гілках потягнув до могили. Скинув. І голову туди ж. Почав засипати землею. Швидше, швидше, щоб не бачити цю гниль з черваками, не чути сморід, який, здається, вже пропитав одяг. Кой як прикидав землею, потім ще лопатою нарізав клаптів дерну, вклав ними могилу. Коли притоптував ногою, то відчув, як земля під нею пружинить, наче у муляці. Відійшов. Потім подумав, що треба б хрест поставити. Увіткнув палю, мотузкою прив’язав до неї іншу. Який, не який, а хрест.
Знову побачив те тіло, побіг до кущів блювати. Не витримав. Почув десь понизу ярку дзюрчання. Там починалося невеличке джерельце. Пішов туди, мив руки, вмивався. Потім повернувся до сотні. Хлопці поховалися у тіні, валялися, наче не живі. Час від часу прибігав вістовий від охорони, доповідав, що там у степу. Там були червоні. Багато червоних, кіннота, піхота, артилерія, перекинути сюди з польського кордону. Ганяли їх нещасну сотню, наче зайців. Треба було відступати на північ, бо тут довго не набігаєшся. А там, там може щось і буде. Якісь легенди про нові армії, про допомогу з Європи. У це мало хто вірив. Просто сподіватися легше, ото хлопці і хапалися за якусь маячню, тільки б не зрозуміти, що все дарма. Вся їх боротьба, всі їх загиблі товариші. Вони ж ще пам’ятали, як крокували Києвом під крики збудженого натовпу, як співали «Ще не вмерла» біля Михайлівського золотоверхого. Тоді здавалося, що ось-ось і Україна відбудеться. А тепер доводилося все відступати і відступати.
Запахло цибулею. Хтось з хлопців смачно хрумав нею. Вчора проходили покинутий хутір, там був цілий город цибулі. Хто хотів, насмикали собі. Він не став, це видавалося йому схожим на мародерство. А ось тепер текли слинки. Коли він останній раз їв? Щоб по-справжньому, борщ чи хоча б кулешу якусь, так вже і забув. Аби щось їв аж вчора вранці, коли перехопив трохи хліба. І все. Шлунок зводило, а ще оте хрумотіння луком.
Він підвівся і пішов у садок, щоб не чути. Дерева там були вкриті плодами, яблуками та грушами, але був тільки початок липня, все ще зелене. Він скривився. Хотілося їсти. Примушував себе заспокоїтися. Він солдат, він не може дуріти від голоду. Поїсть. Якось, колись, але поїсть. Згадав останню кулешу. У великій казан вмістилася ціла кінська ляшка і майже мішок крупи. Варили довго, але яка смакота! І всій сотні вистачило величезного казана наваристої кулеші. Той казан захопили червоні разом з усім обозом. І разом з харчами. Залишили їх без нічого. Коні он можуть траву пожувати, а що робити людям?
Хлопці рятуються від голоду тютюном. Але в нього слабкі легені. Раз затягнеться і буде потім кахикати до вечора. Попити водички. Коли шлунок повний хоч водою, то наче легше. Йде до джерельця, коли помічає грушу. Невеличку, якусь обдерту, на гілках лише кілька плодів. Таких самих жалюгідних, як і дерево, але жовтуватих. Може стиглі? Воно то і не схоже на сортову грушу, але й не дичка. Якийсь гібрид. Він жив у економії в родині садівника, то дещо розумівся на цьому. Почав плигати біля гілок, щоб збити. Три груші, вже порахував їх. Але висять високо. Не дістанеш. Кидає сухі гілки. Кидає і кидає, вони повертається на траву, чи застряють у листі, але груш не чіпають. Нарешті падає одна, котиться травою. Біжить до неї, підбирає, нюхає. Ну, наче не зеленець. Обтирає об гімнастерку, кусає. На смак терпка, але є і солодкість. Їсти можна. Гризе її, пережовує, ковтає. Дивиться на інші груші. Починає лізти на грушу, щоб потрусити. Залазить вже досить високо, коли під ногою ламається гілка, летить шкереберть вниз. Гепається, котиться травою, лежить. Стогне. Потім підводиться. Крутить головою, піднімає руки. Наче цілий, нічого не зламано. Пощастило йому, бо он як летів.
Наче в нагороду падає ще одна груша. Підбирає її. Видається смачною, але він такий голодний, що зараз би і буряк залюбки жер. З’їдає з качаном, випльовує тільки ґудзик, повертається до сотні. Хлопці все лежать. І він влягається у тіньочку. Не чутно розмов, все лежать мовчки. Бо про що тут балакати? Всім все зрозуміло. Тепер головне пробитися з оточення, дістатися своїх і відступати вже з ними. Сподіватися, що колись і наступати будемо. Він закриває очі, дрімає. Згадує, як опинився на війні. Коли до Херсону зайшли війська Степової дивізії, він був у в’язниці. Куди його і ще кілька десятків городян запроторили червоні. У якості заручників. Сидів у камері з поважними людьми – лікарями, адвокатами, банкірами, купцями. Потрапив у заручники випадково, просто жив у економії. Всі розбіглися звідти, а йому бігти були нікуди, бо батьки вже давно померли, сестра була невідомо де. То жив у маленькому будиночку прислуги. Коли наскочили червоні, їм був потрібен керівник економії Фон Кніппен, але хитрий німець давно вже втік, прихопивши всі цінності. То схопили хоч кого. Він почав щось пояснювати, дали в зуби і потягли, бо ж солдатам треба було виконувати наказ по кількості заручників. А хто там буде розбиратися, чи того узяли, чи ні.
У в’язниці просидів десь місяць. Перші дні всі чекали розстрілу, тремтіли від кожного звуку у коридорі. Бо ж вважали, що ось-ось їх прийдуть ставляти до стінки. А потім звикли. Ніколи не думав, що можна звикнути до думки, що тебе зараз уб’ють. Виявилося, можна. Тоді лежав на нарах і навіть не переймався. Застрелять? Ну і нехай. Байдуже. Його не чекала родина, чи приховані царські червонці, йому не треба було мститися за вбитих родичів, чи перейматися офіцерською честю. Застрелять, ніхто і не помітить. І він сам не помітить, так отупів від цілодобового валяння на нарах, під нескінчений шепіт сусідів.
Коли загримотіли гармати, подумав, що от зараз точно розстріляють. Так би і було, заручників почали виводити з камер, але червоні були перелякані, ворог наступав. Хтось з заручників кинувся на солдата перший, за ним інші. Кинулися прямо на багнети, але що була втрачати? Кілька пострілів, кілька заручників загинуло, а інші перебили солдат, переляканих сільських хлопців, тільки-но мобілізованих і ні в чому не винних. Втікачі піднялися з підвалів у будинок колишнього фабриканта, де потім був штаб червоних, але нікого з комісарів, яких мріяли катувати, не знайшли. Штаб встиг евакуюватися. А у місто зайшла Степова дивізія. Від її бійців він вперше почув про Україну і про волю і про майбутнє, яке нарешті з’явиться у держави. Коли його покликали з собою, то радо пішов. Більш-менш триматися на коні вмів, стріляти теж, бо в економії полював на зайців, щоб захистити саджанці у саду. Рубитися шаблею навчили. Так він і став бійцем третьої кавалерійської сотні. Узяв участь у кількох боях, мав вже на рахунку двох вбитих, сам був легко поранений, але зі строю не вибув, бо не хотів втрачати бойових товаришів.
Які стали йому найріднішими. Він же завжди був сам, сирота, по чужих кутках, зайвий рот. А ще ж і хворобливий. Оті його легені, шлунок, час від часу він непритомнів. Добре, що хоч грамотний був, то міг працювати з паперами, слідкував за бухгалтерією. А на землі робити не міг. То його всі вважали мало не за каліку. А ось хлопці з сотні, хлопці визнали його своїм. Узяли до себе, не дивилися, що слабкий. Вчили і підтримували. Казали, що сильний, казали, що може. І він міг. І більше за все боявся, залишитися без них. Ото навіть до шпиталю не поїхав, хоч кров з рубленої рани текла кілька днів. Але з хлопцями йому було краще. Його братами, студентами-романтиками, що стали непоганими солдатами і воювали за свою країну-мрію. З ними він відчував себе, наче у родині, і при батьку і при матері. Коли сотню знищили, він знову залишився сам.
Скривився. Не від спогадів, а тому, що відчув якесь вирування у шлунку. Ну так, голодний же. Он хлопці ходять з багнетами, штрикають землю біля згорілої хати пасічника. Сподіваються знайти хованку з їжею. Он біжить вістовий з верху ярка. Щось каже сотнику, той підхоплюється і біжить нагору сам. Шлунок починає боліти, наче хочу до вітру. Тільки чим? Ну, хоче так хоче. Уходить в кущі, присідає. У економії він звик до теплого та зручного туалету, то спочатку важко призвичаювався до цих варварських умов, що ото ховатися у кущах, підтиратися листям чи соломою. Та потім звик. Тільки спустив штани, як завирувало і потекло. Понос. Тьху, зараза така! Аж вилаявся. Після чого понос? Одна справа, коли бувало таке на Пасху. Після великого посту, коли з’їси миску холодцю та кілька яєць, а ще й шматок ковбаски домашньої, ну і паску. Ото після цього починає шлунок вихилясувати і доводиться бігати до туалету. А зараз то чого?
Підводиться, витирається листям, вже збирається йти, коли знову спазм у шлунку. Наче ножем ріже! Скидає штани і сідає. Знову вода. Коли чує тупіт коней. Що відбувається? Хоче бігти, але як бігти, коли вода тече! Ну, швидше! – ледь не кричить своєму шлунку. Нарешті вода припиняється, одягає штани, поспішає. Вибігає у ярок, а там тільки його кінь, припнутий до куща. А сотні немає. Стрибає на коня, мчить на гору. Чує постріли, крики. Ось він вже вискочив з ярку і бачить, як сотня зім’яла невеликий загін червоних, що їхав степом. Підпустили поближче і атакували. Молодець сотник, як вміло атакував! Наганяє коня за хлопцями, щоби бути з ними. Хоч і не рідна сотня, та все ж свої. Але вони далеченько. Клятий шлунок!
Гупає коня п’ятками у бік, вже он досяг місця атаки. Бачить кілька перекинутих возів. Поруч тіла. Це був тиловий загін червоних. Везли поранених у шпиталь. Не довезли. Чутно стогони. Коли бачить рух. Дівчина. Медсестра. Сховалася під возом. Він ставить коня дибки, зупиняється, дивиться на неї. Потім махає рукою.
- Там ярок. Біжи. – скаче далі. Не оглядається. Він знає, що буває з цими бідними медсестрами на війні. Бачив. Якщо добіжить до ярку, то може і врятується, а як ні, то ні.
Мчить далі. Думає, що в нього не було в житті жінки. Навіть не цілувався ні з ким. В економії дівчата їм нехтували, дражнили книжковим черваком. Яка там в нього чоловіча сила, коли і за плугом йти не зможу. Каліка! А ще кахикає постійно. Сухоти в нього, чи що. І сирота. Голий та босий, не за собою, не перед собою. За таким зв’яжися, так все життя бідувати будеш. Він кілька разів чув ці розмови і дратувався через них. Тікав у мрії. Він перечитав багато пригодницьких романів з бібліотеки власника економії. Там часто розповідалося про такі випадки, що от хлопець, начебто нікудишній, потрапляв у нові умови і робився справжнім героєм, про якого писали газети! Він мріяв, що те саме відбудеться і з ним. Один раз навіть спробував втекти з економії до порту, щоб сісти там на корабель і поїхати у пригоди за море. Але в порту його побили, забрали трохи грошей, які він назбирав на дорогу, і залишили валятися у пилюці. Отакі от пригоди.
Починають траплятися трупи порубаних червоних. Один, один, ще один. Їх поступово наздоганяли і вбивали. Оце найстрашніше, тікати і відчувати, як смерть наближається до тебе, як холодіє спина у передчутті останнього шабельного удару. Краще вже загинути в атаці. Лоб у лоб, щоб і ти рубав і тебе рубали. Він був у кількох таких атаках, знав, що під час них робився, наче п’яний, нічого не пам’ятав. Хлопці казали, що він страшно кричав і запекло рубився. А коли бій закінчувався, то наче прокидався. У сотні його прозивали берсеркером. Хлопці в сотні були освічені, знали багато, пояснювали, що це раніше були такі бійці, які нічого не боялися і лізли у саме пекло, забувши про все. Йому подобалася ця назва. Берсеркер! Не «кахикало», не «чахлик», як його дражнили у економії, а берсеркер! Та вони і слів таких не знали, ті сільські хлопці та дівчата, що працювали у нього!
Дивиться вперед. Он сотня розкинулася двома крилами і поступово охоплює залишки втікачів. Як же він далеко! Наганяє коня. Але той вже старий, не дуже то поспішає, важко гупає копитами об землю. Раніше у нього був хороший кінь, Рижик, швидкий та витривалий. Але Рижика вбило осколками. А оце дісталося бозна-що. У новій сотні дали коня, який нікому не був потрібен. Хотів здобути нового та все ніяк не виходило, бо здобувати легко під час наступу. А коли відступаєш, то тільки втрачаєш.
Мчить далі, коли знову відчуває гостру біль у шлунку. Бачив, як мучився солдат, який отримав багнетом у живіт. Схожа біль, тільки миттєва. Спочатку намагається стримуватися, він же солдат, він має навчитися терпіти і так ледь все не просрав! Зціплює зуби, хрипить. Але не може терпіти. Сполохи болю і ось-ось потече. Зупиняє коня, плигає на землю, ледь встигає зняти штани. І знову вода, клята вода, що тече з нього і шипить, піниться, наче якась зельтерська. Що зі шлунком? Він то болів час від часу, але звик не звертати на нього увагу. Болить і нехай. А оце що?
Вирвав сухої трави, підтерся, натягнув штани, поїхав далі. Наздогнав сотню, коли вона вже поверталася. З трофейними конями та іншою здобиччю. У когось нові чоботи, у когось картуз, чи годинник. А ще зброя та боєприпаси. Командир сотні проїздить поруч, наче не помічає його. А ось десятник, той помічає.
- Ти де був? – кричить. – Де був? Ти що, не чув наказ в атаку?
- Я відійшов…
- Дурень! До стінки поставлю! Хто тобі дозволив відходити? – волає десятник. Бійці їдуть поруч, навіть не дивляться на нього. Він чужий і його тут не люблять. А він навіть не може сказати, що трапилося. Про шлунок. І так з нього регочуть, а то взагалі будуть дражнити дристуном. – Баба! - Десятник гнівно спльовує і їде далі.
Він повертає коня і їде за сотнею. Йому прикро, що так вийшло. І він не боявся! Не боявся! Він ходив в атаку на кулемети!
Трусить позаду сотні, зчепив зуби. Проїздять повз возів. Хлопці добивають поранених, починають нишпорити. Знаходять кілька буханок хліба. Всі дивляться на той хліб голодними очима. Він так пахне і так виглядає!
- Червоні! – кричить хтось. І дійсно, вдалині видно якійсь загін. Вершники. І тачанки з ними. Це можуть бути тільки червоні. Махновці відступили, своїх взагалі немає. Тільки червоні. Ховатися у ярку пізно, бо сотню вже помітили.
- За мною! – кричить сотник. Починає брати праворуч від ярку. Мабуть, там є ліс, де можна сховатися. Бо інакше, їх доженуть у степу і знищать.
Скачуть, попереду пилюка і позаду теж. Коли відчуває знову різку біль у шлунку. Не може терпіти. Кривиться, лається. Аби ще зупинитися, скрутитися і спробувати пересидіти, а так його трясе на коні, наче оклунок. Не може терпіти. І зупинитися не може, бо ж червоні. Всратися? І потім мотатися цілий день у власному лайні? Він бере праворуч. Повертає з дороги, дивиться, як сотня уходить вперед. Плигає на землю, стягує штани. І знову вода. Чорт! Треба було подивитися на возах розбитого шпиталю, може там були якісь ліки для шлунку. У них в економії при поносі завжди заварювали звіробій. Або затулигузку, такий дрібноквітний бур’ян. Тільки немає ані трав, ані часу, ані казанка, у якому б заварити ліки.
Кривиться, слухає, як шипить вода. Клятий шлунок! Завжди від нього були проблеми! Підводиться, стрибає на коня.
- Н-но!
Сотня вже далеко, у клубах пилу. Оглядається. Червоних не видно. Мабуть, пішли низиною, щоб зрізати відстань. Оглядається. Степ. Проклятий степ, де не сховатися. Притискається до шиї коня і скаче. Думає, що робити, якщо його оточать червоні. Спробувати вбити хоча б одного, а потім застрелитися. Тільки не в полон. Все одно розстріляють, тільки ще будуть мучити. Бити, чи різати на смуги. Чув про таке і бачив трупи. Всі знали, що вороги не жалітиме, то не жаліли і ворога. Тільки не в полон.
Він наганяє коня, але сотня ані трохи не наближається. Он вона сховалася за невеличким пагорбом. Коли він досягає того пагорба, то бачить, що внизу вже червоні. Вони знімуть його пострілом, якщо він спробує прорватися до сотні. Якби то була його сотня, він би все одно помчав. Але це чужа сотня і хлопці тут зовсім не патріоти України і не зрозумієш, чого вони за неї воюють. Мабуть, бо так сталося, потрапили у Степову дивізію і воюють.
Розвертає коня і починає їхати уздовж горбочка. Десь у далині темніє ліс. Ото його порятунок. Що буде потім – не важливо. Зараз головне дістатися лісу і сховатися там. Мчить. Але галоп його коня стає все більш неквапливим. Заморився старий. Вже й перейшов на рись. А до лесу далеко. І постріли.
Оглядається, бачить трьох вершників. Мабуть, червоні помітили його на пагорбі, зрозуміли, що він відбився і послали трьох бійців, щоб його вбити. У них свіжіші коні і вони швидко наближаються. Намагається підігнати коня, але той видохся, в нього немає сил і червоні все ближче. А тут ще різь у животі, страшна різь, як ото вже сьогодні було і відчуття, що ось прямо зараз потече, ще постріли, кінь летить шкереберть і він з ним. Добре, що кінь вже ледь біг, то падає не сильно, вихоплює гвинтівку і стріляє у вершників. З першого разу – мимо, а з другого збиває одного з них. Інші зупиняються, стрибають з коней, залягають, бо розуміють, що так він їх може перестріляти.
Він ховається з тілом коня, ще живого, он б’є, зараза, копитом. Стягує штани. Знову вода. Та скільки ж в ньому той води! Постріл. Куля пролітає поруч з головою, а він сидить, бо вода все ллє. Потім падає і ще постріл. Мабуть, цього разу куля поцілила б йому у голову. Вчасно впав. Натягує штани. Оглядається. Червоні он лежать, утрьох. Одного значить не вбив, а лише поранив. Цілиться і стріляє по їх коням. Влучає, один з коней завалюється і починає битися на землі. А його кінь вже помер.
- Здавайся, сука бандитська! – кричать йому. Не відповідає. Він же ще і заїкається трохи. Дуже цього соромиться, бо всі ж з цієї вади сміються. Тільки хлопці з його сотні не сміялися. Ех, які ж були хлопці! Це вони навчили його і про Україну і про волю і про боротьбу, він же нічого такого не знав, сидів ото з паперами в економії, тільки дебіт з кредитом і знав. – Здавайся! Не втекти тобі!
Дивиться набої. У обоймі три. Ще одна обойма в кишені. А одна у торбі, що приторочена до сідла. І там же кілька десятків набоїв розсипом. Треба торбу дістати. Тягнеться до неї дулом гвинтівки, постріл. Не відповідає, береже набої. Бачить, що один з червоних, мабуть, поранений, залишився на місці, а двоє почали перебіжками обходити ліворуч і праворуч. Хочуть обійти, оточити і розстріляти. Хитрі чорти. Обирає одного і веде. Тільки прицілився, як боєць упав у вигорілу степову траву. Нічого, вилізе. Он плазує гад. Постріл. Скрик. Поцілив. Тепер ще одного треба. Але той заліг, наче заєць, не сіпається.
Думає, що далі. До лісу далеко. Ніяк не встигне добігти. Та і який з нього бігун? Треба чекати до ночі. Якщо до червоних не прийде підмога, то буде шанс втекти. Що там з сотнею? Наче пострілів не чутно, тобто не було бою. І навіщо вони напали на той загін, що віз поранених? Треба було сидіти в ярку, а вночі вже відступати. А так підставилися. Стріляє. Не влучив. Постріл з боку. Це другий поранений його цілить. Кінь прийняв на себе кулю. Хоч якась користь від старого.
Лежить, ховається за трупом коня. У роті пересохло, бо ж літо, спека. Згадує, як читав в економії пригодницький роман про індіанців у преріях. Так там один з героїв втамовував спрагу кров’ю коня. Він тільки думає про це і його нудити починає. Він боявся крові. У економії з нього всі насміхалися, що він навіть курки не міг зарізати. Оце такий йолоп! Тільки за паперами сидіти, наче жидок якийсь. Ну точно ж жидок, бо і здоров’я слабке і до землі непридатний. Любили поговорити, що мати його загуляла з якимось жидком. Говорили це за спиною, бо коли чув, то кидався битися. Його легко лупцювали, аж поки він не прочитав книгу про бокс, англійський спорт по бійки на кулаках. Вивчив з книги кілька прийомів і поклав двох хлопців, які дозволили собі сказати зайве про його батьків. Він то знав, що тато був п’яницею, а мати – прачкою, теж випивала. Тому і померли рано. А малого узяли по добрій волі пані Гелени, жінки власника економії, яка змилувалася над сиротою.
Різко вилазить з-за коня, ріже ножем мотузку, тягне торбу до себе, постріл. Пізно, товаришу, пізно! Посміхається, відчуває спокій, бо тепер з набоями, тепер не візьмуть легко.
- Здавайся! Зараз наші підійдуть! – кричать червоні.
Не відповідає, щоб не соромитися зі своїм заїканням. Цілиться і підстрелює коней. Все, тепер червоні – піхота. Он як лаються. Помічає позаду невеличку улоговину. А що як залишити на коні кашкет, наче він тут, а самому повзти тою улоговиною, а потім кинутися навтьоки до лісу? Непоганий такий варіант. Бо ж оце тут до ночі лежати якось не хочеться. Тим більше он же зробив калюжку біля коня. Смердить, хоч наче і сама вода була.
Переклав набої у кишені, увігнав у коня ніж, почепив на нього кашкет. А сам поплазував до улоговини. Ось вже у ній і поліз далі. Десь за хвилину постріл.
- Здається влучив! – кричить один з червоних. Потім ще постріл.
Він повзе, повзе, повзе, потім підхоплюється і біжить, намагаючись нахилятися до землі. Спочатку його не помічають, потім постріли. Кулі пролітають поруч, він кілька разів падає на землю, потім знову біжить. Швиденько починає задихатися, але біжить, хоч серце аж виплигує. Озирається, бачить, що погоні немає. У червоних двоє поранених, а один здоровий бігти не схотів. Ще роблять кілька пострілів, але він вже занадто далеко. Врятувався!
Тільки починає радіти, як знову спазм у шлунку. Болячий, наче ножем, іржавим, тупим ножем ріжуть. Він хапається за шлунок, нахиляється, кривиться, ще намагається бігти, а потім знімає штани і присідає. Знову клята вода. Та що ж таке? Ну що зі шлунком? Збожеволів без їжі? Він нічого не їв! Окрім тих груш. Згадує про них і тут же кривиться. Ну і дурень! Це ж треба було їсти немиту грушу! Ось чому шлунок розійшовся! Треба ж мити! Це сільські хлопці, звиклі до всього, вони навіть майже не підтираються. Посрали і все! І руки рідко миють! І нічого їм! А він же балуваний, звик у економії не тільки до теплого туалету, але й щоб руки мити і фрукти і овочі. А тут так груші пожував, ледь обтерши. А руки ж брудні були! Він гнилий труп тягав! Ідіот!
Тепер он сидить, наче дурень, світить сракою у чистому полі! Червоні стріляють, мабуть образилися на його нахабство. Що ото розсівся. Він падає на землю, лежить і натягує штани, потім біжить далі. Не підтирається, бо і ніколи і нічим. Он вже скоро ліс, забігає у нього. Спочатку хотів впасти за першим же деревом і відпочити, але згадав, що тут, на півдні, таки ліси, що десять дерев і далі степ. Вирішив роздивитися. Ну так, ліс виявився невеликим, скоріше просто гайок. Триста кроків і закінчувався. А ще посеред нього дорога йшла.
Він сховався у кущах. Сидів і важко дихав. Перед очима паморочило. Хотілося пити. У шлунку щось відбувалося. Подумав, що без коня пропадати. Не встигне за сотнею, залишиться тут, потрапить червоним у лапи. До ЧК. Чув про них. Що звірі просто. Можуть забити на смерть. Чи катувати. Якщо просто розстріляють, так то, вважай, пощастило. Треба здобути коня.
З цією думкою перейшов ближче до дороги, що йшла гаєм. Сховався за поваленим деревом. Тут багато було повалених дерев і вирв від вибухів снарядів. Якийсь бій тут був, вибивали когось з цього гайка, єдиного острівця, в якому можна було сховатися у степу. Десь далеко почулися постріли. Йшов бій. Мабуть, червоні наздогнали сотню. Якщо так, то гаплик хлопцям. Не вистоять. Бо червоних значно більше. Десь два ескадрони, а це вважай дві сотні. А у них в сотні лише шістдесят три бійця. Шістдесят два, якщо без нього. А ще у червоних тачанки з кулеметами. І піхота десь поблизу, з гарматами. Є навіть два трофейних панцерника. Щоправда, палива для них мало, то їх тягають кіньми, тільки коли вже у бій, тоді самотужки їдуть.
Знову спазм. Та скільки ж можна! Підводиться, відходить у бік, присідає. Потім прикидає калюжку торішнім листям. Повертається до дороги. Думає, що робити далі. А що робити? Тільки шукати своїх і воювати далі. Бо економія, де він жив останні роки, спалена, а повертатися йому більше немає куди. Та і не зможе він знову сидіти за паперами, клацати рахівницею, зводити цифру до цифри. Він тепер боєць. Солдат Вільної України. Тепер тільки воювати. І чи здобути її, чи загинути за неї. Ось і все. Більше йому нічого не залишається.
Сидить, притулившись спиною до дерева. Облизує пересохлі губи. Хочеться пити, але боїться свого шлунку. Сидить, потроху починає дрімати. Давно не відпочивав, а тут тиша, тінь, спокій. Скоро вже дрімає, не помічає, що дорогою їде віз. На ньому поранені – двоє, ще один солдат – візниця, і медсестра. Та сама, яка дивом врятувалася у возах.
- Маруся, ти куди? – питає візниця, бо дівчина зістрибнула і пішла у кущі.
- Та зараз. – каже вона, заходить, перестрибує дерево і бачить його, що тільки прокинувся. Їх погляди зустрічаються. Пізнають один одного. Дивляться. Він навіть не подумав, щоб схопитися за гвинтівку і вистрелити. Вона не подумала, щоб закричати. Приклала палець до губ, показала, щоб відвернувся. Присіла, сходила по-маленькому і побігла до дороги. Сіла на віз і той поїхав далі.
- Ти ото у кущі не бігай так. Бозна хто там може бути. – вчить візниця. – Тут бандитів повно. Ти і так дивом врятувалася.
Він дивиться з кущів, як віз їде далі. Прикладає долонь до серця. Перехвилювався, що там казати. Несподівано ж, де вона тільки і узялася? Крутить головою. Потім підхоплюється і знову біжить у кущі. Там сідає. Вода аж шипить. Він сидить, потім відводиться, гилить себе кулаком по шлунку.
- Припини! Припини! – наче наказує.
Повертається на місце, примушує себе не спати, але все одно куняє, бо заморився. Коли постріли, крики. Хапається за рушницю. Дивиться. На дорозі з’являється візниця, той самий, що вчив медсестру. Біжить кудись. За ним скачуть. Вершників не видно, але чутно стукіт копит. Ось вискочили двоє. Один махнув шаблею і покотився візниця по землі. Мертвий.
- Хлопці! – він вискочив, бо побачив свого десятника і ще одного хлопця вже з іншого десятка. Зрадів. Хоч і знав, що не люблять його, але свої ж, за Україну! Біг до них, майже щасливий. Не хотів залишитися сам.
- А, ось ти де, потвора! – гримнув десятник. – Втекти хотів? Дезертирувати?
- Що? – він дивується цим словам.
- Віддай гвинтівку! - десятник забирає у нього зброю. - Всю сотню майже порубали! А ти врятуватися схотів? Вже раз врятувався, досить!
Чутно дівочий крик. Потім з’являються ще кілька хлопців з сотні. Брудних, зморених, у крові, переляканих.
- До стінки його! – наказує десятник.
- Хлопці, ви що? – кричить він, бо вже тягнуть його.
- За порушення дисципліни і спробу зради в умовах військового часу, вирок – розстріл. – каже десятник заучені слова.
- У мене ш-ш-ш-ш… - дуже невчасно те заїкання, він не може вимовити «шлунок», не може пояснити, що в нього просто шлунок захворів, ось чому він відстав, а не тому що хотів втекти! Не хотів! Міг би пересидіти у кущах, але оце виліз же до них, до своєї нової сотні! – У мене ш-ш-ш-ш – шипить він і не може вимовити.
- Швидше! – наказує десятник. Він тепер найголовніший у цьому маленькому загону, який врятувався лише тому, що червоним прийшов наказ наступати на північ і вони не стали їх переслідувати. Семеро бійців залишилося. Усього семеро! Тепер що робити, куди пробиватися? Точніше прокрадатися. Це сотнею можна пробиватися, а усімох їм вночі крастися, наче мишам на горищі, щоб кіт не почув.
Хлопці піднімають рушниці, дивляться. Ну так, він чужий, з іншої сотні і дивний якийсь, книги все читав, розмовляє, як пан, оце тепер хотів втекти. Але якось важко в нього стріляти. Он тремтить весь, щось мугикає, але не може вимовити, бо наче заціпило його. Підняли рушниці і дивляться. А він відчуває різкий спазм у шлунку. І розуміє, що от зараз треба скидати штани і сідати. Або обісреться. У останню мить життя обісреться! І всі подумають, що він злякався розстрілу, злякався чорних очей дул гвинтівок, а він не злякався! Не злякався! Не боїться померти! Не боїться! То ті грушу кляті, груші! Він кривиться і скрипить зубами, бо відчуває, що от зараз відбудеться ганьба. І будуть потім з нього сміятися, розповідати, що як жив дурно, так само і помер. Біль у животі, аж дере. Не витримає! Та стріляйте вже, чого вирячилися! Стріляйте! Дивиться на них, а хлопці все щось думають, а він вже не може триматися далі, не може! Клятий шлунок! І груша та. От вже прицілилися хлопці, пальці на гачках, ну тисніть же, тисніть! А вони стоять, чекають! Чого чекати? Він не може більше терпіти! Не може, бо ось зараз зганьбиться!
- Вогонь! – кричить він. І цей наказ лунає так різко, що хлопці слухняно тиснуть на курки. Постріли. Він падає. Кілька плям крові, що розпливаються по сорочці.
- Ти чого? Я тут накази віддаю! – дратується сотник, підбігає, дивиться вже на труп. - Поїхали! – кричить хлопцям, бо боїться, що червоні таки змогли вислати погоню.
- Та хоч похоронити треба. – каже хтось з бійців.
- Собаці – собача смерть! – кричить десятник. – Поїхали!
Хлопці сідають на коней і рисять дорогою.
Він лежить біля дерева і в нього задоволене обличчя. Він наче щасливий. А він дійсно щасливий, бо витерпів, не схибив: штани сухі і плями на них немає.
