Коли я вперше вдихнув усмак природного повітря, то вперше заплакав од задоволення і радості – таким це життя мені солодким здалося. Заплакав, бо це був лише мій єдиний вияв активності, бо я ще нічого не вмів. Я потонув у сліпучості – бо разом зі мною народився новий день.
- Дивіться, Омелянівно, а воно «в сорочці» , - защебетала молода сестричка – певно практикантка.
- А так. Щасливого ти, Гафіє, синочка народила. Та не стогни вже, досить. Зараз пуповину одріжемо і будеш відпочивати.
Зблиснули сліпучі інструменти – і я вже залементував од болю. Вдруге. І замовк, бо мною оволоділо нове почуття – я поплив у повітрі. Омелянівна поклала мені на тверде холодне ліжко та зняла з мене «сорочечку» - тонесеньку міхурову плівочку з маминого лона. Потім я знову поплив до матері.
- Подивись ще, Гафіє, на свого щасливчика, та однесемо в палату для немовлят. Ти спи собі. Сорочечку я оброблю препаратами, забереш додому, нехай буде на пам’ять…
Я лежав у ліжечку з двома малюками і дивився через вікно на вулицю. Вставало сонце. Внизу – скелі, очерет і багато-багато сліпучої води. Хвильки переливались на сонці, і все рухалося, пливло. Я знав, що вода володарює над усім, бо її дуже багато на планеті – більше ніж суші, риб, тварин, людей… Я ще багато чого не бачив, але достеменно знав, що все на світі є саме так.
Вода в річці пливла у море, море в океан, вода рухалася, як і саме життя – від народження й до смерті. Життя як і смерть, дається і людині, і скотині, і всякій істоті один раз. Бо і в річку не можна зайти двічі – вода буде різнитися.
… Лежати нудно – дуже повільно рухається час. Весна лише на крило збивається. Лід тільки-но зійшов, вода вбирається в береги. На вербах котики пухнасті розпукуються. Я знаю – вони м’які-м’які. А он далі, на другому березі, скільки оком стрель – степи-степи… Неподалік од річки ростуть старезні липи – усе, що залишилось од панського саду. Серед купи сміття валяється черепиця з фірмовим написом, цегла, каміння, - залишки од будівель. Їх ще до революції потрощили, спалили. Чи треба було так? Зараз он знову землю продають під дині, кавуни, огірки, помідори… А хазяї-пани лише іноді з міста наїдуть, коли продукцію час збувати. Селяни знову ішачать. Що ж змінилося за століття? Хіба що колісниці – колись їх коні тягли, а зараз сила коняки береться лише за еквівалент потужності. Вічні основи буття – непорушні. Я, мабуть, невчасно народився. Людство розвивається нерівномірно – бувають і злети, і спади. Зараз, як видно, не кращі часи. Хоча це од мене, на жаль, не залежить.
- Та ж хлопчик, кажу! Три сімсот! – верещала по телефону молода сестричка. – Здоровий козарлюга! Ще й у сорочці народжений. Омелянівна каже, що щасливий буде! Всі біди обминатимуть.
- Обминатимуть, - подумки повторюю і роблю спробу до посмішки. Бо це таки правда.
Зримо уявляю себе шестирічним, і це мені здається, мріяти зовсім неважко.
Граємося біля колгоспної кузні, тягаємо по споришу поламаного воза. Вицупимо на згірок – і скочуємося донизу.
- Хлопці, а що, коли б від Каленика і аж у видолинок прокататися? – пропоную.
- Ага, - заперечують хлопці. – А потім хто воза на гору до кузні притарабанить? Ми ж самі не подужаємо… Ігорко потім сваритиме і до кузні не підпустить.
- Знайшли проблему, - це вже хтось із старших. – Дядько Тодось вертатиметься од молочарні, зачепить його дротом і витягне. Ми попросимо, він добрий, не відмовить.
І поїхали! Некерований віз вже не по дорозі котиться, звертає зі скелі, до кручі. Ой, мамочко! Хлопці, мов горох, додолу. А я з переляку й з місця не зрушу. Буває ж таке… Ось і круча. Мене жбурляє в яр – віз на очах трощиться ущент. Хлопці розбіглися. Я видряпуюся з ярка нагору й зліплюю докупи розірвані штанці. Ото вже мати бубни дасть!...
А тут і мати з сапою біжать – битимуть. Вони ж вгледіли мене цілого і невредимого – і втратили свідомість.
… Ось вже й дорослим став. До батьків на канікули приїхав. Ловили раків у глинищі. Це за Чабановим полем, де Південний Буг різко вправо забирає. Там, у затишному березі, - нора на норі. І тільки раки, а буває, що з нори, коли зумієш, витягнеш пліточку або сомика. Інколи попадається – бр-р-р… - водяна гадюка.
Вже й багато ми з Борком накошкали – дівчата двоє відер здобичі назбирали. Рибу – окремо, раків – окремо, щоб не кусалися.
- Вилазьте, хлопці, - гукала моя Ніна. Я кажу «моя», і це для мене звучить трохи незвично – тільки учора вона стала моєю. Ми тільки-що одружилися. Так, учора ми лежали на пахучому сіні серед зоряної ночі – щасливі, стомлені коханням. Вологий вітерець од Бугу остуджував наші розгарячілі тіла. Неприємні розмови, докори відлетіли кудись далеко. Ну й що, коли мої батьки не погоджуються на наш шлюб? Ми, зрештою, самі вирішуємо сою долю. В який час живемо?.. Руки-ноги є, чого ж іще?
- Чого ж іще?.. – подумки повторюю і кидаю погляд на Нінусю – вона така хороша. Знову занурююсь в воду – там, за зрубом, може, й сом сидить. Ото Ніна зрадіє!
Я таки не помилився. Мабуть сом, бо тіло слизьке і ніжне. Я вже добре взяв його під зябра, але не міг витягти – рука застрягла в норі. Боже, вона й без риби не витягується!.. Вухо вже душить вода. Не вистачає повітря. Я знаю – це смерть. Мені вже нічого не допоможе. Перед очима пропливають кадри з мого короткого життя: дитинство, шкільні роки з канікулами, росяними ранками, випускним вечором… І вже музичне училище, інститут… В думках вже прощаюся зі своїми батьками, з Ніною. Мати так сумно дивляться, в очах – сльози. Хто міг подумати, що мене так підло підстереже смерть? Зараз вона в образі неприступної твердої крейдяної стіни. Я збираю усі сили – і будь що буде! Рву руку. В вухах тріск. Півстіни, немов у сповільненому кадрі, розламуються навпіл. Сомик, вийшовши на волю, хльоскає в груди довгим хвостом. Вода сама виштовхує мене на поверхню. Я дихаю і не можу надихатися життям.
Я бачив смерть. І, на жаль, не востаннє…
Бо через певний час вона ще раз зненацька підкралася до мене. Я був тоді на гастролях у Росії. Бригада поїхала до Курська автобусом, а я ще залишився. Бо мав забрати розрахунок за концерти. Доки вирішив паперові формальності й касир видала гроші, - стемніло. Приїхав на вокзал, а тут оголошують, що з такої-то платформи відправляється електричка – дешево і сердито.
Людей, звичайно, було повнісінько, проте втиснувся. І через кілька перегонів навіть сів. Знайшов якийсь журнал – гортаю, дрімаю. Де взялись циганчата. Віддав їм коробку початих шоколадних цукерок, печиво…
Крізь дрімоту бачу, що в вагоні майже нікого немає – порозсовувались на приміських станціях та полустанках. Я відчув себе незатишно, адже пери мені була велика сума грошей. Оглядівся – циганка спала, а дітвора щось стиха між собою перемовлялася.
«Може, перейти в інший вагон?» - міркую. Але хіба там людей більше? Крізь скло видно, що й сусідній порожній.
Стало трохи моторошно. Душа відчувала тривогу.
…Вони зайшли до вагону вчотирьох. Один старший, сивуватий, одягнений поверх куртки в оранжевий путівський жилет, ще троє – молодші. Прийшли та й сіли напроти мене, неначе у порожньому вагоні більше місця не було. Почали голосну балачку, але балачка та була фальшивою – ні про що. Це я зрозумів одразу. Ще в Харкові у наперсточників, то в них завжди крутилася «театральна група», котра дурника клеїла, доки не втягувала в гру стороннього клієнта. Те ж саме й тут. Один сказав мені щось грубе, інші стали на мій захист. Видно було, що мене хотіли виманити з вагону, щоб у тамбурі пограбувати.
Саме тут циганча підоспіло: дядю йдіть нам пляшку з водою відкрийте. Та й тягнуть за руку. Йду з циганчатами, а циганка дивлячись кудись вбік: «Не йди за ними, бо вб’ють вони тебе, хіба не бачиш?.. Ще хоча б хвилинку протримайся, чорнявий…»
А вони вже тягнуть мене до виходу – той, що в червонім жилеті, вже й фінку вихопив. Тут міліція – циганча викликало.
- За тобою не вперше кістлява полює, - сумно посміхається циганка, - та щоразу зуби ламає, бо в сорочці ти народжений. А може ти Ром?
- Не ром, сестро. То в мене з теплих країв засмага, - я кладу їй у шорстку долоню кілька сотенних.
- Не треба, чорнявий. Гроші самому згодяться, та й не твої вони. Ходи
здоровий. Хоча кістлява ще до тебе навідається. Стережися. Не бійся її, ти своєю смертю умреш…
… - Боже, як же мені болить живіт!.. Може, то Омелянівна інфекцію занесла? Коли пуповину перерізала… В селі хіба умови!..
- Омелянівно… - кличу стиха. – Мені боляче...
І дивуюся, бо як же я можу розмовляти, коли тільки сьогодні народився? Гостро пахне ліками. Гуде в голові. Тіло мов не моє. Всередині все болить. Що це зі мною? – намагаюся второпати.
- Омелянівно! – кличу голосніше.
- Не кричіть, - озивається хтось збоку. – Натисніть он на кнопочку і прийде черговий лікар.
Вмикається світло, але на порозі не Омелянівна, а якийсь незнайомий чоловік у білім халаті.
- Степане Семеновичу, не хвилюйтеся. Ви в лікарні. Як себе почуваєте?
Одразу скільки питань, а в мене крутиться голова, нудить… Наче я десь окремо, а тіло – не моє…
- А лікар продовжував дізнання:
- Чи хоч пам’ятаєте, що з Вами трапилося? Ми зробили Вам операцію
нічого загрозливого. Розрив селезінки. Не хвилюйтеся, скоро видужаєте і знову ще довго радуватимете співом шанувальників Вашого таланту. До них, до речі, і я належу.
Я починаю приходити до пам’яті.
- Згадали, що з Вами трапилося? Ви ж зробили політ із сьомого поверху!
Так, я згадав.
… - Степанку, а поклич лише нашу Лесю з вулиці – будемо обідати.
Я виглянув на вулицю зі своєї кімнати і … покликав.
Потім летів на землю разом з вікном (тільки недавно фірма пластикове поставила, а воно й вивалилося разом з рамою – закріпили погано. Добре, що в нашому дворі ріс старезний каштан. Гілля спасло…
- Вам зараз введуть знеболювальне – і покращає… Ви в сорочці народилися, - каже мені лікар, мовби Америку переді мною одкриває.
